Холопська бюрократія як цемент міцності росії
Від заснування і до нині на московії головний той, хто найбільше вб'є людей. Тож путін нічим не відрізняється від попередників у Кремлі.
Так, у першій половині XVI століття центральний апарат московської держави видавав близько 100 актів на рік, а французька королівська канцелярія — 60 тисяч! За Васілія III при дворі правителя служив 121 дяк, тоді як у короля французького в 1515 році було 4000 чиновників, а в 1573 році їх уже стало 20 000.
Дивовижний парадокс! Деспотична, економічно відстала Москва, де всяк боярин був царський холоп, мала слабку бюрократію, а в прогресивній, вільній, продуктивній Європі бюрократія... цвіла і множилася.
Однак насправді ніякої суперечності з історичною логікою тут нема. Бо у XVI столітті на теренах Західної Європи ударними темпами йшло формування ринкової економіки.
А ринок — це операції з приватною власністю (купівля, продаж, оренда, застава, паювання, кредитування тощо) і, щоб реалізувати своє право власності потрібно що? Правильно: документально її засвідчити, щоб у разі чого звернутися із паперами в арбітраж.
Тож, чим інтенсивніший товарно-грошовий обіг, тим більше потрібно документації й, відповідно, людей, які її оформлюють. У Заліссі ж (на Московії — прим. ред.) аж до кінця XVIII століття не існувало законів, які б захищали приватну власність.
«А на нєт», — як то кажуть тамтешні людиська, — «і суда нєт». Якщо ж цар-батюшка, рукою власною міг у будь-який момент у будь-кого конфіскувати будь-яку власність, то куди ті документи прикладати?
А підтертися й лопухом можна. От у цій статистиці, як у дзеркалі, відображається принципова відмінність між європейським абсолютизмом і російським самодержавством (деспотизмом азійського типу), яку в упор не бажають помічати адепти карго-культу демократії та гуру «не уподібнення».
У перехідний період у передових європейських країнах саме централізована держава на чолі з абсолютним монархом була гарантом недоторканості приватної власності та вільного обігу товарів і капіталів у рамках національного ринку, захищаючи їх силою свого апарату від свавілля феодальних сеньйорів, які не гребували рейдерством і здирництвом. І ті європейські спільноти, де в XV-XVII століттях не склалося сильної монархії (а це довжелезний пояс від Балтики до Адріатики), мали великі проблеми, і з економічним розвитком, і з суверенітетом.
У Заліссі ж, де під «собіранієм» земель не було ніякої економічної (ринкової) доцільності, а лише безпекові мотиви, централізація гальмувала економічний розвиток і скорочувала об'єм особистих прав і свобод. То чому ж політично активна частина нашого суспільства повинна розбиратися в таких здавалося б вузькопрофесійних історичних тонкощах?
Та тому, що ми живемо в перехідному типі суспільства. Суспільства, де через незавершеність національно-визвольних процесів склався форма суспільно-політичного устрою подібна до феодальних республік пізнього Середньовіччя: власність і влада були поділені між вузьким колом чужоетнічних власників-монополістів, що практикують екстенсивний тип виробництва і гальмують економічний, суспільний та культурний розвиток.
Зе-команда, попри награний ура-патріотизм, — квінтесенція цієї гиблої форми політичного устрою. І зламати цей гиблий тренд аморфними горизонтальними формами політичної організації, як показала 20-літня практика «боротьби за демократію», неможливо; тільки «през шаблю».
Оскільки, щоби вижити (а мова зараз іде про банальне виживання держави та нації) слід не тупо й бездумно копіювати сучасні політичні форми передових європейських країн, а в своєму темпі пройти той шлях, який вони пройшли від неринкового до ринкового суспільства. Намагання ж оминути якісь етапи цього шляху, зрізати гострі кути, стрибнути зразу «в дамки» гарантовано веде в історичне провалля і в тайожний тупик.
