Хороша держава подібна до холодного леза і меча, що карає ворогів

Здобути державу ще не означає здобути державність, як сказав гетьманич Данило Скоропадський. А тепер спробую пояснити вам духовний і ідеолоґічний механізм, який заважає нам здобути державність, і полягає він передусім у війні з державою.

Руїнництво, анархізм і інші речі які ми чомусь самі час від часу прирівнюємо до демократичних традицій є такими лише на тлі традицій російських. А росіяни взагалі поганий камертон, і не слід будувати свій національний проєкт опосередкованим через росіян, незалежно від того чи це опосередкованість зі знаком плюс, чи зі знаком мінус.

На диво, чомусь лише 2 національних ґенія (поки не зведених до рангу легенди, бо вони були вічні внутрішні опозиціонери до української ідентичності свого часу, відкинуті самою Україною на узбіччя і ледве не забуті) осмислили повною мірою цей феномен і застерегли від нього: Пантелеймон Куліш і В'ячеслав Липинський.

Вони мали б своєю рефлексивністю і поміркованістю зважити Тараса Шевченка і Михайла Грушевського, творців наративів, революційна тінь яких нависає над нами й досі. Але чомусь поки не склалося, тому шкутильгаємо усім суспільством рівно на одну праву ногу. 

30 — це вік, коли ти остаточно примиряєшся з тим фактом, що аби змінити Світ навколо потрібно спершу змінити себе, і найголовніше — власне ставлення до себе. Україна переможе остаточно лише коли українці подолають внутрішній конфлікт із самими собою.

Перманентна революція зашита в ідентичність, відмовитись від неї, від національного, колись націєтворчого, а тепер націєруйнівного Романтизму, від емоційного сприйняття держави й державності для багатьох сьогодні рівнозначно відмові від національної ідентичності. Чому?

Наші герої з наших пантеонів здебільшого опозиціонери до часу в якому вони жили, писали в стіл, не знали мирного життя. Революція зашита в нашу ідентичність і це жахливо, бо робити революції у своїй державі постійно означає закликати Руїну — ​недоосмислений і недозрозумілий нами стан нашої історії, який наступатиме після циклу революцій щоразу.

У багатьох щирих громадян ще жевріє в голові дурнувата наївна думка про те що, мовляв, ось, є сіра Україна, в якій ми живемо, спадкоємиця УССР, носій зросійщення, охлократії, брехні, дурощів і корупції. І є якесь таємне українство, якась потаємна прихована від нас альтернативна Україна — носій цінностей, носій свободи, правди, справедливості, честі й справжності.

І варто, мовляв, лише здерти шкірку, відмити цю сіру брудну Україну і знайти під нею шар альтернативної золотої України — і ось тоді усе буде. Багато хто записує у причини якусь там російськість масової культури, корупцію, совєцький спадок інші ґранд-наративи якими можна пояснити усе.

Але це лише брехня і спосіб самовідторгнення від країни, якою вона є реально. І це є найбільшим зрізом: чи готові ви бути в цій системі без "але", чи жовто-блакитний прапор вам потрібний лише на те, аби написати на ньому свої ідеологічні гасла, аби Україна "била ключем".

Але ніякої іншої України крім тієї, що ви бачите у вікно, не існує, а ваші міркування про те як досягнути Україну іншу — лише зліпок ваших особистих переживань, а не якась там національна стратегія як вам може часом здаватися. Ніякої "золотої есенції", ніякого прихованого змісту немає.

Бог дав нам зорати лише той ландшафт, який є. Не буде ніякої тотальної емоційної прив'язаності, не буде ніякої взаємної любові, не буде ніякого роману закоханого молодого патріота і держави, що знає усі його тріщини душі й сповнює його буденність радістю.

Бо це тоталітарна брехлива єресь, це модерністська пласка історія! Це бажання жити у наративі замість реального життя, прекрасного своїм абсурдом і сильного своєю сірістю. 

Держава це давно уже не ідеолоґія і не спосіб світобачення; держава — не спільні цінності людей які живуть в ній (уявіть собі!). Відкрию вам усім очі: держава — це холодні та беземоційні правила, це межі всередині яких і відбуваються ці усі суперечки, бурлять способи осмислення дійсності, кипить ідеолоґія!

Хороша держава подібна до холодного леза і меча, що карає і який не питає ваших уподобань перш ніж відтяти вам голову. Держава не потребує вашої любові й не має потребувати: вона потребує лише дотримання закону.

З якими ідейними міркуваннями ви виконуватимете закон нікого не хвилює. І це є насправді запорукою виживання України: не романтична ідея і співпереживання, а спільні правила.

Але значна кількість нас шукає революцію, шукає зрадника у своєму середовищі, йде на потяг предківської крові, бажаючи досягнути "золотого зрізу" національної ідентичності. Країни з найкращими героями, несуперечливими символами, тотальним консенсусом; однак, її не буде.

Доведеться орієнтуватися на країну, що створена з реальних людей зі справжніми гріхами, а не ідеолоґічну побрехеньку в якій герої ніколи не п'ють алкоґолю в кадрі, ніколи не думають ні про що окрім України. І мало того — ніколи не є такими як ми усі з вами!

Легко любити Україну романтичну, елеґантну заручницю ситуації, еротично прив'язану до коня як на картинах про молодого Івана Мазепу. Та настав час розгледіти дійсну Україну, справжню без прикрас і омани.