Гідність шляхетної душі
Перший олігарх України: доля мецената, міністра і політв’язня Терещенка.
Михайло Іванович Терещенко (1886-1956) – український землевласник, підприємець, меценат і добродійник. Нащадок козаків, депутат російської Думи, очільник Міністерства фінансів, останній міністр закордонних справ Тимчасового уряду, заарештований більшовиками. Він же - представник славетної династії промисловців і меценатів Терещенків, які на початку XX століття вважалися однією з найбагатших родин Російської імперії.
У книзі «Перший олігарх», паном Мішелем - правнуком мецената, описані карколомні перипетії життя Михайла Івановича Терещенка. Автор розповів про своїх предків, їхню підприємницьку, громадську та благодійну діяльність, про зведені ними будівлі в Києві та Глухові понад 100 років тому. Традиційно всі подвижники роду Терещенків віддавали вісімдесят відсотків своїх прибутків на благодійність.
Михайло Терещенко – відомий у всьому світі український підприємець, фінансовий геній і меценат. Людина, якій заздрили і ненавиділи всі, яка прожила життя, що не снилося жодному сценаристу Голлівуду. Життя, яке починалось як у казці, а розвивалось як у фільмах жахів.
Народився він 30 березня 1886 року в Києві. Ріс обдарованою дитиною. Уже в ранньому дитинстві хлопчик вільно знав французьку, англійську, німецьку мови. Розумів давньогрецьку й латинь. У результаті він вільно володів 13 мовами.
Закінчив Київську гімназію, навчався в Київському університеті, в 1905-1908 рр. вивчав економіку в Лейпцігському університеті. Також він закінчив юридичний факультет Московського університету. Заздрісники стверджували, що Терещенки казково розбагатіли, знайшовши знаменитий скарб гетьмана Полуботка, за часів якого Глухів був столицею України. Насправді засновник династії, купець Артемій Терещенко, заробив свій перший мільйон на поставках в російську армію під час Кримської війни 1853-1856 років. Передаючи керування фінансовою імперією трьом синам, він несподівано поставив умову: віддавати «для користі суспільства» 80% чистого прибутку. Цього правила неухильно дотримувалися усі його нащадки.
«Він почав займатися політикою, щоби втілити в життя ліберальні й гуманні ідеї, захищати людські цінності. Те, що сьогодні знову відкриваємо для себе», – згадує його онук Мішель.
Навесні 1917-го в Україні сформували свій демократичний орган влади – Центральну Раду, яка підтримувала політику Тимчасового уряду. У липні Михайло Терещенко прибув до Києва з іншими міністрами для переговорів з українськими політиками. Результатом діалогу стала угода з Центральною Радою про перехід під його юрисдикцію всіх південно-українських губерній. Це було, фактично, визнанням національно-державної території України.
Терещенко разом з князем Г.Є. Львовом та О.Ф. Керенським фактично очолюють Тимчасовий уряд. Спочатку він Міністр фінансів, згодом Міністр закордонних справ, людина, яка до останнього буде відстоювати вірність анти-німецькій коаліції (Антанті).
Країна була банкрутом, грошей не було ні на що. Такою приймає Терещенко державну скарбницю. Для можливості продовжити чинити опір на ослабленому і зневіреному фронті, вирішує наслідувати приклад друга Ротшильда, який допоміг Франції і дав особисту гарантію під державну позику для потреб оборони країни. Він особисто стає поручителем «Позики Волі», яку вдалося взяти для переозброєння армії і початку реформ.
Вже у статусі члена Тимчасового уряду з'являється до Києва для переговорів з представниками Української Народної Республіки, надає їм фінансову підтримку, передає у користування свою садибу на Бібіковському бульварі, а з Грушевським готує Декларацію про автономію. Це розколе Тимчасовий уряд, створить «липневу кризу», але досить однозначно поставить українське питання в розряд пріоритетів молодого політика.
Терещенку була довірена відповідальна справа збору доказів того, що Ленін — це цілковито і повністю людина заслана Німеччиною з метою розвалити один із фронтів, знищити спротив зі сходу. Зібрані документи, заарештовані на гарячому агенти, неспростовні докази — все це було успішно здобуто. Але через кволість розгляду справ, витік інформації через міністра юстиції, а також зірвану спецоперацію, все пішло прахом. З цих пір Михайло став особистим головним ворогом більшовиків, а надто самого Леніна. Досить скоро, всі ті, на кого він спирався, підготують проект сепаратного миру, який презентує князь Трубецкой. Влада концентрувалась в руках Керенського, якому він все менше довіряв. І коли шостого листопада 1917 року почалося повстання, то не було когось, хто міг би захистити Терещенка. Керенський побіг з країни, а підприємець де-факто лишився керівником Тимчасового уряду.
Сам Терещенко вирішив не тікати. Так мільярдер, меценат, колекціонер, фундатор багатьох великих проектів, один з найвідоміших і найвпливовіших політиків свого часу в один момент опинився у Петропавлівській фортеці. Приречений на смерть, він без надій чекав її наближення. Лише завдяки тому, що всі комуністи продаються, його мати змогла організувати передачу їжі, кави і книжок. Це надало надію. Це також дозволило дізнатись про стан справ родини. Перше, що зробили більшовики, коли зайшли в Україну, — це розграбували маєтки Терещенко.А багато картин, які лишались в них, були не вкрадені навіть, а пошматовані оскаженілим люмпеном зі зброєю. Особливо болісно сприйняла мати Єлизавета те, з якою люттю була знищена величезна картина «Христос на Генісаретському озері», яку Михайло купив останньою в 1913 році.
Характерно, що коли пізніше німці відіб'ють Київ, то запропонують Варварі Ханенко бронепоїзд, який би міг дозволити їй виїхати самій і вивезти колекцію, яка вціліла. Але та категорично відмовиться, бо мріяла, що все налагодиться і колекція зможе лишитись в Києві. Але коли повернуться комуністи, то останній рік життя Варвари Ханенко перетвориться на пекло.Все її майно і колекції були вилучені, а стареньку помістили під домашній арешт у маленькій кімнаті. Наважившись перед самою смертю на порушення домашнього арешту, вона змогла останній раз побачити свою колекцію і була замучена за це. Давній козацький шпиталь Видубицького монастиря став її останнім прихистком. А пізніше її перепоховають поруч з чоловіком.
Неминуча смерть самого Михайла Терещенка стала ближчою, коли його дружина відважилась на останній відчайдушний крок, змогла добитись зустрічі особисто з Леніним і Троцьким. На ній запропонувала викуп за чоловіка та нарвалась на лють вождя пролетаріату, який заплював все навколо, викрикуючи, що: «гевалюция не пгадайотсааа!!!». Але зіграло єврейське походження вождів.
Троцький вирішив встигнути заробити на вигідній темі потайки від шефа. Дав команду негайно кинути арештанта у товарний вагон, який відправлявся на північ, у далекі сніги, та отримав через посередника, француза П'єра Дарсі, свою винагороду- діамант Терещенка (також відомий як Tereschenko blue) — рідкісний блакитний діамант вагою 42,92 карата, огранований у формі груші. Другий найбільший блакитний діамант в світі після «Алмазу Хоупа».Був огранений фірмою Картьє на замовлення Михайла Терещенка. Свого часу камінь був знайдений в Індії, в Копальні Коллура.Згідно з легендою діамант був частиною вкраденої ритуальної прикраси індуїстського бога Рама і приносив своїм власникам нещастя.
На далекій півночі Терещенка дивом знайшли лапландці, які врятували від обмороження, відгодували та відвезли на санях до норвезького порту Хаммерфест, з якого іноді ходив криголам на велику землю.
В березні 1918 року Михайло Терещенко дібрався до Тронхейму, який колись бачив, коли ходив на своїй шикарній яхті «Іолонді». Михайло був врятований. Яхта досі знаходилась, як наказав Терещенко, на службі. Переобладнана під плавучий шпиталь, вона доставляла поранених, перебувала у експлуатації британського адміралтейства, яке от-от мало її повернути.
Втративши майже все, дивом залишився живим, бо Ленін робив все можливе, щоб Михайло Терещенко не залишив межі Норвегії, а також наслав туди вбивць, які мали закінчити справу.
Більшовики офіційно відмовилися виплачувати державні борги Російської імперії. В тому числі і ті, які Терещенко як міністр фінансів брав під особисті гарантії. Йому довелося продати сімейну віллу в Монте-Карло, квартири в Парижі, «Іоланду», а також перевести банківському дому Ротшильдів і американському банкірові Джейкобу Шиффу всі гроші родини, що лежали в іноземних банках. Але повністю покрити борги не вдалося: тільки Шифф і Ротшильди позичили Росії по 1 млн рублів.
Цікаво, що перебуваючи в еміграції, Михайло Терещенко заборонив своїм рідним спілкуватись російською. Це правило він порушив тільки один раз. Гуляючи разом з сином П'єром по Парижу, він зустрів дивного чоловіка, з яким перейшов на російську. Як виявилось, це був Федір Шаляпін.
Колишній меценат повністю перекреслить минуле життя і почне все з початку. Звичайним клерком в норвезькому банку. Таланти Терещенко швидко будуть знову оцінені, доросте до заступника голови правління банку, отримає в управління ряд інвестиційних компаній, швидкими темпами відновлюватиме свою кар'єру.
Ще спробує фінансувати білий рух, швидко в тому розчарується і кине. Зробить останню спробу вплинути на світ зробивши гучні заяви через пресу про загрозу, яку несуть комуністи і які біди можуть очікувати всіх. Випередить час і передбачить ті мільйони жертв, до яких призведуть червоні: голодомори, другу світову, репресії тощо. Але його не слухатимуть, бо надто сильно всьому світу хотілось тоді перепочинку після Першої Світової і надто сильно всі хотіли просто зализати рани, відновитись, не помічати нової загрози, що вже поставала на сході.
Він дочекався свого великого шансу, коли постала велика криза 1929 року в США. Один з найбільших європейських банків, «Кредит-Анштальт», постав перед загрозою банкрутства, врятувати його міг лише чаклун. Саме на цю роль і викликався Терещенко, якого підтримав старий друг Ротшильд. Це був той самий шанс позбутись величезних боргів перед міжнародними банками за дане раніше поручительство за свою країну. Ці борги не визнав Ленін, фактично вкравши все майно бізнес-імперії та додатково переклавши борги збанкрутілої держави на плечі поручителя.
День і ніч працював у Відні над тим, щоб забезпечити надійність банку, збереження активів і можливість розрахуватись з кредиторами. І в цей самий момент на Австрію, яка була штаб-квартирою банку, накочується темна загроза аншлюсу з гітлерівською Німеччиною. Навчений червоним досвідом, Михайло готує план фізичного порятунку банку і його активів. Він пропонує створення офшорного банку в Монако. Але інвестори до останнього не вірять в таку амбітну ідею і реальність загрози від Гітлера. Лише початок сценарію «Гітлер введи войска» у Відні, переконує повірити молодому банкіру. В останній момент він вислизає разом з усіма паперами і основними активами банку з рук тепер вже коричневих загарбників. Чим позбавляє Гітлера одного з бажаних трофеїв. Тим самим, стаючи тепер ще і особистим ворогом другого диктатора.
Створивши справжнє фінансове диво, наш герой виходить на пік популярності. Його репутація повністю відновлена, авторитет на найвищому рівні. Здається, що все налагоджується і він може починати підкорення світу, але починається Друга Світова Війна.
Навіть безпечне Монако опиняється затиснуте ворожими силами. Переїздить до Лісабона, багато років займається допомогою евакуації біженців та всім, хто потребує його участі. В кінці війни зміг остаточно знайти свій новий дім у Лондоні. За його багаторічну допомогу цивілізованому світу в часи двох світових воєн, Великобританія хотіла дарувати Михайлу титул лорда. Але він вирішив для себе, що якщо його дід Нікола не став на коліна перед царем Олександром ІІ, то і Михайло Терещенко дотримається традиції. Коли відбувалось гучне дійство, нові лорди схиляли голови перед англійською короною, сановники в напудрених перуках виголошували одне за іншим ім'я тих, кого запрошували прийняти дворянський титул, єдиним, хто не відгукнувся — був наш герой. В цей самий час він займався своїм новим захопленням — робив сходження на швейцарську гору Маттерхорн.
Крім спокійного життя в Лондоні і багатьох сходжень в Альпах, він робив ще робочі вилазки в Мозамбік і Монако, почав знову заробляти гарні гроші. Пройшов величезний шлях, пізнав славу, богатство, почесті, втратив все, але не зрікся принципів, в які вірив.
Йшла весна 1956 року. Жахи Другої світової залишилися позаду, повоєнна Європа вступила в десятиліття розквіту, бізнес йшов в гору, і казино в Монте-Карло знову стали островами безтурботної розкоші. Похмурий літній пан в бездоганній трійці, що сидів за одним із столиків рулетки, виглядав на цьому тлі чужим. Перед ним височіла гора фішок, але він знову і знову байдуже ставив на червоне. І, до свого незадоволення, знову і знову вигравав. Але ж сьогодні — чи не вперше в житті — він хотів програти все, що у нього було. Борги були виплачені, діти забезпечені, справи закінчені. Крім того, Михайло Іванович знав, що скоро помре. Знання це прийшло до Терещенко просто, як приходить ранок або ніч, і не викликало страху. У свої сімдесят Михайло, який завжди вирізнявся відмінним здоров'ям, був міцним чоловіком, але життя давно обтяжувало його. Напевно, з того самого дня, коли він зрозумів, що ніколи не зможе повернутися на Батьківщину і відновити колишню велич великої фінансової імперії, яку очолював.
01 квітня 1956 року поставив в казино «Готель де Парі» все на «червоне», програв і закінчив цю історію, рівних якій, можливо, не було.
Діамант Tereschenko blue лише через 65 років раптово з'явився на торгах аукціону Christie’s. Торги відбулися у листопаді 1984 році, і діамант був проданий за рекордну на той час ціну в 4,6 мільйона доларів відомому колекціонеру з Лівану Роберту Муаваду.
