Як заманити людей у музей?

Свого часу у Полтаві на базі художнього музею «Галерея мистецтв імені Миколи Ярошенка» відбувся Всеукраїнський семінар «Реалії та перспективи оновлення діяльності музеїв у нових соціокультурних умовах». Зібралися керівники і фахівці музейної справи з Луцька, Вінниці, Львова, Севастополя, Хмельницького, Чернігова, Бердянська, Черкас, Донецька та багатьох інших міст. Говорили і про досвід, про місцеву специфіку, про власні ноу-хау. А головне: як повернути людей у музеї? Адже з кожним роком вони втрачають популярність. А бюджетні кошти можуть підтримати хіба що існування музейної установи, а не її сталий розвиток. Та й музей без відвідувачів — це, як сказав один із учасників семінару, «лише склад раритетів»: якщо театр одного актора можливий, то театр одного глядача — це нонсенс.

Реклама не завжди рятує

Спершу, кажуть музейники, думалося, що панацеєю може стати реклама. У провінції чимало музеїв, про які не знають навіть у сусідній області. Та якщо музейні установи й починають за підтримки місцевих органів влади рекламуватися, то це зазвичай за межі регіону не виходить. А хто ж фінансуватиме такі проекти в масштабі країни? Та й реклама — лише частина проблеми. На Полтавщині її останніми роками взялися вирішувати досить активно. Навіть ті, хто транзитом проїздить через область трасою Київ—Харків, звертають увагу на велетенські щити «Полтавщина туристична» обабіч дороги, що закликають відвідати визначні місця та музеї у кожному районі. Та чи багато в такий спосіб вдалося привабити туристів? Багато сподівань на Полтавщині покладали і на Евро-2012. У найбільшому музеї області — краєзнавчому — відкрили навіть прес-центр з питань туризму, тут працювали волонтери, перекладачі, однак туристів у музеях і в самій Полтаві не побільшало.

Навіть шведи масово не з’явилися...

2009 року, коли відзначали 300-річчя Полтавської битви, сподівання на паломництво туристів у місто були куди більшими. Здавалося б, і влада робила все можливе для цього, а вийшов якщо не пшик, то принаймні щось близьке до нього...

Якщо відкинути чималу групу російських чиновників, науковців і різного штибу ура-патріотів, то що в підсумку? Кілька сотень тих же російських туристів одного дня... Але так важко назвати групи козаків, які прибули до Полтави явно не задля того, щоб відвідувати музей Панаса Мирного чи гоголівські місця... Майже не було (за винятком представників посольства і науковців) і шведів... Тож навіть у ті дні місце в готелі не стало для гостей проблемою.

Дехто каже: давайте згадаємо радянський досвід. Ну давайте...

Туриста виховували змалечку

Пригадую свою першу екскурсію до Краєзнавчого музею у Полтаві. Як ми, п’ятикласники сільської школи, до неї готувалися! Тільки й розмов було про поїздку! Навіть старшокласники переповідали молодшим, що слід побачити: опудало мамонта, величезну модель КрАЗа, довоєнний трактор ХТЗ, тачанку часів громадянської... Ми ще за тиждень-другий до поїздки нудились: ну коли вже?...

А додому поверталися, як писали у шкільних творах, «веселі і життєрадісні».

Потім їздили з класним керівником і до Києва, і навіть до закритого Севастополя. Вчився в технікумі — мандрували по шевченківських місцях, були у Ленінграді і Москві... Працюючи на заводі у Новій Каховці, не мали спокою від цехкому, який ледь не примусом виганяв на екскурсії вихідного дня до Херсона, Одеси, Миколаєва... І скрізь — музеї, музеї...

Отже, організований турист був основною одиницею збільшення відвідуваності музеїв. Але левову частку витрат брали на себе профком, студком, цехком, завком...

Тепер лише на великих і успішних підприємствах можуть дозволити собі таку розкіш. Все здебільшого з власної кишені. А хто допоможе тим же сільським дітям?

Розраховувати на організованого туриста музеям тепер дедалі важче. Хіба що під час канікул, як свідчать і полтавські музейники, відвідуваність таки зростає за рахунок школярів. Але раніше приїздили учнівські групи з Москви, Ленінграда, тепер же — тільки з районів області або, в ліпшому випадку, з сусіднього регіону.

— У ті часи я працював екскурсоводом, — пригадує краєзнавець Володимир Онищенко, — то до нас у Полтаву приїздили організованими групами і чимало туристів з-за кордону. Звичайно, здебільшого із соцкраїн.

Так, часи були сприятливі, але їх уже не повернеш. Що ж робити? Як замінити «організованого» на «одинака»? Сказати, що на місцях для цього не робиться нічого — не скажеш. У Полтаві чого лиш не вигадували! Навіть нічні екскурсії проводили, але, схоже, нічого, окрім клопоту, музейникам вони не принесли. А до 300-ліття Полтавської битви у місті започаткували було й комунальний екскурсійний автобус, однак уже цього року скасували, бо фінансово він себе не виправдав. Натомість з’явився комерційний: автобусом «Полтавська галушка» возять народ по музеях та визначних місцях, частують у дорозі галушками та сирниками. Та от біда — охочих, знову ж таки, не так багато...

Чи не час від радянського досвіду перейти до сучасного зарубіжного?

Гут? Гут!

Кілька років тому ми познайомилися з доктором Еріком Дітцфельбінгером з музею Нюрнберга. Той провідав, що у Полтаві живе один із останніх свідків Нюрнберзького процесу — Йосип Гофман, і негайно примчав до нашого міста, бо в Нюрнберзі готувалися відзначати 65-річчя з початку Міжнародного трибуналу. Гість відвідав Краєзнавчий музей, серед експонатів якого — чимало справді рідкісних. А потім запитав: «Чому такі унікальні експонати зібрані в одному місці?» Адже важко знайти людину, яку б цікавило все: від кам’яного віку і до сучасності. «У нас у Німеччині намагаються, щоб музеї були спеціалізованими — кожен за певним напрямом. Це цікаво й для відвідувачів», — засвідчив доктор Дітцфельбінгер. Завдяки йому невдовзі вдалося познайомитися з досвідом німецьких музеїв. В чому їх перевага?

У Документальному центрі Нюрнберга (так називається тут музей історії війни) вражає передусім оснащеність. У старовинному приміщенні місцевого «Колізею» навіть усередині стіни не оштукатурені, що надає йому особливого шарму. Зате скрізь ідеально рівна суперсучасна підлога, майже повна відсутність сходинок, щоб можна було вільно пересуватися людині в інвалідному візку (такі візки стоять при вході). Є сучасні просторі ліфти, в яких може поміститися той же інвалід-візочник із супроводжуючими особами. «Це для того, — пояснив пан Ерік, — що у нашому музеї часто бувають ветерани Другої світової, люди похилого віку, а серед них, ясна річ, чимало інвалідів. Гут?» Гут!

Другий «гут» у тім, що в музеї нема... екскурсоводів. А як без них? А отак: підходиш до адміністратора і береш таку собі «колотушку» — диво-прилад з кнопочками і ручкою (на знімку). Варто обрати зрозумілу тобі мову (німецьку, англійську, французьку, іспанську чи російську — української нема), і можеш сам мандрувати музеем. Просто підходиш до будь-якої експозиції чи стенда, дивишся на порядковий номер і набираєш його на «колотушці», а вона тобі розповідає, що й до чого... Щось незрозуміло — можна повторити ще чи перервати розповідь і йти далі. Ось він, індивідуальний підхід! Ніхто нікого не чекає, ніхто не ставить дурних запитань і не нудиться, як це буває у наших музеях, коли одного раптом щось зацікавило, а вся група стоїть...

В кожному залі є невеликі міні-кінозали, де можна переглянути документальний фільм на ту чи іншу тематику. Теж за принципом самообслуговування. Тут же — відеотермінали, тож можна все це побачити на моніторі. Від екранної версії ці записи відрізняються ще й тим, що містять відеосюжети зі свідченнями очевидців тих чи інших подій, коментарями істориків. Ми були вражені, побачивши на одному з екранів земляка — колишнього в’язня концтабору в Нюрнберзі полтавця Сергія Рибалка, до якого працівники музею приїздили спеціально записати спогади.

Є в Документальному центрі і прес-центр, обладнаний за останнім словом техніки. Тут же — так звана лекційна аудиторія, де читають лекції місцевим студентам-історикам та проводять наукові конференції. Все це — у модерновій надбудові зі скла і металу над самим «Колізеєм», звідки відкривається чудовий вид на старовинну частину Нюрнберга включно з полем і стадіоном «Цепелін», де колись проводили свої паради нацисти.

А головне — у Документальному центрі є чіткий поділ на масового відвідувача і наукову публіку. В експозиціях для загалу практично немає оригіналів документів чи навіть фотографій — це лише копії, відреставровані і збільшені до такого розміру, щоб жодних питань не виникало. А от коли людина приходить сюди не просто подивитися, а попрацювати, то для до неї свій, теж цілком індивідуальний підхід. Ідеш у документальний відділ, де розповідають, що і як, і навіть надають індивідуальне робоче місце — з комп’ютером, копіювальною технікою. Причому можна зателефонувати заздалегідь, домовитися на зручний для себе час — спеціалісти підготують необхідні документи і матеріали... Просто в музеї вам допоможуть облаштуватися в місті, нададуть перекладача... Можна навіть перекусити. На кожному поверсі є туалети, їх знайти дуже легко, бо це поряд з ліфтами. Цікаво, що б подумали німці, відвідавши, скажімо, полтавський музей Володимира Короленка, де туалет «надвірний» (типу сортир)?

Отакий він, німецький музей, де з німецькою педантичністю все зроблено для того, щоб людині було і цікаво, й зручно зрозуміти цю саму Історію.

Полтава—Нюрнберг—Полтава.