Другий рік української війни стане страшним
Карколомна зміна громадської думки США
Оскільки ми наближаємося до першої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну — і жорстокої відповіді України за підтримки західної коаліції під проводом США — таке запитання потребує термінової відповіді: як сталося, що 23 лютого 2022 року практично ніхто в Америці не стверджував, що в наших основних національних інтересах було вступити в непряму війну з росією, щоб не дати їй захопити Україну, країну, яку більшість американців не могли знайти на карті за 10 спроб? І все ж зараз, майже рік потому, опитування показують, що американська більшість (хоча й дещо скорочувана) підтримує Україну зброєю та допомогою, навіть попри те, що це створює ризик прямого конфлікту з росією володимира путіна.
Це карколомна зміна громадської думки США. Звичайно, це частково пояснюється тим фактом, що в Україні немає бойових сил США, тож складається враження, що все, чим ми зараз ризикуємо, це зброя та скарби, тоді як українці несуть весь тягар війни.
Але є й інше пояснення, навіть якщо більшість американців не зможуть його сформулювати, і багато хто може неохоче погодитися з ним.
Вони знають на якомусь глибокому рівні, що світ, у якому ми живемо сьогодні, нахилений так, як він є, через американську владу. Це не означає, що ми завжди мудро використовували свою силу, і ми не змогли б досягти успіху без союзників. Але тією мірою, в якій ми мудро використовували свою силу та спільно з нашими союзниками, ми побудували та захистили ліберальний світовий порядок з 1945 року, який був у наших інтересах — економічно та геополітично.
Це порядок, у якому автократичні великі держави, такі як нацистська Німеччина, імперська Японія чи сучасні росія та Китай, не можуть просто пожирати своїх сусідів. І це порядок, де демократії змогли процвітати більше, ніж будь-коли, і де вільні ринки та відкрита торгівля вирвали з бідності більше людей, ніж будь-коли в історії світу. Це не завжди ідеально, але у світі, де ідеальне ніколи не буває в меню, цей орден призвів майже 80 років без війни великих держав, тієї війни, яка може дестабілізувати весь світ.
Підтримка цього ліберального порядку є основною логікою, яка змусила Сполучені Штати та їхніх союзників по НАТО допомогти Києву повернути назад вторгнення путіна в Україну «виходь за мене заміж або я тебе вб’ю» — перший подібний напад однієї країни в Європі на іншу з кінця Другої світової війни.
Тепер погані новини. Перший рік цієї війни Америці та її союзникам було відносно легко. Ми могли б надіслати зброю, допомогу та розвідувальні дані, а також накласти санкції на москву, а українці зроблять усе інше, спустошивши армію путіна та відкинувши його сили назад у Східну Україну.
Я не думаю, що другий рік буде таким легким.
Тепер ясно, що путін вирішив подвоїти зусилля, мобілізувавши за останні місяці, ймовірно, до 500 000 нових солдатів для нового поштовху в першу річницю війни. Масовість має значення на війні — навіть якщо ця маса містить велику кількість найманців, каторжан і ненавчених призовників.
По суті, путін говорить Байдену: я не можу дозволити собі програти цю війну, і я заплачу будь-яку ціну і понесу будь-який тягар, щоб гарантувати, що я вийду з частиною України, яка зможе виправдати мої втрати. А ти, Джо? А як щодо ваших європейських друзів? Чи готові ви заплатити будь-яку ціну і нести будь-який тягар, щоб підтримувати свій «ліберальний порядок»?
Це буде страшно. І оскільки у нас було майже ціле покоління без війни великих держав, багато людей забули, що уможливило цю довгу еру миру великих держав.
Хоча я стверджував у своїй книзі «Лексус і оливкове дерево» 1999 року, що величезний вибух глобальної комерції, торгівлі та зв’язку відіграв важливу роль у цю надзвичайно мирну епоху, я також стверджував, що «прихована рука ринку ніколи не спрацює». без прихованого кулака — McDonald's не може процвітати без McDonnell Douglas, конструктора F-15». Хтось повинен стежити за порядком і дотримуватися правил.
Такими були Сполучені Штати, і я вважаю, що ця роль буде випробувана зараз більше, ніж будь-коли після кубинської ракетної кризи 1962 року. Чи готові ми до цього?Є нова важлива книга, яка ставить цей виклик у ширший історичний контекст. У «Привиди на бенкеті: Америка та крах світового порядку, 1900-1941» історик Інституту Брукінгса Роберт Каган стверджує, що які б ізоляціоністські посмикування не були в американців, факт полягає в тому, що за останнє сторіччя більшість з них підтримали використання влади США для формування ліберального світового порядку, який утримував світ у бік відкритих політичних систем і відкритих ринків у багатьох місцях і різними способами протягом кількох днів — достатньо, щоб утримати світ від перетворення Гоббсівських джунглів.
Я зателефонував Кейгану і запитав його, чому він розглядає війну в Україні не як щось, на що ми натрапили, а радше як природне продовження столітньої арки зовнішньої політики США, про яку він писав. Відповіді Кейгана одних втішать, а інших — збентежать, але важливо провести цю дискусію, коли ми вступаємо в другий рік цієї війни.
«У своїй книзі, — сказав Каган, — я цитую звернення Франкліна Рузвельта про стан країни в 1939 році. У той час, коли американській безпеці ніщо не загрожувало — Гітлер ще не вдерся в Польщу, а падіння Франції було майже неможливо уявити — Рузвельт наполягав, що в справах людей все-таки бувають часи, коли вони повинні готуватися захищати не свої домівки, а і принципи віри та людяності, на яких засновані їхні церкви, їхні уряди та сама їхня цивілізація». В обох світових війнах і під час холодної війни американці діяли не в порядку безпосередньої самооборони, а для захисту ліберального світу від викликів з боку мілітаристських авторитарних урядів, так само як вони це роблять сьогодні в Україні».
«Американці постійно намагаються узгодити суперечливі інтерпретації своїх інтересів — одну, зосереджену на безпеці батьківщини, і іншу, зосереджену на захисті ліберального світу за межами Америки. Перше відповідає перевагам американців, щоб їх залишили на самоті та уникали витрат, відповідальності та морального тягаря використання влади за кордоном. Другий відображає їхні тривоги як ліберальних людей щодо того, що ФРН називав «самотнім островом» у морі мілітаристських диктатур. Коливання між цими двома перспективами призвело до повторюваних ударів у зовнішній політиці США протягом останнього століття».
Теоретики міжнародних відносин, додав Каган, «навчили нас розглядати «інтереси» та «цінності» як різні, з ідеєю, що для всіх націй «інтереси» — тобто матеріальні проблеми, такі як безпека та економічний добробут — обов’язково переважають над цінностями. Але насправді це не те, як поводяться нації. росія після холодної війни користувалася більшою безпекою на своєму західному кордоні, ніж будь-коли у своїй історії, навіть із розширенням НАТО. Проте путін був готовий зробити росію менш безпечною для реалізації традиційних російських великодержавних амбіцій, які більше пов’язані з честю та ідентичністю, ніж з безпекою». Здається, те саме стосується і президента Сі, коли йдеться про відновлення Тайваню.
Цікаво, однак, відзначити, що все більше число республіканців, принаймні в Палаті представників і на Fox News, не приймають цей аргумент, тоді як президент-демократ і його Сенат приймають. Що далі?
«Ізоляціоністи» в 1930-х роках були переважно республіканцями. Найбільше вони боялися, принаймні так вони стверджували, що ФРН веде націю до комунізму. Тому в міжнародних справах вони, як правило, більше симпатизували фашистським державам, ніж ліберальні демократи. Вони добре думали про Муссоліні, виступали проти допомоги іспанським республіканцям проти фашистського, підтримуваного нацистами Франко, і вважали Гітлера корисним оплотом проти радянського союзу.
«Тож сьогодні не дивно, що стільки консервативних республіканців відчувають слабкість до путіна, якого вони вважають лідером глобального антиліберального хрестового походу. Можливо, варто нагадати Кевіну Маккарті, що республіканці були політично знищені своєю опозицією до Другої світової війни та змогли воскреснути, лише обравши інтернаціоналіста Дуайта Ейзенхауера в 1952 році».
Однак є також багато голосів зліва, які законно запитують: чи справді варто ризикувати Третьою світовою війною, щоб повністю вигнати росію зі Східної України? Чи не нашкодили ми вже путіну настільки, що він скоро не спробує щось подібне до України? Час для брудної угоди?
Оскільки я підозрюю, що це питання буде в центрі нашої зовнішньополітичної дискусії у 2023 році, я попросив Кейгана почати її.
«Будь-які переговори, які залишать російські війська на українській землі, будуть лише тимчасовим перемир’ям до наступної спроби путіна», – сказав він. «путін перебуває в процесі повної мілітаризації російського суспільства, як це зробив Сталін під час Другої світової війни. Він займається цим надовго, і він розраховує на те, що Сполучені Штати та Захід втомляться від перспективи тривалого конфлікту, оскільки як ліві, так і праві ізоляціоністи в Інституті Квінсі та в Конгресі вже показали, хто вони.
«Те, що Сполучені Штати мають недоліки та часом безглуздо використовують свою владу, не підлягає обговоренню. Але якщо ви не можете прямо поставитися до питання про те, що сталося б у світі, якби Сполучені Штати трималися осторонь, тоді ви не займаєтеся цими складними питаннями серйозно».
Автори: Томас Л. Фрідман, - The New York Times
Переклад з англійської Останній Бастіон
