Кінець НЕПу – кінець демократії в Полтавському педінституті

Кінець 20-х рр. ХХ століття в тодішньому СРСР знаменувався згортанням Нової економічної політики (НЕПу), зростанням культу особи Йосипа Сталіна та все більшим втручанням державних органів у справи освіти.

У 1926 році, згідно з новими державними нормами, студенти Полтавського інституту народної освіти (ПІНО) (тепер Полтавський національний педагогічний університет (ПНПУ) мені В.Г. Короленка) мали навчатися не три, як було до того, а чотири роки. Вступну систему було замінено на конкурсну. Охочі вступити на навчання, мали скласти іспити. Практикувався класовий підхід (не могли вступити священики, дворяни, інтелігенція та їхні діти) при зарахуванні до лав студенів.

Вкотре була реорганізована структура вишу. Діяв лише один факультет, який називався «соціальне виховання». На ІІІ курсі студенти обирали спеціалізацію із трьох запропонованих: фізико-математичну, суспільствознавчу (історія та філологія), агробіологічну (природознавство з елементами географії). Остання була дуже популярна. Більшість вступників були селянами (в країні тоді ще не пройшла індустріалізація), які по закінченню навчання поверталися до себе в райони, де вчили дітей особливостям життя в сільській місцевості, тому цей напрямок був для них актуальним.

Зростало фінансування науково-дослідної бази. У «Записках Полтавського інституту народної освіти», які видавалися у 1926-1927 навчальному році було записано, що протягом 1925-1926 рр. для покращення функціонування хімічного кабінету було витрачено на закупку матеріалів та обладнання понад 709 рублів –– величезна сума на той час. Загалом же, за описами дослідників, вартість майна кабінету на той час уже складала близько 1500 рублів.

Також в інституті функціонували такі кафедри: історії філософії, всесвітньої історії, історії УСРР, історії української літератури, історії російської літератури, російської історії, всесвітньої літератури, історії мистецтв, української мови, порівняльного мовознавства, класичної філології, соціальної педагогіки, анатомії, еволюції техніки, краєзнавства, математики, ботаніки, політекономії та статистики. Серед іноземних мов існували кафедри найбільш популярних на той час і найпоширеніших: німецької та французької.

По закінченні вишу студенти могли працювати учителями у трудових школах. ПІНО визнавався основним навчальним закладом для підготовки вчителів Полтавської, Лубенської, Кременчуцької округ (областей тоді не існувало, територія УСРР поділялася на округи).

Кількість викладачів у цей час була мізерна: 8 професорів ІІ категорії та 4 викладачі І категорії. У штаті перебувало 10 нештатних викладачів та 6 лаборантів.
Життя студентів у вказаний період було тяжким. З 246 студентів на літо 1927 року стипендію отримувало лише 28 осіб, 93 особи отримували її від установ, які направили на навчання, решта жили із підробіток в позанавчальний час. Та і ті, що отримували стипендії, мусили працювати, бо грошова допомога становила лише 10 крб.

Оскільки більшість вступників були пролетарями й походили, або з бідних, або обезземелених селян, чи малокваліфікованих робітників, то їх рівень знань був дуже низький. Тому керівництво вишу вимушене було організовувати курси з математики та української мови, аби студенти могли виконувати прості арифметичні дії та краще писали і читали.

Попри важке матеріальне становище, відсутність наукової бази та проблеми фінансового забезпечення, у закладі функціонувало у цей час 11 лабораторій та спеціалізованих кабінетів для проведення дослідів із дисциплін природничого циклу.

Влітку 1927 року ПІНО отримав будівлю по вулиці Крупської (тепер Остроградського) сьогодні це корпус № 1 ПНПУ. У вересні того ж 1927 року в інституті почали викладати фізичну географію, геодезію та астрономію. Важливе значення мало рішення Народного комісаріату освіти (НКО) УСРР згідно з яким до підпорядкування ПІНО віднесли Центральний музей (зараз Краєзнавчий), також була створена обсерваторія для дослідження космосу. 

При навчальних кабінетах діяли тематичні гуртки для студентів та учнів шкіл. Пізніше інституту передали сад площею 5 га (зараз Ботанічний сад ПНПУ).

Розширення матеріальної бази сприяло зростанню якості освіти, вже у 1928 році кількість лекторів було збільшено до 73, а кількість тих, хто навчався перетнуло позначку у півтисячі.

Студенти протягом навчання освоювали дисципліни, після чого мали пройти річне стажування у школі, паралельно із викладанням вони мусили написати дипломну роботу, яку, у разі успішного проходження практики, повинні були захистити. Для тих, хто вчився на природничих спеціальностях влітку організовувалися польові практики та екскурсії. Студенти могли відвідати ботанічні сади та установи Харкова, Москви, Ленінграда. Пізніше організовували виїзди у Крим, Київ, Одесу, Кам’янець-Подільський.

Цікавим було нововведення 1927 року стосовно дипломів, до 1927 року їх видавав Комісаріат народної освіти УСРР, а з 1927 року таке право передавалося безпосередньо ПІНО.

У 1928 році Педагогічний технікум імені М. Драгоманова приєднали до інституту, що сприяло зростанню кількості студентів, викладачів та покращило матеріальну базу.

У цей же час почався остаточний процес реального впливу більшовицької партійної номенклатури на навчання і підготовку вчителів. Була запроваджена система політичних комісарів, на посади директорів часто призначали людей не кваліфікованих і малоосвічених, але які були вірними ідеям більшовизму.

В перспективі це привело до вичавлювання із закладу прогресивних та освічених викладачів, сформувало систему доносів, що привело у 30-х рр. до «розквіту» політичного терору не лише над опозиційно налаштованими до більшовицького режиму, а і тими, хто був його прихильником.