Донецький степ знає як запекло воюють добровольці «Правого сектору»
Що легко дістається — мало цінується, а тому пам'ятаймо, якими зусиллями здобувається свобода!
«Ми на роботу. Нас чекають. Позивний Да Вінчі»; у відповідь — "плюс". Перегородка підіймається вгору і шлях до "нуля" розблоковано.
Трохи далі, на узбіччі дороги — побратимський екіпаж з регулярного підрозділу "Х". Сьогодні ми працюватимемо в тандемі.
Відтак, тягнемося двома бортами вздовж посадки. Земля липне жирною консистенцією чорного масла.
Зупинка в означеному місці, де пряма траєкторія до лігва мразоти. Вивантажуємо мішки з подарунками; а далі лопати, сокири та трубка.
- Набирай землю в мішки, — віддає наказ "Вовк" і одразу ж благородно йде сам на допомогу. Командир і "Чех", тим часом репетирують точність координат.
- Наводка — наріжна складова нашого рейду. Шикується бусоль, обрано орієнтир, визначено дирекційний кут, відбито вогневу позицію, "х" та "у" занесено у планшет.
Темрява ночі поволі відступила. Горизонт посвітлів і просів, мов чорний чай від скиби відрізаного лимона.
Три хвилини дозволено присвятити польовій каві; вскрито термос і залпом кинуто у шлунок ковтки. Далі початок роботи.
Голос у рації диригує точняк координат; командир ретранслює нам конкретику в цифрах. Ладуються порохи у трубку і відточеним голосом дається відмашка: «Вогонь!».
За долю миті вибуховим імпульсом повітря стискаються легені. Вихлоп підкидує топтану траву і прибите розталим снігом листя; запах кіптяви стоїть коринфською колоною.
Щедрі дарунки помсти прицільно летять в позиції московських брудних худобин. Німе поле свідок такого дійства не вперше; воно впізнає почерк вовків "Да Вінчі".
