Як із НЕПом у Полтавському педуніверситеті завершилася доба вільнодумства

Період, про який далі піде мова, ознаменувався у тодішньому СССР згортанням Нової економічної політики (НЕП), зростанням культу особи Іосіфа Сталіна на тлі культу Владіміра Ульянова-Лєніна. Більшовицький режим в особі партії та чекістів усе більше втручався у справи освіти й навчання молоді.

Згідно із новими державними нормами від 1926 року, студенти Полтавського інституту народної освіти (далі ПІНО) мали навчатися не 3, як було до того, а 4 роки. Вступну систему було замінено на конкурсну.

Охочі опинитися у цьому вищому навчальному закладі нашого міста й області мали скласти відповідні іспити. Практикувався класовий підхід, тобто не могли вступити діти священників, дворян, інтелігенції, переважно робітників і трохи селян.

Вкотре була реорганізована структура вишу — діяв лише один факультет, який називався «Соціальне виховання». На III курсі студенти обирали спеціалізацію із трьох запропонованих: фізико-математичну, суспільствознавчу (історія та філологія), агробіологічну (природознавство з елементами географії); остання була дуже популярна.

Більшість вступників були селянами (у країні тоді ще не відбулася масштабна індустріалізація), які по закінченню навчання поверталися до себе в райони. Там вони вчили дітей особливостям життя у сільській місцевості, тому цей напрямок був для них актуальним.

Зростало фінансування науково-дослідної бази. У «Записках Полтавського інституту народної освіти», які видавалися у 1926-1927 навчальному році було вказано, що протягом цього періоду для покращення функціонування хімічного кабінету було витрачено на закупку матеріалів та обладнання понад 709 рублів — величезна сума на той час.

Також у ПІНО функціонували такі кафедри: історії філософії; всесвітньої історії; історії УРСР; історії української літератури; історії російської літератури; російської історії; всесвітньої літератури; історії мистецтв; української мови; порівняльного мовознавства; класичної філології; соціальної педагогіки; анатомії; еволюції техніки; краєзнавства; математики; ботаніки; політекономії та статистики. Серед іноземних мов існували кафедри найбільш популярних на той час і найпоширеніших: німецької та французької.

По закінченні вишу студенти могли працювати учителями у трудових школах. Власне, ПІНО тоді визнавався основним навчальним закладом для підготовки вчителів Полтавської, Лубенської та Кременчуцької округ.

Кількість викладачів у цей час була мізерна — 8 професорів II категорії та 4 викладачі І категорії; також у штаті перебувало 10 нештатних викладачів та 6 лаборантів. Життя студентів у вказаний період було тяжким: із 246 студентів на літо 1927 року стипендію отримувало лише 28 осіб; 93 особи отримували стипендію від установ, які направили на навчання, решта жили із підробітку у позанавчальний час.

Та і ті, хто отримував державну фінансову підтримку, мусили працювати, бо добова сума коштів становила лише 10 рублів. Оскільки більшість вступників були пролетарями й походили, або з бідних, або безземельних селян чи малокваліфікованих робітників, то їхній рівень знань був дуже низький.

Тому керівництво вишу вимушене було організовувати курси з математики й української мови, аби студенти могли виконувати прості арифметичні дії та краще писали й читали. Попри тяжке матеріальне становище, відсутність наукової бази та проблеми фінансового забезпечення, у закладі функціонувало у цей час 11 лабораторій і спеціалізованих кабінетів для проведення дослідів із дисциплін природничого циклу.

Влітку 1927-го ПІНО отримав будівлю по вулиці Крупської (тепер Остроградського) сьогодні це корпус №1 ПНПУ. У вересні того ж року в інституті почали викладати фізичну географію, геодезію та астрономію.

Важливе значення мало рішення Народного комісаріату освіти (НКО) УРСР. Згідно із ним до підпорядкування ПІНО віднесли Центральний музей (зараз Краєзнавчий), також була створена обсерваторія для дослідження космосу.

При навчальних кабінетах діяли тематичні гуртки для студентів та учнів шкіл, а пізніше інституту передали сад площею 5 га (зараз Ботанічний сад ПНПУ). Розширення матеріальної бази сприяло зростанню якості освіти, вже 1928-го кількість лекторів було збільшено до 73, а кількість тих, хто навчався перетнуло позначку у 500.

Студенти протягом навчання освоювали дисципліни, після чого мали пройти річне стажування у школі, паралельно із викладанням вони мусили написати дипломну роботу, яку, у разі успішного проходження практики, повинні були захистити. Для тих, хто вчився на природничих спеціальностях влітку організовувалися польові практики та екскурсії.

Студенти могли відвідати ботанічні сади та установи Харкова, Москви, Ленінграда, а затим організовували виїзди у Крим, Київ, Одесу, Кам’янець-Подільський. Цікавим було нововведення 1927 року стосовно дипломів, до того їх видавав Комісаріат народної освіти УСРР, а після — право передавалося безпосередньо ПІНО.

1928 року Педагогічний технікум імені Михайла Драгоманова приєднали до розгалуженої структури ПІНО. Це неабияк сприяло зростанню кількості студентів, викладачів та покращило матеріальну базу.

Одночасно почався остаточний процес реального впливу більшовицької партійної номенклатури на навчання і підготовку вчителів. Була запроваджена система політичних комісарів, на посади директорів часто призначали людей не кваліфікованих і малоосвічених, але які були вірними ідеям більшовизму.

У перспективі це привело до вичавлювання із закладу прогресивних та освічених викладачів. Вже на початку 1930-х до «розквіту» політичного терору не лише над опозиційно налаштованими до більшовицького режиму, а і тими, хто був його прихильником, сформувало систему доносів, прирікши потенційні українські наукові кадри на трагедію у Сандармоху.