Іван Сірко у Дюнкерку: відкриття тисячоліття
Українські козаки справді воювали на боці французького короля у середині XVII століття. Командував ватагою сміливців «полковник Тараський».
Питання участі українського козацтва у 15-річній і 30-річній війнах була предметом жвавої дискусії науковців різних країн протягом багатьох століть, цьому присвячено сотні праць різними мовами. У вітчизняній історіографії заведено вважати дискусію завершеною саме з часу появи двох робіт доктора історичних наук Леонтія Войтовича і австрійського професора історії Андреаса Каппелера.
За твердженням Войтовича, у Західній Європі іноземні наймані контингенти були звичним явищем, їх наймали на певні періоди цілими частинами зі своїми старшинами за визначену плату, після чого вони поверталися додому. Уряд Речі Посполитої не заперечував проти наймання козаків, сподіваючись, що у такий спосіб їх проблеми самі по собі будуть вирішені.
Зрозуміло також, що наймали не реєстрових козаків, яких утримував уряд, а козаків нереєстрових, яких завжди було в рази більше і з якими уряд мав проблеми, не бажаючи визнавати реального стану речей. Козацькі гетьмани, яких уряд називав старшими, записували частину нереєстрових джурами або і ділили отриману плату, але це відбувалося у періоди воєн, а між війнами серед запорожців було достатньо досвідчених воїнів, яких можна було набрати на службу.
Козаки брали участь у Гессенській кампанії 1636 року, зокрема у здобуті Сеста (27.IX.1636) та інших міст, а 4000 козаків, очолених полковником Тараським, воювало у складі війська Священної Римської імперії ґерманської нації у Люксембурзі проти французької армії принца Луї де Бурбон-Суассона (1.V.1604 – 6.VII.1641); вони відзначилися й перемогою при Івоа.
Виникає питання: а хто ж такий цей полковник Тараський? Чи не був це Федорович Тарас на прізвисько Трясило, гетьман нереєстрових козаків (1630, 1634-1635), чигиринський реєстровий полковник (1632), учасник Смоленської кампанії, який розбив московське військо під Щелкановим (10.IV.1634).
Як зазначає доктор наук Войтович, на січневій раді 1635 року Тарас Трясило не тільки здав гетьманство, але й спалив власний двір і покинув козацькі землі: «Вважають, що колишній гетьман відразу ж кинувся шукати притулку на Дону та московській службі. Але Тарас Чорний, який зустрічається у документах цього періоду, скоріше родич гетьмана Григорія Чорного ніж Тарас Федорович. Схоже, все ж таки, що Тарас Федорович зі своїми прихильниками подався на цісарську службу і відзначився у боях в Люксембурзі».
Найбільш дискусійним залишається питання участі українських козаків у здобутті Дюнкерка у 1646 році. Вступ Франції у Тридцятилітню війну на боці протестантського союзу змусив останню воювати на кількох фронтах зі значними втратами.
Ще керівник французького уряду кардинал герцог Арман-Жан дю Плессі де Рішельє (9.VIII.1585 – 4.XII.1642) через свого посла 3 березня 1637 року звернувся до польського уряду з проханням про залучення на французьку службу козацьких контингентів. Польща до того дозволяла наймати війська тільки цісарю і католицькій коаліції, тому переговори йшли важко.
Наступник Рішельє кардинал Джуліо Мазаріні (14.VII.1602 – 9.III.1661) продовжив ці переговори, а французи допомогли полякам розв'язати суперечку із Вюртенберґом у 141 справі контрибуції із сілезьких князівств Ополє і Ратибор. Обидві території були під польським протекторатом, а замість того поляки таки дозволили набрати їм козацький контингент у 1645 році.
Хоча ще 21 вересня 1644 року віконт де Брежі, французький посланець при польському дворі, доносив кардиналу Мазаріні про налагодження контактів із козаками, зазначивши при цьому, що до переговорів залучений «...і нині дуже здібний полководець Хмельницький, його тут при дворі поважають. [...] Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові, що стосується служби козаків у його величності, то якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі».
Зрозуміло, що мова не йшла про наймання реєстрових козаків, просто із запорожцями контакт можна було встановити тільки через реєстрову старшину. У переговорах брали участь також Солтенко та полковник коронного війська Пжемський, які й погодилися набрати до 1800 піхотинців та 800 кавалеристів з оплатою по 12 риксталерів, а старшині по 120.
Набраний контингент близько 2000-2500 піхотинців було зібрано у Ґданську, куди 24 квітня 1646 року прибув граф де Брежі, щоб особисто перевірити зосередження і виряджання цього війська, а далі із П'єром Шевальє і полковником Пжемським ці козаки були перевезені морем до Копенгаґена й далі до Кале, де вони поступили під командування генерал-майора Клода де Лєтуфа барона де Сіро (12.VII.1600 – 6.IV.1652). Барон почав свою кар'єру у 15 років як волонтер голландської армії, у якій пробув до 1620 року.
Затим він служив у війську герцога Савої та Ґенуї, воював проти князя Ґабора Бетлена Ґабора (1625), потім у війську герцога Франца Альберта фон Саксен-Лауенбурґа, воював у католицькому війську проти Данії (1627) та шведського короля Ґустафа Адольфа (1635), повернувся до Франції, відзначився в Аррасі (1640) та в битві при Рокруа (1643). Після Дюнкерка став генерал-лейтенантом, помер від мушкетної рани.
Мемуари його були видані у Парижі 1683 року під назвою «Mémoires et la vie de Messire Claude de Letouf, chevalier, baron de Sirot, lieutenant general des camps et armées du roy &c.: sous les règnes des rois Henry IV., Loüis XIII. & Loüis XIV». З легкої руки Ілька Борщака барон Сіро став... (ким би ви думали? — прим. ред.) звісно, полковником Іваном Сірком (!), що й призвело до стереотипу, який гуляє досі інтернетами.
Відтак наголосимо, що у битви за Дюнкерк не було ані Богдана Хмельницького, ні Івана Сірка, а також, напевно, і Солтенка, але це зовсім не значить, що там були виключно польські найманці, бо французькі автори військовики й дипломати називали їх поляками. Адже досі в Європі всіх вихідців із колишнього СССР називають (хай Бог милує) «росіянами».
У роботі визначного дослідника Козаччини професора Каппелера «Vom Land der Kosaken zum Land der Bauern Die Ukraine im Horizont des Westens vom 16. bis 19. Jahrhundert» також згадується епізод з переговорами між французькою жінкою польського короля, французьким дипломатом Брежі, його помічником Шавальє та козаками. Проте ані слова про Хмельницького чи Сірка, які б штурмували фортечні мури Дюнкерка.
Насамкінець додамо, що найняти підготованих польських піхотинців у 1645 році не було фізичної можливості, бо, крім кварцяної та ланової піхоти, решту польської піхоти складали угорські та німецькі найманці. Жодну із цих формацій поляки б не дозволили забрати, тим більше враховуючи військові плани короля Владіслава IV.
«Лісовчиків у цей час теж не залишилося, зрештою вони теж не мали піхоти. І для чого для набору польської піхоти потрібно було залучати козацьких старшин Хмельницького та Солтенка? І для чого граф де Брежі замовляв для Мазаріні «книжки, написані руською мовою»? Ця проблема, як і багато інших проблем, пов'язаних з участю українських козаків у Тридцятилітній війні, потребує подальших глибоких досліджень», — звертається до своїх колег-істориків доктор наук Войтович.
Із ним важко не погодитися, оскільки згідно з даними французів, виплата винагороди війську, як і перевезення, відбувались коштом Франції, а організацією ж морської експедиції могли займатись голландці (хоча і були категорично не раді такій перспективі). Насправді у французькій Історії Дюнкерка описано аж 4 епізоди участі цього найманого у Речі Посполитій з українського козацтва війська у найгарячіших моментах штурму фортеці.
