Війна за державність у часи епідемій
Війни та епідемії – це випробування для народів.
Часом перше буває одночасно з другим. Такою є ситуація у сьогоднішній Україні. Військові захищають кордони та звільнюють окуповані території, а медики стоять на захисті мирних громадян від небезпечного Covid-19.
Обидві загрози впливають на становище нашої держави, адже для протидії окупації та вірусу витрачається значний ресурс. І це закономірно. Як наслідок виникають кризи в економічній, політичній та соціальній сферах. Проігнорувати війну чи пандемію – неможливо. Натомість бажання здолати всі загрози та зробити Батьківщину кращою – потрібно.
Понад сто років тому наш народ правдою та зброєю виборював право на самостійну державу. Однак вести війну проти багатьох опонентів заважали моторошні епідемії, що значно вплинули на хід історії.
Потужні спалахи інфекційних хвороб у часи Перших визвольних змагань (1917-1921 роки) завдали шкоди не лише війську, але і цивільним українцям. На початку травня 1918 року українські землі були охоплені епідеміями черевного, плямистого та зворотного тифу, кору, скарлатини, віспи, «іспанки» та дизентерії. Окрім того, на Херсонщині були зафіксовані випадки холери.
Причиною поширення епідемій Україною став не тільки низький санітарний рівень країни, який тут залишився після Російської імперії, а й політичні обставини, які значно погіршували можливості належно протистояти масовим зараженням українців. Після того, як був підписаний Брестський мирний договір між УНР та державами Четверного союзу, Україна стала транзитною територією для великої кількості людей. Таким чином залізничні станції стали місцями масових скупчень біженців, колишніх військовополонених та військовослужбовців.
Як згодом стало відомо, що тиф передавався через воші, які були не рідкістю у ті часи, адже рівень гігієни був на дуже низькому рівні. До цього всього ще варто додати, що на початку Першої світової війни російська армія мобілізовувала військових із глибин Росії, які приходили на українські землі поголовно з вошами. Тому спалах епідемії тифу, що вже вирував у окопах, був лише питанням часу.
Вплив епідемій на перебіг тодішніх подій складно переоцінити, адже попри голод, нестачу боєприпасів, зброї та одягу, війська почали зазнавати значних втрат від хвороб. Таким чином у 1919 році навіть Командувач армії УНР Василь Тютюнник захворів на тиф та невдовзі помер. На висипний і черевний тифи на Поділлі та західному Правобережжі, де перебували українські армії, хворіло близько половини цивільного населення, а в рядах армії кількість хворих сягала до 80-90%.
Відомо, що тільки від тифу загинуло понад 25 тисяч українських воїнів, а ще більша частина була змушена покинути армію через погіршення стану здоров’я. Після тяжких захворювань у рядах армії УНР лишалося не більше 5 тисяч готових до бою військових.
Обов’язково варто відзначити, що тодішній уряд УНР, так і Гетьманату, докладали максимально зусиль, аби зупинити захворювання серед населення. Таким чином виділялися солідні гроші з державних бюджетів, відкривалися нові лікарні, мобілізовувалися медики. Але цього було недостатньо, аби здолати пошесті.
При масових захворюваннях не тільки не вистачало лікарень, але значно бракувало медиків. Щоб спинити різкий приріст інфікованих, українські урядовці вдавалися до організації груп, які поширювали поміж населенням інформацію про потрібні застережливі заходи.
Наслідок епідемій був катастрофічним. Затиснуті українські сили у «Трикутнику смерті» між більшовицькими, білогвардійськими та польськими військами, не змогли надати належної відсічі ні ворогам, ні пошестям. Згодом ослаблена УГА підписує перемир’я з Денікіним, а Дієва армія УНР була змушена відступати на Волинь, де невдовзі була інтегрована у польські табори.
Історія залишається ключем до майбутнього. Сучасна Україна на шостому році російсько-української війни змушена прийняти ще одне випробування – Covid-19.
Зрозуміло, що порівнювати теперішню пандемію з епідеміями минулого століття недоречно, адже спалахи хвороб на наших земля нерівнозначні. Але у будь-якому випадку не потрібно бути легковажними та недооцінювати загрози інфекційних захворювань, адже вони також мають свої важелі впливу на плин історії.
