Коли оліґархи – рушійна сила економіки, – досвід Японії для України

Нині в Японії існує багато компаній, заснованих 100-200 років тому. Серед них такі, якими управляє одна сім'я впродовж кількох поколінь.

Мова про феномен дзайбацу (яп. 財閥), реорґанізований після Другої світової війни у кейрецу (яп. 系列), – фінансово-промислову ґрупу, чий вплив і розміри дозволяють контролювати значні частини економіки імперії Сонця, що сходить. До подібних великих корпоративних конґломератів із родинною історією зараховують "Sumitomo" (1615), "Mitsui" (1876) та "Mitsubishi" (1870).

Їхня довговічність назверх демонструє – до кризових явищ мінливої дійсності не тільки можна підлаштуватися, а й успішно долати, отримуючи відповідні дивіденди. Якщо ж говорити про характер бізнесу, яким займаються перераховані компанії-довгожителі, то серед іншого можна відзначити наступні тенденції:

• виробництво часто орієнтоване на повсякденне життя людей;
• здебільшого продовжується сімейна традиція ведення підприємницької діяльності, пов'язавши її з місцевою культурою;
• мета – не стільки отримання прибутку, скільки відтворення особливого суспільного сенсу, де якість завжди у пріоритеті над кількістю.

Водночас не варто відкидати й інші важливі фактори – специфіку ґеоґрафічного положення Японії (зусібіч оточена морем невелика країна, завдяки тривалій ізольованості уникла небезпеки масштабного іноземного військового вторгнення) та світогляду її мешканців (стародавня реліґія сінто успішно співіснує з буддизмом, даосизмом тощо, породивши атмосферу гармонії та великодушності).

Останній пункт показовий, оскільки власник (по суті, роботодавець) не сприймає свою компанію виключно як місце наживи, так само і його працівники не вважають, що вони тільки продають власний труд, аби отримати гроші. Відтак між ними немає жодного антагонізму, як між капіталістом і пролетарем.

Зовсім протилежну ситуацію спостерігаємо сьогодні в Україні, яка, залишаючися материковою державою, пережила чимало вторгнень, розорень, окупацій і внутрішньовидової боротьби бізнесменів. Роки незалежності й перехід на рейки ринкової економіки не допомогли нашій країні повторити японський успіх; ми досі не можемо визначитися, яким шляхом і куди йти.

Яскравий приклад – доля 3 найбільших вітчизняних підприємств у галузі машинобудування, металурґії та оборони різної форми власності:

1. ПАТ Запорізький автомобілебудівний завод – заснований у 1863 році підприємцем-менонітом Абрагамом Коопом, пережив більшовицьку націоналізацію у 1920-х і приватизацію 1990-х, мав перспективи стати справжнім флаґманом своєї галузі, але його нові власники до тепер не воліють дослухатися до порад автолюбителів, штампуючи собі у збиток непотрібні копії російського автопрому;
2. ПрАТ Дніпровський металургійний завод – заснований у 1885 році на базі виробничих потужностей профільного Брянського акціонерного товариства, також був привласнений більшовицькими окупантами, а наприкінці XX ст. викуплений структурою "Приват" (згодом "ЄврАз, нині – "DCH"), що виснажувала підприємство ніяк його не модернізуючи, у підсумку маємо слабку конкурентоспроможність на світовому ринку і постійну текучку кадрів;
3. ДП Завод імені В. О. Малишева – заснований у 1895 році братами Буе з Франції, які спеціалізувалися на розвитку залізничної інфраструктури, у 1920-х націоналізований і перепрофільований совєцьким режимом, а наразі є головним державним виконавцем оборонних замовлень з усього світу, проте навіть цей останній факт не впливає на розвиток підприємства, яке попри прилаштованість до реальності продовжує стаґнувати (за даними з відкритих джерел, чистий прибуток заводу у 2019 році становив 421 млн грн збитків).

Можливо, для подолання вказаних кризових явищ українцям варто запозичити в японців глибинне сприйняття бізнесу як своєї сімейної справи, а також поновити відчуття власності, відібране у нас окупантами. У разі, якщо нічого й надалі не змінювати, лишати все як є, нам ніколи не вдасться повторити досвід успішних націй і стати "східноєвропейським економічним тигром", бо збудувати сильну й заможну Україну для себе і наступних поколінь мусимо ми самі.

Між тим, як раніше вже повідомляв "Останній Бастіон", економіка теперішньої України мусить нарешті перейти на новий технолоґічний уклад. Для цього необхідна політична воля, розуміння ґлобальних трендів і формування іншого способу мислення.