Різник сколотить капіталець і зразу починає скуповувати землю... в Опішні
Селяни Полтавщини із грошима вкладалися у придбання дворів і крамниць у місцях проживання промислових трударів. Так примножувалися активи.
Автор опису містечка Опошне (нині Опішня — прим. ред.) 1889 року Віктор Василенко, пишучи про людей, які займалися торгівлею м'яса, відзначив наступне: «Лиш тільки різник сколотить капіталець, зразу він починає скуповувати землю». Це доволі показовий факт.
У свідомості українського селянина у домодерну добу і ще довго за інерцією найбільшою цінністю була земля. Житель Полтавщини чи Київщини XIX століття йшов на заробітки до великих міст Осередньої чи Південної України «не з кінцями», як у нас кажуть, а щоби заробити грошей і купити землі та тяглової худоби.
Читаючи земську статистику, впало в око: чим кращі родючі ґрунти, тим більше місцевий селянин хотів лишитися на землі. Міста із заводами, портами, фабриками й шахтами його цікавили як ресурс, де можна було заробити грошей на землю вдома.
Але, якщо така психологія була, наприклад, у селянина із Ніжинського повіту Чернігівської губернії, то селянин із Суржського повіту цієї ж губернії очевидно мав іншу логіку. Він жив посеред неродючих ґрунтів, заробляв різними промислами та ремеслами: що з того — 3 десятин у нього піску чи 10, коли легше все покинути й переселитися до міста, де є стабільний заробіток.
Поки не маємо відповіді, наскільки земля та її родючість впливали на географію трудових ресурсів під час промислового перевороту й урбанізацію, а також на творення місцевої буржуазії. Просто в око потрапляють факти й тенденції, що український селянин зароблені не на землі гроші все одно витрачав на купівлю землі, замість того, щоби вкладати у щось інше.
Чумак сколотив непоганий торговий капітал? – Купити землі. Торговець м'ясом заробив грошей? — Дві десятини сюди. Вернувся з шахти та має 200 карбованців... Чом же не прикупити поля, сусід якраз продає.
Також знайдено кілька сторінок присвячено місцевим сливам. Віктор Василенко ніби писав уже своєрідну лебедину пісню про відомий бренд XVIII-ХІХ сторіч; на кінець ХІХ століття кількість сливових садів стала зменшуватися через різні причини.
Погана агротехніка, масове вимерзання дерев взимку, нашестя гусені тощо. Підозрюємо, що ще і зміну кон'юнктури та перетворення садків на городи й поля, бо садок родив через рік, а жито чи картопля — щороку.
Деревця, що лишалися, робили менші за розмірами плоди. Василенко із ностальгією згадує свідчення Миколи Арандаренка сорока роками раніше про опішнянський чорнослив і солені сливи; сам Арандаренко навіть написав у своїх «Записках про Полтавську губернію», що «найкращий чорнослив у Опішні в козака Колодки, а солені сливи — у козачки Марковської».
Про неофіційний бренд «опішнянських слив» відомо ще від XVIII століття, про них писав Опанас Шафонський. Зрештою, в «Енеїді» в описі подарунків на сватання не просто так згадано «корито опішнянських слив».
Наприкінці 1860-х річний прибуток опішнян від слив складав 15 000 карбованців. Основні імпортери — великі міста Російської імперії; певно найбільше — Харків.
Сливи солили та возили у бочках. Чорнослив робили у спеціальних сушарках, опис яких, до речі, зберігся і можна спробувати відновити технологію, але тут таки постає цікаве питання: ті ж самі сливи зараз ростуть в Опішні чи якісь уже інші?
