Гарячий литовський січень 1991 - го

Спогади українського добровольця через роки

13 Січня виповнюється тридцять перша річниця спроби репресивної машини СРСР придушити паростки національно-визвольного руху в Литовській республіці. До уваги читачів, «Останній Бастіон» пропонує спогади безпосереднього учасника тих подій, добровольця з України. Це – Юрій Тима, депутат Верховної Ради України другого скликання, один з лідерів УНА-УНСО періоду розквіту організації в 1990 ті роки. Спогади оприлюднено вперше, й саме на нашому інформаційному ресурсі.

 Литва першою з усіх республік СРСР проголосила незалежність від Москви – 11 березня 1990 року Верховна Рада Литовської РСР прийняла рішення про вихід республіки зі складу СРСР.

Після економічної блокади з боку Москви щодо Литви та організованих місцевими комуністами акцій протесту, генсек Михайло Горбачов кинув проти непокірних литовців загін спецпідрозділу «Альфа» КДБ СРСР, 76-ту повітряно-десантну дивізію зі Пскова та вільнюський ЗМОП, які 13 січня 1991 здійснили штурм телевізійного центру у Вільнюсі.

 В результаті штурму загинуло 14 литовців, поранено близько тисячі людей. Після цього литовці стали на захист парламенту, побудувавши біля нього барикади. Тисячі людей з різних верств населення стали на захист незалежності.

У ті дні я перебував у Снігурівському районі Миколаївської області, де разом з членами товариства «Вертеп» популяризували народні традиції. Одразу після повернення до Тернополя, я вирушив до м. Чорткова, а звідти автобусом до Києва. Переночувавши у Києві, я поїздом виїхав до Вільнюса. В ті часи я також був належний до СНУМУ (Спілка Націоналістичної Української Молоді) та УНС (Української Націоналістичної Спілки). Пізніше, на їх основі була створена УНСО.

Приїхавши пізно ввечері 17 січня  до литовської столиці, я був приємно вражений. Центр міста нагадував військовий табір. Через барикади мене провели працівники місцевої прокуратури, озброєні табельною зброєю.  Не зважаючи на нічний мороз, народу на прилеглих до Верховної Ради Литви вулицях було досить багато.

Перепустка автора спогадів до Верховної Ради Литви

Подібне було у нас у часи «революції Гідності». Горіли вогні. Люди жваво обговорювали завершення військової операції «Щит пустелі», що проходила тоді у Перській затоці, дискутували щодо подальших кроків Москви. Огорожі довкола пістрявили наколотими на них радянськими паспортами та військовими квитками. Так литовці поривали з минулим, демонструючи своє прагнення до незалежності.

Зранку приїхали мої товариші з м. Чорткова Ярослав Совяк та  Ігор Крочак. Нас зарахували до взводу, що ніс чергування на даху парламенту. У взводі був також місцевий українець Михайло Кулик. Захисників парламенту називали savanoris – добровольці. На чергування я заступав зі старенькою гвинтівкою Мосіна («трьохлінійкою»).

Дах парламенту був густо покритий металевими штирями, між якими був вузький прохід для вартового.  Мені подобалось вночі розглядати в бінокль вільнюські краєвиди. Місто жило своїм життям, а внизу беззбройні мешканці грілись біля бочок з соляркою та готувались закрити своїми тілами московську армаду.

Ігор Крочак, «озброєний» двома фотоапаратами, робив знімки для Чортківської районної газети, кореспондентом якої він був. Двічі він возив до Чорткова в редакцію та до Тернополя, в офіс Народного руху відзняті матеріали та прес-релізи про останні події у Литві,  які я брав у прес-центрі парламенту.

Парламентська будівля була захищена, як належно, проте нарізної зброї в захисників було мало, в основному стара, періоду І та ІІ світових воєн. Найбільше було мисливської. На кількох чоловік – одна вогнепальна. З наявною зброєю нас надовго б не вистачило.

 Керував обороною парламенту член Sąjūdis (Рух), майбутній перший міністр охорони краю (міністр оборони Литви) Аудрюс Буткявічюс. Запам’ятався він мені своїм радикальним підходом до справи визволення батьківщини від московських загарбників, та симпатією до старої німецької зброї. Просив нас привезти з України хоча б один парабелум.

Жили ми, як і більшість savanoris у будівлі парламенту. Спали на першому поверсі в холі на м’яких кріслах. До наших послуг було практично все те, що й  у парламентарів. Нам видавали талони на сніданок, обід і вечерю в парламентській їдальні. Після завершення робочого дня ми могли відвідувати сесійний зал, фотографуватись. Ніхто не забороняв. Приїздили місцеві музичні колективи, які виступали перед захисниками.

Крім нас з українців, у парламенті перебували член УГС зі Львова легендарний Михайло Сарвас, відомий, зокрема, тим, що 5 липня 1990 року у Києві запустив томом Леніна в М. Горбачова, та ще один його земляк у формі січового стрільця, якого ставили чергувати на парадні сходи між поверхами (мабуть, більше для реклами).

 Вони приїхали раніше за нас (і тут львів’яни виявились першими). Згодом з України приїхала ще група студентів. Відвідували литовський парламент і українські народні депутати демократичного спрямування. У ті дні Президія Верховної Ради України засудила використання окупаційних військ щодо мирних мешканців Вільнюса.

Місцеві свідомі українці об’єднались у культурно-просвітницьку організацію – Громаду українців Литви і активно підтримували місцевий Саюдіс. Практично вся неформальна українська преса, а також книги, брошури та інші матеріали  у 1989-1991 роках друкувались у Литві, і сприяли цьому, зокрема, Василь Капкан і Людмила Жильцова, очільники згаданої Громади. Мені пощастило познайомитись і поспілкуватись з ними у ті дні.

Підтримка з боку світової спільноти мала вирішальне значення для відстоювання незалежності прибалтійської республіки. Адже, у разі наступу московських військ, шансів втримати парламент не було. Проте окупанти на штурм так і не наважились. Мабуть, прорахували всі негативні наслідки такої авантюри. Десь наприкінці січня – початку лютого, коли ситуація більш-менш стабілізувалась, ми поїхали додому.

Тоді стало очевидним: маленька, але горда  литовська нація запустила механізм розпаду великої імперії.

 Юрій Тима