Григорій Ващенко – консерватор і націоналіст у більшовицьку епоху
2 травня минула 53 річниця смерті видатного педагога життя якого було пов’язане з Полтавою.
Григорій Григорович Ващенко – особистість непересічна: український націоналіст, консерватор для якого головним було гасло: «Бог і Батьківщина». Більшу частину свого життя був тісно пов'язаний з Полтавою і сучасним Полтавським національним педагогічним університетом імені В.Г. Короленка.
Він народився у квітні 1878 року у селі Богданівка Полтавської губернії (нині Прилуцький район Чернігівщини). Рано виявив схильність до наук, спочатку вчився у духовному училищі в Ромнах, згодом у Полтавській духовній семінарії, яку з успіхом закінчив у 1898 році. Після цього протягом 1898-1899 рр. працював учителем у школах Прилуцького повіту (нині Чернігівська область). У період з 1899 по 1903 рр. Григорій Григорович навчався у богословській академії у Москві. Саме тут він почав себе вперше ідентифікувати як патріота України. В академії він часто декламував вірші Тараса Шевченка та брав активну участь у відзначенні шевченківських днів. Педагог активно займався літературною діяльністю. Протягом 1907-1912 рр. ним були опубліковані ряд оповідань та збірок поезії, зокрема: «Пісня в кайданах», «Самотній», «Феєрія» та ін.
У жовтні 1917 року вже як відомого педагога його запросили на роботу до Полтавського вчительського інституту, паралельно з цим він став директором учительської семінарії. Нова посада дуже вплинула на Ващенка, він почав менше писати творів літератури і все більше і серйозніше займатися науковою педагогічною діяльністю.
Григорій Григорович був активним учасником Національної революції українського народу 91917-1921 рр., доклав значних зусиль до розбудови Історико-філологічного факультету в Полтаві, який мав стати класичним університетом, але Громадянська війна не дала втілити задумане.
В умовах розгортання національного будівництва, активно виступав за розбудову Національної академії педагогічних наук, пропагував національне виховання.
У 1919 році, коли Полтаву захопили війська Денікіна, педагога заарештували. Йому інкримінували сепаратизм та називали «мазепинцем» за відстоювання права українців на власну державу. Згідно з вироком трибуналу мали стратити. Проте Ващенка врятувало заступництво В. Александріва, який був директором комерційної школи та В. Короленка, дворянина і відомого письменника.
З приходом до Полтави більшовицьких військ, Г. Ващенка знову заарештували. Проте оскільки він сидів у в’язниці при білих, то його звільнили.
Задля покращення підготовки педагогічних кадрів у Полтавській губернії, Ващенко переїхав жити до села Білики Кобеляцього повіту (нині Кобеляцький район), де на базі колишньої учительської семінарії, яку намагалися закрити, створив школу, у якій педагоги під його керівництвом розробляли нові психологічні та педагогічні методики навчання школярів. Одним із перших почав активно залучати досвід «шкіл Монтессорі». За його сприяння у селі було створено хор та театр, у хорі співали народних та повстанських пісень, у театрі ставили п’єси українських авторів.
Така патріотична і проукраїнська позиція Ващенка зацікавила органи безпеки СРСР. Намагаючись уникнути тиску з боку Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) і аби не підставляти колег-педагогів, Ващенко пішов зі школи та покинув Білики.
У 1924 році він знову починає працювати у Полтавському учительському (тепер він вже називався Полтавський інститут народної освіти – ПІНО). У 1925 очолює кабінет соціального виховання, а у 1928 – кафедру педології. У 1929 році він видав у Харкові «Загальні методи навчання» – працю, яка була присвячена особливості навчального процесу в університетах і невдовзі стала підручником за яким вчилися студенти.
Ващенко доклав значних зусиль для створення аспірантури на базі своє кафедри.
Хоча у Григорія Григоровича були не прості стосунки з Антоном Макаренком, який на відміну від націоналіста Ващенка був комуністом, Григорій Григорович активно залучав і пропагував досвід колонії ім. Максима Горького з Ковалівки, де працював Макаренко. А також видав з Макаренком спільну збірку наукових праць.
Ващенко 2 ряд 4 (якщо дивитися справа на ліво)
З початком 30-х рр. плідна діяльність Ващенка опинилася під загрозою. У 1933 році він був розкритикований на засіданні інституту, а його гордість і один з кращих підручників «Загальні методи навчання» потрапив під заборону і був вилучений з усіх бібліотек УСРР. У січні 1934 року його вигнали з інституту. Тодішній директор Петро Койнаш пояснив дане рішення тим, що Г. Ващенко не зміг мобілізувати студентів та аспірантів вишу на боротьбу із «буржуазно-націоналістичними елементами», проігнорувавши відповідну постанову ЦК КП(б)У. Також директор йому закидав «невиконання наказу критично поставитися до своєї явно буржуазно-націоналістичної роботи».
Григорій Ващенко два роки був безробітним, аж поки не працевлаштувався у Сталінградському педагогічному інституті. Попри увесь тиск влади, репресії його протекторів, зокрема вищого керівництва УРСР, Ващенку вдалося уникнути таборів і у 1940 році він зумів повернутися назад до Полтави, де одразу став найбільш високооплачуваним викладачем.
З початком війни він не виїхав в евакуацію. Був головним редактором газети «Голос Полтавщини». Вважав, що українці в умовах війни мають унікальний шанс на звільнення, як від більшовиків, так і від нацизму. У 1943 році виїхав до Києва, а вже звідти на захід – опинився спочатку в Галичині, а потім в Німеччині, адже розумів, що за роботу в умовах німецької окупації буде як мінімум відправлений більшовиками в табори.
Славу і спокій Григорій Григорович зумів здобути лише після Другої світової війни у Західній Німеччині у Мюнхені, у місті, де осіла значна частина української інтелігенції, яка не могла повернутися назад до України, через більшовицький режим. Саме тут у різний час він був ректором богословської академії, професором Українського вільного університету, учасником Наукового товариства імені Т. Шевченка, співпрацював з організацією націоналістів, значна частина резидентів якої перебувала тут.
У 1948 році він доповнив і видав «Загальні методи навчання», «Виховання волі і характеру», «Український ренесанс ХХ ст.» та багато інших праць. Педагог активно відстоював думку про те, що виховання має виключно національний характер: не може німець, чи росіянин виховувати українця. Його мета – сформувати ціннісні орієнтації, які б забезпечили збереження і розвиток традицій та національних звичаїв.
Він був переконаний, що «службу батьківщині треба усвідомлювати не лише як обов’язок, а як сенс свого життя, без чого не варто жити». Першою вартістю для молоді, на переконання Ващенка, має бути Бог, другою – Україна.
Педагог болюче сприймав звістки про русифікацію в Україні в 50-ті рр. Помер Ващенко 2 травня 1967 року в Мюнхені, похований на місцевому цвинтарі Вальдфрідгоф – місці спочинку багатьох видатних українців.
У СРСР діяльність і праці Ващенка були під забороною. У кінці 80-х рр., коли почалася «перебудова», ім’я педагога почало відроджуватися у вітчизняній науці.
Спочатку суспільство, яке було виховане в радянському дусі, негативно сприймало ці процеси: Григорію Григоровичу закидали націоналізм, надмірний консерватизм, деякі радикали взагалі вважали його зрадником та колаборантом за те, що він виїхав на Захід разом з німцями і був християнином, що в умовах войовничого атеїзму не віталося. Деякі помірковані вказували на те, що жодна із проголошених ним ідей так і не була втілена, через міграцію і відсутність доступу до влади. Окремі говорили, що в умовах мультикультурності, глобалізаційних та інтернаціональних процесів ідеї педагога застаріли.
Після проголошення незалежності України у 1991 році, дискусія стосовно ідей педагога перейшла із наукових кіл у суспільні. У 1991 році у Рівненському педагогічному інституті була видана стаття «Забутий дослідник педагогічної спадщини А. С. Макаренка» авторства М. Окси, яка була присвячена постаті Г. Ващенка і була вміщена у збірнику «Використання спадщини повернутих і забутих діячів науки і культури в навчальному процесі педагогічного вишу та школи».
Публікація О. Коваля в діаспорі «Григорій Ващенко – творець виховної освітньої системи», яка була передрукована в Україні у 1993 році у журналі «Рідна школа», започаткувала собою дослідження педагогічних поглядів та творчої спадщини Ващенка. У 1995 році було створене Педагогічне товариство імені Г. Ващенка, яке займається дослідженням і популяризацією творчості педагога. У 2000 році була захищена дисертація на здобуття кандидата педагогічних наук, яка мала назву «Проблеми виховання молодого покоління у творчій спадщині Григорія Ващенка», яка відкрила академічний дослідницький етап вивчення біографії та праць дослідника.
...Війна на Донбасі, розгул антиукраїнських сил, злочини проти українців з боку національних меншин та мігрантів, похитнули правдивість тез про мультикультурність і толерантність. Для багатьох педагогів стало зрозуміло, що неможливо розбудувати державу без національно орієнтованої педагогіки про яку писав Григорій Ващенко.
