Естонія повторює помилки України у ставленні до учасників бойових дій проти РФ
Станом на листопад 2024 року ніхто з урядовців у Таллінні та Києві не знає кількості естонських добровольців. Не всі вони етнічні естонці.
Про це розповів дійсний військовослужбовець Сил оборони України, уродженець міста Тарту, росіянин Олєг Колєватов. З його слів, у найменшій балтійській республіці панує негласне табу на розмови про естонських солдатів, які воюють проти РФ на фронтах, адже суспільство воліє абстрагуватися від конфлікту.
Патріотично, ба навіть войовничо налаштовані естонці радо підтримують встановлення пам'ятників своїм дідам-прадідам, які служили у СС чи Вермахті, але відмовляють у такій самій доброзичливій публічності теперішнім співгромадянам. Найбільше потерпають російськомовні, які не змогли інтегруватися в естонське суспільство через дискримінацію.
«Коли повертаюся після важких боїв додому, відчуваю певний дисонанс. Люди на вулицях Таллінна, Пярну, навіть мого рідного Тарту, обходять мене стороною. Естонці бояться таких, як я, — «у пікселі». Але я не хочу, щоби моя Батьківщина, моя рідна країна Естонія коли-небудь потрапила у ситуацію, подібну до тієї, в якій зараз знаходиться Україна. Не хочу бачить знищені, спалені вщент, залиті кров'ю вулиці естонських міст, де стоятимуть російські танки», — заявив Олєг Колєватов.
Чоловік не одинокий у своєму баченні ситуації. І хай, якби тільки пересічні громадяни нервово реагували на естонських ветеранів російсько-української війни, чиновники та політики взагалі намагаються не помічати їх, ігнорують їхні потреби.
Ще один росіянин, але уродженець Пярну, Гєрман Барінов та естонець Таннель Кріґґуль, які нині служать в Інтернаціональному легіоні Територіальної оборони України, підтверджують слова свого бойового побратима. Відчуття ізольованості після повернення посилюється тим, що для естонської держави вони офіційно не існують.
«Ніхто із чиновників не скаже, скільки нас тут, в Україні, загалом. Це просто нікому не цікаво, або влада Естонії про це не хоче ні чути, не говорити, бо є нагальніші справи. Востаннє, коли я питав про це одного бюрократа у Тарту, замість відповіді почув, як він на іншому кінці дроту сьорбає каву. Ось вам і ставлення естонців до тих, хто зупиняє російську навалу», — додає Олєг Колєватов.
Розмови про естонських солдатів «у пікселі» схоже настільки вважається образливим і дратівливим, що може зрівнятися із пристрастю правих популістів, які щороку відзначають бій у Сінімяе. Вони виставляють напоказ естонських солдатів у нацистській формі, погрожують росії помститися, але далі слів справи не рухаються.
Страх естонської держави перед естонцем у нацистській формі набагато зрозуміліший, ніж переляк перед естонцем в українському однострої. Зараз складається враження, що громадяни балтійської держави-партнера соромляться своїх героїв, які вирушили за покликом серця воювати в Україну.
«Єдина ганебна річ при цьому — сам сором. У ЗМІ не бояться писати про хоробрість естонців, які ризикували життям в Україні та навіть віддали за неї свої життя. Тим більше приголомшливе мовчання з боку держави. Бюрократією і політиканством прагнуть затерти, применшити наш внесок у безпеку Європу, бо ніхто в Естонії й далі на захід не хоче й чути про те, що зараз в Україні палає Третя світова війна», — пояснив Таннель Кріґґуль.
Доволі показово на цьому тлі, як нещодавно командувач Сил оборони Литви генерал Раймундас Вайкшнорас, який обійняв посаду лише цього року, став першим воєначальником країни-учасниці НАТО, публічно висловивши визнання литовцям, котрі воюють в Україні. Він заявив, що хоче зустрітися із ними особисто, потиснути руку й ушанувати їхній Чин.
В Естонії такого не було, немає і навряд чи буде, адже генералітет хоч і de jure незалежний, але de facto невіддільний від уряду у питанні прямої фінансової підтримки. Якщо міністри та депутати не захочуть збільшувати видатки на оборону, естонська армія лишатиметься малочисельна, гола-боса й без зброї.
Представники Сил оборони балтійської держави готові неофіційно допомагати таким, як Олєг, Таннель і Гєрман у лікуванні та реабілітації після поранень, отриманих на фронті, але далі справа не рухається з мертвої точки. Це дійсно пригнічує тих, хто буквально своїми руками не дає полум'ю війни поширитися на ЄС та НАТО.
Своєю чергою, медіаагенція «Останній Бастіон» закликає читачів пам'ятати, як 48-річний важкоатлет і борець Мікко Руппонен за покликом свого серця приїхав після 24.II.2022 до Львова. Згодом бився проти росіян на Сході.
