Кремль перемагає у семантичній війні проти України
Кожен московитський правитель завжди прагнув винищити українців. Лише наш національний опір і воля до свободи руйнували їхні плани!
Смислова або семантична війна, яку веде ресурсна федерація московії проти України, врешті решт ставить за мету сформувати такий дискурс на майбутнє, в якому не було, нема і не буде України. Не буде українців як нації, як окремої самостійної ідентичності.
Це вища форма війни! Московити розпалили повномасштабну кінетичну війну, схоже зрозумівши, що цю ідентичність, яка активно формується, знищити лише методами нелінійних агресивних дій не вийде.
Щоби виграти війну за дискурс, в якому нема України, їм доведеться знищити фізично країну та носіїв української ідентичності. Знищити буквально, як вони це намагалися зробити 100, 300 і 500 років тому.
Для перемоги їм потрібно керувати реакціями супротивників — України та Заходу. Це війна за те, щоби змусити супротивників чинити так, як ви від них очікуєте.
У російській воєнній доктрині це називається рефлексивним контролем. Якщо вони не можуть знищити нас швидко військовими методами, значить треба так вплинути на Захід, щоби він припинив допомогу, а на українське суспільство так, щоб воно відмовилося від боротьби.
У смисловій війні в хід іде інформаційний вплив, культурний вплив, взаємодія і проникнення на різних рівнях. Крім інформаційної сфери, це економічна, воєнна, дипломатична і так далі; це, якщо спростити.
Чому ми говоримо про те, що російська культура — це для росіян зброя? Бо вони її використовують у смисловій війні, завжди й усюди.
Поки на Заході вагаються чи розривати зв'язки, бо ж історія взаємодії, «велика культура»і так далі, росіяни провадять агресивну війну та геноцид у сусідній країні із наслідками. Вони повністю перекреслюють концепцію «менеджменту ескалації», яка призвела лише до того, що росіяни збільшили свої шанси на перемогу.
При цьому, багато хто на Заході ігнорує відверті погрози Кремля і поводить себе так, щоби була можливість з часом відновити бізнес як зазвичай. Поки війна росіян проти Заходу не перейшла в кінетичну площину, на першому плані стоїть інформаційна та смислова війна, в якій вони атакують Захід фактично на його території, а також атакують нас — і теж на його території.
Смислова війна ведеться за зміну способу мислення і поведінки, або утримання її в потрібних для актора рамках. Це довгострокова історія, слід це розуміти.
Попри те, що на інформаційному полі бою на певному етапі росіяни похитнулися через воєнні невдачі та кинули шалені ресурси в те, щоби відновити перевагу (паралельно з військовими зусиллями), у смисловій війні у них над нами була велика перевага. Тому що ми так чи інакше ведемо її на рівні всієї держави два роки, а вони – століттями.
У них велика фора, досвід, вплив на заході, який формувався століттями. Наратив «про велику російську культуру» — один з яскравих прикладів; вони воювали між собою, утворювали союзи, ділили сфери впливу, торгували, обмінювалися культурно.
Таке не зітреш зі свідомості за два роки. На Заході не уявляють карти світу, на якій нема росії, а нам ще доведеться зробити так, що не уявляли її без України.
Отож, нам не варто дивуватися, коли солідне і дуже впливове американське видання наймає для висвітлення української теми цілу когорту росіян або тих, хто в росії довгий час працював, і не помічає існування українців. Тих таки українців, які мали б це робити куди більш фахово.
Коли нагородження української команди на документальний фільм «20 днів у Маріуполі» не потрапляє в міжнародну версію «Оскара», це нагадує нам про велику перевагу росіян в смисловій війні. У них в активі сотні років взаємодії з різними глобальними гравцями.
Боротьби за геополітичний вплив, воєн, культурного обміну, обміну і взаємодії еліт, економічних зв'язків тощо. У росіян великий досвід ведення загарбницьких воєн, придушення національних рухів, нелінійної агресії проти інших країн, підкупу іноземних еліт заради політичного впливу тощо.
Ми маємо справу з грізним суперником в порівнянні з яким для деяких людей на заході ми просто бунтівна провінція може і варта симпатії та співчуття. Це неприємно, але ми маємо це усвідомлювати та боротися з цим.
Це наслідок впливу на мислення. Це те, що нам доведеться викорінювати в кращому разі десятки років, залежно від результату нашого з росіянами смертельного протистояння; і очевидно те, що шансів на перемогу в смисловій війні не буде жодних, якщо ми програємо кінетичну.
До речі, нагадуванням про те, що серед росіян в нас нема друзів (чого теж багато хто на Заході не може зрозуміти), є поведінка російської «опозиції», яка відкрито очікує чи навіть вимагає від України певних дій. І обурюється тим, що українське суспільство відмовляється ці очікування виправдовувати.
Типовий випадок — реакція на наче б то відмову Олени Зеленської від участі в заході у США, на якому їй ймовірно довелося б сидіти поряд з вдовою Навального. Вони не хочуть і певно не можуть зрозуміти, що суть серед іншого в тому, що одина із цілей нашого спротиву — це право самостійно обирати з ким нам взаємодіяти, а з ким ні.
Вістрям смислової війни напередодні вторгнення 24.II.2022 було переконання всього світу в нездатності України зупинити російську армію в повномасштабній війні. Тут варто сказати, що росіяни великою мірою досягли успіху.
На Заході не вірили в нашу спроможність, отже і допомога базувалася на тому, що це буде коротка війна і максимум, що нам потрібно — це компактна переносна зброя для недовготривалої партизанщини. Повного успіху росіяни не досягли через масовий спротив українського суспільства; а далі їм довелося підлаштовуватися.
Наратив про те, що «нема сенсу допомагати країні, яка не встоїть» і «західна зброя для України нічого не змінить» поступово трансформувався в інші форми, хоч і не дуже далекі. Їх можна об'єднати в узагальнений наратив «росію неможливо перемогти» та «Україна не може перемогти».
Згадайте нещодавню заяву Віктора Орбана, яка просуває одну із гілок цього дерева, мовляв, «Україна не стоїть на ногах без західної допомоги». Формулювання видозмінюються, а суть майже та сама, — і це досі має вплив.
Подивіться на епопею із німецькими ракетами «Taurus», наприклад. Ми вже не дізнаємось, чи семантична війна без відкритого збройного протистояння могла б у довгостроковій перспективі таки зламати пасивний український спротив.
Росіяни постійно вміло грали на протиріччях в середині нашої країни між її політичними елітами, підсилюючи колаборантів та підливаючи масла у вогонь будь-якої значимої соціальної кризи. Проте нетерплячість і застосування насильства не один раз вмикало реакцію українського суспільства, яке проходило поступовий і болісний процес формування своєї ідентичності та самоусвідомлення.
На жаль, Україна 30 років не лише втрачала зброю та ВПК, розбазарюючи те, що сьогодні так необхідно, ми зовсім не вели смислової війни. Не факт, що за цей час можна було зробити те, що Москва зробила за сотні років, привласнивши нашу спадщину і включивши її до свого державотворчого міфу.
Проте, варто визнати, що максимально можливих зусиль докладено не було. Не було достатньо активного і агресивного просування українського наративу, просування наших інтересів у науковій спільноті на заході з відповідним фінансуванням.
А культура завжди лишалася (і лишається) для тих, хто має можливості такі речі вирішувати і просувати, чимось непотрібним, незрозумілим. Чимось, що перебуває навіть не на другому порядку.
Отож коли наратив про повну нездоланність російської армії похитнувся, ми отримали певні успіхи у смисловій війні. Але ворог швидко оговтався, як і на кінетичному полі бою, адаптувався і подвоїв, потроїв зусилля.
Кинув на порядки більше ресурсів і тисне далі. Росіяни повертають собі ініціативу в смисловій війні, коли починають говорити гармати і ракети, то все для нас наче відходить на другий план; але це для нас.
Інформаційні баталії розгорнулися в просторі наших західних союзників, проти яких росіяни так само давно і системно працюють, як і проти нас. Потім ворог пішов у новий наступ в нашому інформаційному просторі, а один з яскравих прикладів — кампанія проти мобілізації.
У росіян перевага у всіх ресурсах, це стосується й інформаційної війни також, це відомо так само, як чітко відома ціль війни. Повномасштабне російське вторгнення є нічим іншим, як послідовним виконанням російської політичної програми щодо знищення української державності та ідентичності.
Це, до речі, відсилає нас до питання формулювання цілей України в цій війні — збереження державності і захист цієї самої ідентичності. З тим що надалі вибити своє невід'ємне місце у світі та головах людей, політиків, впливових діячів культури, науки по всьому світові.
Так, як світ не уявляє відсутність РФ на карті світу, щоб він так само не уявляв нашу відсутність. Усвідомлення України, як чогось самобутнього і неповторного відмінного і самостійного.
Стійкі асоціації. Тільки тут є нюанс: ми маємо говорити хто ми є, а для цього маємо самі для себе визначитися, або прийняти один із варіантів, які існують.
Наша перемога, так і перемога ворога в смисловій війні напряму залежить від результату кінетичної війни, але і смислова війна зараз впливає на розклад сил на фронті. Подивіться на те, що відбувається в американському конгресі щодо допомоги Україні.
Далі все заглиблюється в деталі з використанням символів та інтерпретацій, зазначені цілі можуть виглядати розмито. Існують більш конкретні речі, які легше матеріалізувати в колективному розумі.
Вихід на державний кордон, наприклад. Не будемо вдаватися в дискусію про коректність формулювання «кордон 1991», але все ж простір для включення в дискусію формулювання «кордон 23.II.2022» воно лишає.
До речі, про символи — Крим. Хай би як не сталося надалі, поки півострів залишається російською військовою базою, ми завжди будемо більш вразливі за будь-якого розвитку майбутнього, якщо обирати серед варіантів, коли нам вдалося зберегти державність.
Простота формулювань добре підходить для виборців та в інших випадках, коли мова йде про гру на емоціях, але перед тим, як іти в народ, варто визначитися з дефініціями. І складними теж.
Тож окрім питання заповітного півострова, який може перестати (або ні) бути «сакральним» для російських окупантів у день, коли туди повернеться український прапор, варто також правильно визначити формулювання по деокупації всієї Конституційної території та «виходу на кордон»:
- мова йде не про повернення під контроль полів, посадок і териконів з берегами річок, озер та морів (не фізично, а в плані сенсів);
- мова про відновлення порушеного конституційного ладу на прописаній у Конституції території (а поки цього не зроблено, ми для всіх будемо країною-калікою; для себе теж).
Смислова війна потребує від нас зусиль і на своєму власному полі та на Заході. Це передбачає серйозну боротьбу за формування мислення і думки про нас на Заході, яке потребує значних зусиль.
