Донбасята від Дону до самого Сяну

Зокрема нас бог милував. Ну й вік, бо із солідною кількістю десятків між датою у паспорті і сьогоденням ти не попадеш на лінію за викликом військкомату, важкувато стати й добровольцем, коли поперек не розгинається. Не про це зараз.

Інформації про ту дійсність вдосталь. І позитиву в ній… Важко даються навіть прогнози про часи, коли повернуться до рідних гаваней «степи донецькі», тимчасово окуповані ордою.

Тут і про рідні гавані, і про тимчасовість – дискутувати-не передискутувати. Атож, ставимо на паузу кипіння розгніваного розуму націоналіста – не на часі піруети з шаблюкою, відплата відтерміновується. Давайте спершу розберемося з «покусаними вованом», бо «зелений» правець ніяк не віднесеш до легкої хворі. Зачеплені звивини, менінгіт.

Дивіться, якщо втрата шкільного покоління донбасят для України є вочевидь доконаним фактом, то остання справа – заздрити тому педагогічному десанту, якому доведеться колись виправляти вивих совкової свідомості бурятських трактористів.

До речі, не заради залякування й без нас до «осолов'їння» настраханих розіп´ятими хлопчиками совкових матрон, пригадаймо спротив оунівців десанту радянського тоталітаризму на Західну Україну в 1945-1960 роках.

Як би наша поляризована національна свідомість не переклеювала «плюс» і «мінус» на полюси «повстанчої боротьби» — дзеркало. За формальними ознаками, звісно, оскільки мета не коментується: там і тоді – звільнення, тут і зараз – окупація. Але хтось впевнений, що справа не дійде до баз російського воєнторгу в шахтарських копанках? Буде не до комфорту колаборантів.

Ще раз про гній, котрим п´ята колона унавожує дворища українських ґазд, таких ласих до сумнівних біодобавок. На кшталт зеленої цвілі. Що б не виголошували Недопалок з недогризками і прилипалами (авторські асоціації  ̶  Грізлов? Прілєпін?) неприємного про президентську випадковість в Україні, погодьмось, що наш блазень виявився для бункерних подарунком долі.

Людина, яка лізе цілуватись до маніяка, точно бабахнута на всю голову. Ось тут би такий увесь із себе пащекуватий Комаровський і пояснив суспільству небезпеку стокгольмського синдрому в окремо взятій голові.

Де ніколи не було стратегії. Яка всі війни закінчила глибоко усвідомленою капітуляцією. Бо голові чужі і ця земля, і її цінності. Хоча тут швидше котячий синдром – а як інакше інтерпретувати настирне бажання Зе ще раз зазирнути у більмо Блідої Молі саме в березні?

Інформаційний простір між тим навально заливається істерією щодо «години на танковий ривок до Києва і двох годин — до Львова». Ігнорувати? Чи й далі вважати зажопницький єлей про «співвітчизників», «мирний план» і «громадянський конфлікт» не вартою уваги страшилкою?

Чи вам, панове, треба, щоб схиблена подруга кума під ніком «Паломниця» не кісточки схимників у Лаврі манірно перебирала налакованим мізинчиком, а дістала РГД-6 з пазухи? З них станеться, дістануть. Тільки ж й у Криму було теж саме. Ввічливим зеленим чоловічкам спершу хотілося подати милостиню.    

Відтак, щоб навіть у страшному сні з еротичним спогадом про Кабаєву отому кремлівському виродку не приснився бліцкріг з дранг нах вестом, слід нам самим отут, на своїй землі подбати про знищення ОПЗЖ – інкубатора руського міра, і знищення до третього коліна, з пагінцями чортополоху, безжально; про жорстке, насильницьке насадження української мови скрізь, по всіх усюдах, включно з тролейбусами; про припинення пошуку економічної вигоди від торгівлі з ворогом; про чіткий, єдиний кут зору на Ярослава Мудрого і Алєксандра Нєвського; про практичну реалізацію елементарного – торба, вокзал, Росія усім, кому тут не так, кого дістали сало, верби і вареники.