Кому поклонялися та у що вірили предки українців?
Будьмо відверті та чесними самі з собою, — про язичницьких богів ми загалом знаємо майже... нічого! Ні функціоналу, ні достовірних імен.
Скажімо, от є така собі Слава, яку неофіти рідновірства вважають «стародавньою слов'янською богинею». Кожен раз, коли читаємо вислів «слов'янські боги» — має пересмикувати, бо це чисто московитський наративчик, покликаний накинути нам меншовартість.
Тільки чуєте щось про «слов'янських богів» шукай московські вуха і бийте не озираючися. Це провокація тих, хто так багато століть поспіль до слов'янства примазуються і свої уявлення іншим нав'язують, одним словом — «мишебратья»...
Отже, про богиню Славу згадується тільки в одній праці сумнівного характеру, а саме у «Велесовій Книзі». Точніше в інтерпретації її «перекладу», бо, власне, так її нікому й не показали, що наводить на думку на сумнівність цього джерела, на який постійно покликаються переважно московити.
Тобто, домівка вищеназваної богині, про яку більше ніде не знаходимо писемної згадки, — це виключно бурхлива фантазія окремо взятих «тлумачів-перекладачів». Інакше кажучи: відвертих містифікаторів «Велесової Книги», які підсадили довірливих неофітів язичництва на свої іглу пустослів'я.
Власне, саме ж слово «слава» — це давнє-прадавнє індоєвропейське слово, що є у багатьох мовах Європи й Азії та, що найголовніше, кругом і всюди означає одне й те саме: відомість, честь, гонор, пишність розголос. Коротше, славу воно й означає, без богів і всіляких духів.
Що і давньоіндійській мові та санскриті воно — «шрáваh» або «срáваh», а у грецькій — «слéос» чи іллірійській — «слéвесіс». У наших північних сусідів, литовців із латвійцями, це — «словé», а у західних і південних слов'ян: вся та ж сама «slawa», що є — честь, хвала, слава!
І все воно з праіндоєвропейського «к'лéу» чи «k'lóu» і означає — чути, слухати, відчувати. Несподіванка, чи не так? Не так, бо всеслов'янська московистька брехня шита тонкими нитками у Кремлі.
Ну, а що стосується пантеону божеств давніх українців, то, наприклад з договорів князя Олега із візантійцями, або з відомостей князя Володимира у «Повісті минулих літ», знаємо про Ладу, Ярила і Леля з Полелем. Вони були відомі задовго до академіка Бориса Рибакова, хоча, й не були головними богами.
Все просто заплутано було ще з доварязьких часів, коли скандинавські вікінґи не принесли на наші землі своїх та балтських ідолів, яких пізніше літописці навмисно слов'янізували. Скажімо, як от Перуна-Перкунаса, або Світовида із Симарглом.
Автор – Олександр Писаревський, історик, ветеран АТО/ООС і боєць тактичної групи «С» (Сальвадор) Сил Територіальної оборони ЗСУ
