Контррозвідник ОУН і УПА Артем ПЕТРЕНЧУК. Спогади про життя за колючим дротом

Публікую другу частину спогадів контррозвідника ОУН і УПА, мого дідуся Артема Петренчука. Про життя за колючим дротом.

Тут можна прочитати про етапи, тюремні пересилки, життя в більшовицьких концтаборах – ГОРЛАГах.

Дізнатися про будівництво першого у СССР атомного заводу у Кіштимі Челябінської області та формування там бандерівського кістяка.

Цікавою є і згадка націоналіста про подальше життя політв'язнів в Норильському концтаборі, повстання та свідчення про те як націоналістам вдалося в Норильську після звільнення організуватися і протиставитися КДБ і криміналу.

А потім була довга дорога до волі.

Харків. Червень 45-го.

В червні 1945 року, після того, як я отримав свої 10 років "курортів", мене та інших в'язнів повезли етапом на Харків.

Запам'яталася Артему Петренчуку та дорога та, зокрема, поведінка його старого знайомого з Рівненського обласного проводу, СБ-іста, якого везли тим самим залізничним етапом.

«Передали йому з волі повні сумки з харчами, то хоч би з ким поділився, ні, сам їв», – згадував контррозвідник.

Артем Петренчук зауважував, то й чоловік не був якимось там зрадником.

Той в'язень на волі коли був боровся за Україну, нікого з побратимів не здав на допитах.

Але був людиною, яка була зосереджена передусім на собі.

…На другий день етапу кажуть хлопці: ні, так не буде, ми щось зробимо.
– Робіть, кажу.

На ранок він прокидається немає його сумок. Зразу до мене: Артем, а де мої сумки?

Я йому у відповідь: а де твої сумки, де ти їх ставив? отут біля себе!... То дивись, сам де вони…

…Потім хлопці, щоправда, повернули йому частину того що там було…
 «Отака людина, разом зі своїми побратимами їдеш і хоч би кусочок хліба кому дав, ні», – підкреслив А. Петренчук.

Привезли нас туди, на Харківську пересилку і мене першого кинули в камеру, в якій було одне, але велике вікно.

Я біля вікна сів так на підлозі, підстелив під себе піджак.

То ж пересилка…, якраз тих що до нас сиділи забрали, ну і так збіглося, що мене першого туди кинули.

Потім закинули одного німця на прізвище Кеник, як виявилося з Абверу.
Він зайшов, роздивився, — підійшов поздоровався. Говорить: Да возле окна – это правильно, іще: я понял откуда ты.

Доволі швидко камера була заповнена людьми, напхали туди близько сотні людей, серед них одного односельця мого вкинули (Семена Алєксєйчука, що у відділі спецпризначення УПА командира Лиса був), але переважна більшість, то був криміналітет.

Артем Петренчук і Семен Алєксєйчук

А Кеник мене теж тихенько штовхає, не вставай. Ще щось той блатний бубонів, тоді долонею мене вніс вдарив, розбив носа.

Підхоплюється тоді Кеник: як почав їх бити: одного рукою вдарить, другого ногою, вони тільки відлітають, багатьох поклав.

Наші хлопці теж підбігли, ті що були, розкидали блатних, добре відметелили…

То вони, ті блатні, осіли відразу – і після того, ті дні, що я сидів у камері вже тихіше себе вели…

На тій пересильці бачив я президента Закакарпатської України отця Августина Волошина.

Одягнений в костюм ходив по пересилці з охоронцем, хлопцем зі Львова, як я дізнався.

Охоронець високого зросту був, підтягнутий, на вік близько 40 років.
 
Ніхто з блатних їх не намагався зачіпати, тільки так зі сторони дивилися, наглядали.
 
А Волошин з тим хлопцем, коли там були, ще пісню співали, запам'яталися слова пісні:

Ще в Харкові на пересилці зустрівся мені лейтенант, він закінчив вищу школу кгб, направили до нас на Захід працювати проти бандерівців.
 
Але через два місяці кгбшніки побачили його в Харкові. Заарештували. Він хоч вже сидів, але його люди працювали. Й невдовзі не стало секретаря Харківського обкому компартії. 

А ми ж, в'язні, цьому секретарю, коли були там, дачу почали будувати…

А потім нас повезли в Красноярськ.

Центральною у них була Красноярська пересилка. На Лєну, Калиму, в Норильськ, все йшло звідти.

В Красноярську на пересилці скільки там людей. Всякої всячини. кожен день приходять і уходять етапи – вони (табірне начальство) і самі не знали загальну кількість людей…

Я прочитав в книзі Івана Губки про Богдана Крису, який вважається одним з організаторів Норильського Повстання. Ви його знали?

- Криса? Знав.
- А хто він такий був.
- Криса.
- Ну це ж його прізвище.
- Прізвище Криса…

…Я з ним як раз в Красноярську і познайомився, на тій пересилці.

Він сюда-туда пішов, вже устроївся на кухні, на дворі давали їсти — дивлюсь вже на роздачі Криса, дає баланду.

Підходить шакал, а всі ж по групах, з другої групи підходить, з казаном до роздачі, Криса подивився на нього, бачить, що чужий, тим черпаком, як уліпить його…

Дивлюся стоять двоє їхніх головних, вони Іванами звалися (“злодії в законі”), в костюмчиках нових, тройках в полоску… звично наглядають теж за нами…

Коли дивлюсь, один з них руку зверху вниз опускає, давай грабуй.

А хлопець наш на прізвище Шпарук, з Тернопільщини сам родом, як раз встав з наплічника, в руці тримав миску баланди, блатний вже з під нього тягне речі.

То Шпарук розвертається і цією мискою як вліпить його по голові, і почалося…

Як стали їх прибивати, то вони всі по баракам позасовувались і не вилазили…
 
На другий день один татарин Фархутдінов( сам природний такий був, високого зросту, попав в полон коли переходив кордон на Захід), організував ще одну розправу на тією блатотою.

Встає Фархутдінов в нашому бараці на весь зрост:…: браття! Ну идем добивать.

Домовились так: стають двоє хлопців біля вікон з дринами( воно ж спека, шибки повиймали).

Троє-четверо людей заскакують в барак і б’ють всіх без розбору, бо там же самі блатні були… Вони у вікно вистрибують, а там їх вже чекають, знову луплять…

Незадовго їх десь таки убрали, правда і нас відправили на етап…

А були ми там тиждень… В серпні 45-го року це відбувалося.

Ви згадували, що вас повезли потім в Челябінську область будувати атомну станцію…

Коли я був Кіштимі, в Челябінській області – там ми першу в союзі атомну станцію будували.
В Кіштимі, як організовували завод, спочатку був звичайний кам’яний кар’єр, там працювали німці – переселенці з Поволжя.

Їх сюди переселили, як війна почалася – працювали майстрами на кар’єрі. 

А нас як привезли, ми попали в бригаду до мужика з Челябінська, на прізвище Зеньковський, він на той момент 18 років відсидів (більшість терміну сидів на Калимі).

Потім його сюди повернули, і почали працювати.

Зразу, воно нічого не зрозуміло було, копали тунелі і таке інше.

А цей бригадир досвідчений був, – з німцями заприятелював.

В цей час я отримую посилку, там сало було, куриво і гроші заховані. Я даю кусок сала бригадиру, думаю ми ще один одному потрібні будемо.

А він на другий день приходить до мене і каже що сало я не їв, а віддав німцям — майстрам…вони такі задоволені були…Теж голодні були.

Тоді я йому віддаю все те сало, що в мене було і 50 рублів.

Він ще говорить: тепер в нас діло буде…

Пройшов тиждень. Зеньковський набирає бригаду. Треба сто осіб. До мене говорить: маєш можливо своїх, я звертаюсь до начальства – забираю їх.

То я чоловік двадцять, таких, своїх забрав.

А “оборудованіє” все, завезли німецьке, — заводу Крупа, тому і німці там були, адже знайомі були з технікою, розбиралися в кресленнях, знали мову.

Як що хтось нас зачепить, то маємо організуватися, і дати відпор, поняли? - Поняли…

Були в сусідній бригаді і битовики. Їх п’ятеро було. Вони у нас хороші, як котики були…

Спочатку не працювали. А на кожного робочого була норма, накидати три вагонки – це три куби, щебеню.

Це не важко було. Наш брат робить, а вони не роблять.

А потім хлопці говорять: А чого ми маємо їх обробляти?...

Кінець дня, нехватає 15 вагонок, – залишають всю бригаду.

Бригадира питають хто не виконав норму?

Бригадиру ж діватися нікуди. Показує на блатних, ось ці п’ять чоловік. Залишають їх на ніч. Рано приходять, не роблять.

Забирають в зону. Виходить до них начальник зони Трубніков – говорить: Так хлопці не піде, у нас працюють всі.

Конфліктували з ними бувало?

Сутичок, у нас з ними тоді вже не було. З самого початку було, що наставляли пальці вгору, у-ууу, мы вас сейчас гады розорвьом.

То пару раз дали їм добрячого прочухана, і стали жити добре.

Потім вони приходили до нас в бараки, і просили хліба: дяденьки может вам полы помыть? Дайте хлебушка.

Ми їм хліба дали, але сказали, що самі в себе помиємо…

Ще одного разу прийшла бригада з роботи і один хлопець сів біля пічки курить. А воно на дворі вже холодно було, то й запалили пічку.

Заходить помпобиту, побачив що сидить чоловік курить вдарив його за те. То декілька людей повскакували з нар – за руки за ноги виштовхали помпобита з барака неначе м’ячик…
 
…Завод той був засекречений.

Такий випадок там трапився:

Один військовий спеціаліст (в чині полковника) працював на будівництві станції, і до нього жінка приїжджала, то її на об’єкт не пускають. А зустрінуться, там домік біля вахти був, вона побуде день, переночує і назад  вертається – за 70 кілометрову зону…
 
Їй так говорили: якщо хочеш заходь сюди до чоловіка. Але назад ти вже не вийдеш…

Сам Киштим, його власною назвою не називали. Лише говорили номер такий то, або: Об’єкт.

Киштим-57

До початку будівництва було місто на карті – почали будувати, на жодній карті Киштима немає.

Атомну станцію закінчили будувати в 48 році…

Постала проблема, що з нами робити далі. Два тижні після закінчення будівництва сиділи безвилазно в бараках.

Потім зібрали нас сфотографували в профіль та анфас і відправили в Норильськ.

Спочатку розстріляти хотіли. Потім подумали, що люди всі кріпкі, здорові. Знадобляться.

Годували нас там дуже добре, їм пошвидше треба було закінчити будівництво.

Дійшло до того, що харчі валялися в непотрібному місці. Це, правда, блатні так робили.

То потім начальник зони Трубніков зібрав людей і говорить: Хлеб не выкидайте, мы поставим специальные баки, у кого будет лишний скидайте его туда…

Мій друг Шпарук (згаданий вище бандерівець з Тернополя-РЕД) тоді у Берії плаща вкрав.

Коли закінчили будувати, приїхала до нас московська комісія. Приїхали американськими машинами – вілісами.

В’їхало на зону дванадцять машин, повиходило з машин все начальство. Берія приїхав, Курчатов, начальство КДБ.

Це наприкінці травня було. Сонечко пригріло, на дворі стало тепло.

А Берія вийшов з машини, голову до гори, ще задрав, побачив, що буде тепло, зняв плаща – поклав на капот машини, тай пішов собі.

Йшли вони так: попереду Берія з Курчатовим, за ними два крила – начальство кгб і за ними вже менші…

В кожній з машин залишився сидіти водій.

Там де стояли машини, невеличкі деревцята росли за одним Шпарук і сховався, – зцарапав Берії кожанку і "був такий", втік…

А коли Берія повернувся, дивиться не має кожанки.

До водія ще говорить: ти взяв? То водій замявся туди-сюди почав дьоргатись.

Місцеве начальство підбігло говорить: ми сейчас найдем.

Берія засміявся, каже: Не надо…

То там, в кожній з дванадцяти машин сидів водій, і ніхто з них не помітив, як Шпарук забрав кожанку.

Потім один машиніст потяга розповідав, що пішла кожанка в Новосибірськ.

А ви ким працювали в Киштимі?…

Я там учьотчиком працював, приймав вагонки з кар'єру — з загальну суму рахував.

Там у кар’єрі забій, кожна бригада має свій забій, узкоколійка на цю центральну йде, безкінечна відкатка – трос.

Стоять такі ферми, іде трос відтіля тягне вагонки, бо сюди до заводу, як підтягали треба на верх тягнути.
 
Тут зразу моя будка, дошка і я приймаю загальну суму. А другою стороною вже порожняк спускається.

І ця нескінченна відкатка всю зміну так ходить, – не виключається, хіба може якась аварія, то де включається откатка німець був на тому моторі стояв, вже пожилий був.

Там внизу стоять машини (всі були німецького виробництва) і везуть вже щебінь в бункери.

Бункери формою нагадували клин…

Потім коли під’їжджає вагон, він дункаром називався, відкриваються дверцята і звідти сипиться щебінь, насипали повні вагони, двері закриваються…  «составітєль», як досвідчений трапляється, потяг потім потихеньку веде…

А Криса там теж влаштувався.

Часом нас перевіряли, чи правильно рахую вагонетки.. Ми знали про ці їх перевірки, знали коли будуть перевіряти.

Там у Криси був чоловік свій у них в канцелярії – він з ним зазнайомився, старший вже – родом з Галичини, що працював посильним та прибиральником… він там чув їх розмови.

Говорить Крисі: цю ніч будуть перевіряти.

Працювали в дві зміни: тиждень ходимо в ніч, тиждень вдень. Робота ж цілодобово йшла…

Сяде їх чоловік в кущах і рахує загальну кількість вагонеток, або побригадно, скільки з забою приходить.

А Криса проходить мимо мене, від до мене нічого, не здоровається нічого, так що б ніхто нічого не бачив: сьогодні «Н».

Що б не додавав. Бо бува, яка бригада просить.

А то й «учьотчик» що внизу в кар’єрі, від кожної бригади приймає бригадно, записує.

А тоді вкінець зміни приходить до мене той «учьотчик», начальник, ну скіки я приймав, вагонок, і скільки у нього виходить підбиває.

…То я робив пару разів. Одну дві зроблю менше на загальну суму. Шось було раз чи два, що одну лишню.

Ну мов би помилився.

То Криса мене виручав з цім ділом. А як вже коли це закінчилось повезли в Норильськ то там з ним я вже мало зустрічався…

Одного разу я ледь не погорів. Вже після обіду повідомили, що сьогодні перевірка.

А у мене табличка висіла в ній дірки пророблені були.

На ній «набивалася» кількість вагонеток з забоїв, - приходять хлопці з моєї бригади дивляться на таблицю говорять що мало вагонеток, щось.

Я сказав, що так треба сьогодні, вони зрозуміли… то в підсумку я  на одну вагонку менше  зробив, ніж було насправді…
 
А ДАЛІ БУВ НОРИЛЬСЬК

ФОТО з сімейного архіву

А як це все закінчилось повезли нас в Норильськ. Нас зразу на Медвежку, ми там перезимували.

А з Медвежкі нашу бригаду забрали в п’яту на низ, і зразу послали в жензону – бараки будувать.

Приходить нарядчик зачитав нас шось чоловік десять, – в 21 бригаду.(жіночу) А всі зразу о-о-о, що нас в 21 бригаду, здивувалися.

Згадував Артем Петренчук і те як там одного разу ледь не потрапив в бур до сук в руки:

Оця собачня з буру(лагерні суки) і мене раз були заарештували та завели в  будиночок до начальника режиму.
 
Одного разу наша бригада пішла в баню – митися, паритись – там і парна була, і як раз так співпало, що привели і бригаду з бура, це було в неділю.
 
Ми миємось, а собачня та – активісти кричать уходітє, уходітє!

Я трохи затримався, не поспішав, бригада наша вже пішла. Я одягнувся, йду доходжу до фірточки, а там бачу троє людей вже крутяться.

То я пройшов фірточку, тільки минув її, і мене ззаду хап, руки скрутили і ведуть до начальника режиму.

Там йому ще щось набрехали, я у відповідь кажу: наговорюють на мене…

Начальник пустив мене, каже поки йди до себе в барак, я з ними поговорю.

Я пішов в бригаду, а хлопці питають, де ти був? Кажу так і так, таке діло получилось, погане діло.

Сиджу думаю, що ж робити?

Коли прибігає днювальний і визиває: Петренчук, до начальника режиму.

Я приходжу, а ці троє стоять коло нього в ожиданці, далі через коридор кабінет начальника режиму, а активісти стоять мовчать, до мене ні словом не обізвалися.

Згодом один з них відкрив кабінет і говорить начальнику режиму, що я вже прийшов.

- Хай заходить.Заходжу. "Садісь", говорить.

Я сів коло стола. Активіст той мене починає залякувати. А активісти хотіли мене посадити в бур, там вони добре познущалися б.
 
Думаю зачекайте. Мені в голову одна думка прийшла…
А начальник режиму якраз дає мені ручку, листок паперу і каже: пиши пояснювальну.

Пишу: так і так «привели в баню де ми милися бригаду з буру, а нас вигнали.

Бригада пішла в бараки, а я залишився здати білизну. Коли прибігли активісти скрунули мені руки і привели сюди.

А сталося так( калякав, я йому російською) я отримував посилку, ще крім мене багато людей теж отримували посилки, то активіст з буру Жаров і ще двоє його помічників (він старший серед них був) ходили серед людей і вимагали куриво, сало консерви».

Це я, звісно брешу, але вони справді там були і люди б підтвердили.

До мене вони не підходили, але я кажу: два рази отримував посилки і два рази Жаров вимагав поділитися.

Але чому я мав йому шось давати? От він на мене отак і покосився».

Начальник режиму уважно так почитав…"Идите в барак".

Я вийшов, а їх він зазвав, і як прочихвостив там.

Пройшло тижня з два. Йду тротуаром. А тротуар дерев’яний був з дошок, понад бараками.

Назустріч йде Жаров, думаю, що ж він буде казати. Порівнялись, каже, здраствуй, здраствуй – відповідаю.

Слухай, в тебе немає закурити?
- Є... У мене якраз «Біломор» був, отримав же посилку був. Я дістаю цигарку даю йому, потім ще парочку достав дав.

Як нічого не бувало. Такий хороший став, хоч до заднього місця приложи.

А з начальством вони працювали рука в руку, бо начальство було задоволене з того, як знущаються над людьми.

Через тиждень один грузін запитує у мене, як воно у тебе пройшло «з тим».

Кажу йому так і так. А він, «як ти так гарно їх зумів наказати»?

- Не знаю само собою, якось так сталося. До останньої хвилини не знав, що говорити, до  того моменту поки начальник не дав папір і ручку і не сказав пиши объяснительную.

Треба було якось викручуватись.

От, формують бригаду теслярів. Питають у мене спеціальність? – Плотнік, відповідаю.

Отак пішов та й пішов і став теслею.
Бригадир, а він вже понад 18 років сидів, призначив мене старшим.
 
Говорить: беріть черепки і брусок, несіть туди – он в той домік.( що більшовикам робили) Що таке черепки і брусок я і поняття не мав.

А один хлопець, Йосип зі Львова, він знався на тому ділі. Дивлюсь бере звичайні рейки прибиває до балок.

Отоді я дізнався, що таке черепний брусок.

Потім я вставляв замок. Вставив. Прокрутив раз два, а він як часіки ходить.

Як раз бригадир з одним з начальників зони підійшли дивляться, бачать, як воно все получилось. То той начальник каже: «о, спеціаліст».

Розповідав Артем Петренчук і про об’єкти побудовані в Норильську.

Ми побудували, і працювали:

Цегельний завод, ізвєстковий, шлаковатний, БАХФ( Большая Обагатительная Фабрика) нікельний( Норильськ дуже багатий на нікель був), МОФ,( мала фабрика) ТЕЦ( теплоелектростанція, на все місто давала воду та світло), коксохім, угольні шахти( що б їх не було ніхто б там нічого не зробив).

Уголь, було тільки запалиш, відразу горить. Медоплавільний завод – на ньому один гуцул працював.

Ще один такий випадок зв’язаний з тим заводом:
 
 З нашого села (Корчів’я) робив на медоплавильному заводі, Семен, що був у відділі СП Лиса, і як будували цей завод зробили здо-ро-ву трубу, 150 метрів вишиною, трималася вона на тросах, по колу.

А діло було зимою, зірвався з самого верху один чоловік, і полетів вниз.
 
А там воно як: драбина йде вниз, – опалубка, і далі все так само драбина – знову опалубка. Неподалік виритий котлован був і його замело снігом, і трос же був натягнутий.

То він падав, чиплявся за трос, ще трохи спружинив, прибігли люди, дивляться сніг пробито, а чоловіка не видно. Коли дивляться ворушиться, взяли відкопали його, хоч би що – цілий.

Збудували завод на якому видобували кобельт. Місячна норма – 8 кілограм. Кобальт використовувався у ядерній промисловості.

На заводі працювало 5 тисяч людей!

В кінці місяця прилітає літак забирає ці вісім кілограм, – летить назад.

Запитує у мене Артем Петренчук: навіщо тобі це все?

- Для книжки для історії.

- Тебе за це задавлять.

Казав: я старий, вже не доживу. А ти побачиш що тут буде. От ти мене спом’янеш ще, та буде пізно. Вони всіх таких, хто щось може робити зараз беруть на карандаш… За тебе все що їм  треба було знати – знають.

Все ж Артем Петренчук тоді погодився продовжити розмову…

Ще поряд з ТЕЦом була будівля огороджена високим забором, – будівля була кругла, там теж мабуть атом виробляли. За весь час я лише один раз бачив, як чоловік лопатою, з даху сніг відкидав.

Тут мною, поверхово, записаний невеликий перелік об’єктів про які знав Артем Степанович. Він детально, знав про більшість об’єктів побудованих в Норильську.

Артем Петренчук: Ще згадується смішний випадок.

Був у нас в лагері один хлопець зі Львова, на прізвище Карабін.

Майстрував козла. Все виміряв його. Я до нього підхожу кажу та давай вже збивай рейки. Карабін каже: та поміряти треба ж.

Я ж так за кутом стояв дивився на нього.

Коли бачу підіймає молоток і в мою сторону збирається кидати. Я ледь голову встиг убрати, а так би розбив би. Потім сміявся казав, не знаю що на мене найшло, так мене твої слова заділи. Карабін був хлопцем завзятим.

Ще на волі, дуже холоднокровно більшовицького лейтенанта вбив.
Людолов за Карабіном гнався по двору, він же перескочив через штахети і засів так собі...

Більшовик теж через штахети перескочив вибіг на дорогу, дивиться не видко Карабіна, а той з під забору пах-пах… вбив.

А який національний склад політв’язнів?

В таборах було більшість нашого брата, десь відсотків 70-т. В нашому лагері були литовці, естонці, латиші росіяни, поляки...

З росіянами і поляками, згадував Артем Петренчук стосунки зазвичай складувалися:

Артем Петренчук: А одного з польських верховодів я дражнив.

Коли Німеччина напала на Польшу передає польське радіо: Do Berlina poleciało czterysta samolotów. Polska będzie chroniona.

Сорок кукурузників полетіло було на Німеччину. Їх прямо  на польсько – німецькому кордоні збили.

То я казав поляку в таборі, що лєтєлі літакі лєтєлі і пшик…і показую пальцем вниз. Той поляк з розуму від злості сходив.

А жиди були?

Троє. Один Паріжер такий був – людоїд, стукач (лагерна сука), здівався над людьми страшно… потім (під час Норильського Повстання)  пропав десь…

Другий  Вова. Ходив по лагері і співав:  А Вова все танцует, А Вова все танцует и поет.

А третій був  дуже добрий чоловік. Колишній дипломат. Працював у Східній Німеччині. Поїхав на вихідні таємно в Париж (здається з дівчиною з якою мав стосунки). Там його хлопнуло кгб…

Попав в нашу зону з ІТР. Майже зразу пристав до нашої бригади.

Чомусь ми йому приглянулись. Десь з пів року поробив у нас...

Він щось не ладив з начальством… Посадили в бур – рік просидів в бурі.

Вийшов, ще рік побув, одної ночі прийшли шакали говорять до нього: на вихід.

Питає, а куди? – На етап. – А речі? – Не треба…Десь вони його, мабуть, прибрали.

Найкращими ж друзями у нас були литовці. Естонці та особливо латиші вже трохи не такі…

Працював в будівельній бригаді з литовцем, на прізвище Петраускас.

Я йому так був сказав: ти до мене не говори російською. Він здивувався, а якою говорити?

 - Говори литовською. Так за рік вивчив литовську мову…

Стоїть Петраускас на лісах стоїть говорить: док плактукас, я дивлюсь, крім молотка немає нічого поряд, даю йому молоток.

Він посміхнувся, взяв. Тоді каже: док веню – даю йому цвяхи…

Литовці теж були дуже дисциплінованими і конспірація у них на належному рівні була.

Коли повстання готували, теж виявили всіх сексотів, які працювали на адміністрацію. Звісно ніхто і виду не подавав, що сексоти виявлені.

А хто знав про це?

Ті кому треба було знати.

Ми з ним потім в Сибірі в Кадуї (Артем Петренчук після звільнення був вигнаний з України в Сибір) разом працювали.

По звільненню він туди теж поїхав, у нього батьки виселені були.

Як приїхав туди, спочатку працював майстром, потім став техноруком. Дуже толковий був. Діляни на лісоповал відміряли п’ять-шість чоловік, а він сам це робив, пішов і зробив… Я там, на лісоповалі декілька років бригадиром пропрацював, а потім, далі не схотів…

То три рази, Седітас разом з начальником лісоповалу Воронковим (з піджидків був, сестри моєї 2-ої, яка туди вислана була, дочку взяв) приходили вмовляли мене залишитись…

Він "підкачався" до дочки, капітана одного, дільничного Атагая, одружився на ній.

Згодом виробив той дільничний Седітасу чисті документи (на інше прізвище), поїхав тоді літовський полковник жити в Калініно Московської області.

Згодом дружина його потрапила в автокатастрофу та загинула.

Після цього Седітас, з чистими документами в Литву подався…

Розповідає Артем Петренчук:
 
У кожного з нас був номер, намальований масляною фарбою на всьому одязі – не тільки на бушлатах та шапках, а і на спідній білизні.

Прийшли з роботи, отримали по ложці баланди, — і на засув в барак, не дай Боже кому поворушитися.

Побачить конвоїр, що хтось перевернувся з боку на бік, підіймає, робить обшук.

Вранці, о шостій, відчинять – дадуть баланди й знову гонять на роботу

Звісно частими були побиття з боку адміністрації, люди масово гинули від холоду, голоду і важкої роботи, донімала цинга.

Щоправда політичні були вже згуртовані і давали відпор криміналітету…

Але всяке людське терпіння має межу, говорив А. Петренчук. Існуючи так з року в рік люди підняли повстання.

Тоді і момент вдалий підібрали, коли сталін здох у Москві боролися за владу...

Повстання було добре організовано – в одну хвилину всі шість таборів, які знаходились в Норильську на відстані 15 кілометрів один від одного піднялися хвилею непокори.

Нічна зміна повернулася в зону, а денна відмовилась іти працювати.

Ми взяли владу в таборі у свої руки – поспилювали грати з вікон бараків, познімали з себе номери…

Адміністрація табору намагалася власними силами придушити повстання, навіть оточила табір військами, але розстрілювати в’язнів без вказівки з москви вони не наважувалися.

Приводом став розстріл здійснений конвоїрами в нашій зоні.

Одного вечора двоє хлопців вийшли на подвір’я бараку і почали співати, на наказ конвоїра припинити пісні, не зреагували. Тоді той дав чергу з автомата.

Один з тих в’язнів, його прізвище Ковальчук було, загинув (якщо я не плутаю це прізвище називав Артем Петренчук-РЕД).

Так почалося повстання. Хоча люди давно вже готові були повстати, не вистачало лише приводу…який міг всіх підняти.

Продовжує Артем Петренчук: Генерал-губернатором Норильського краю був товаріщ Панюков.

Панюков був хазяїном краю, начальником Норильського комбінату, а також начальником КГБ. Йому підлягали Норильськ, Дудинка і Вальок. (Там знаходилось підсобне господарство, та річечка протікала Норилька називається, вона забезпечувала водою все місто – труби товсті та великі в діаметрі були – отакі, показує руками, не обійняти).

Річка Норилька. Фото з сімейного архіву

Вивів лагер в тундру, построїв по п’ять чоловік і з двох п’ятірок, когось одного пакнув.

Орієнтовна кількість людей яких були вивели в тундру дві-три тисячі.

Він стріляв сам?

Та ні, Власними руками Панюков людей не розстрілював, це робили його опричники, але він все це організував.

Було й таке, хтось з засуджених бачить, що п’ятим стоїть хтось з найбільш поважних засуджених, чи священик якийсь, то стає на місце того чоловіка, а його на своє місце ставить.

А Панюков замічає те і знову ставить людей, як вони і раніше стояли. Все це відбувалося в 44-45 роках.

А хто розповідав?

Мені про це розповідала людина, яка там була…

Пізніше Панюков став начальником КГБ усього Красноярського краю.

Як те вже почалося(забастовка), він хотів, якось заспокоїти людей, чи по-доброму, чи по-поганому, лише б москва не знала.

А з нами як раз був чоловік, який був при тім розстрілі, який пізнав Панюкова.

То він тільки зайшов (Панюков), а зайшов він був на вахту, далеко не хотів заходити, зібрав жидків місцевих і подає, що це вже комісія з Москви приїхала – розбиратися в цій справі.

Раптом підбіг один на вигляд незавидний мужичок, до здорового Панюкова, і каже товаріщ Панюков, а ти пригадуєш( вже каже на нього не гражданін, а таваріщ, а зекам не можна було на них говорити товаріщ, лише гражданін), ти вже забув, як цілий лагер у тундру виводив?..

То підійшли хлопці повернули Панюкова спиною до себе, коліном дали під сраку і вигнали за зону.

Діватися немає куди, довелося місцевому начальству визивати московську комісію.

Незабаром приїхала комісія відразу показали документи і зайшли до зони.
Питають у нас дозволу: «можна лагером пройти?»

«Можна» – відповідаємо. Бо влада в таборі була в наших руках.

Вели вони себе чемно, залякати нас не намагалися.

Нам вольні передавали інформацію. Підбіжить пацанчік до проволоки і кричить: дяденьки держитесь скоро комиссия с москвы приедет.

На волі люди ж то знали, що має з москви комісія приїхати.

А коли вже ця комісія виїхала: Підбігає знову той пацанчік: дяденьки уже выехала комиссия – закричав і побіг, а москаль( часовий) не стрілятиме ж в дитину.

Артем Степанович пригадує далі про ще одну смішну історію.
А у нас в лагері була маленька собачка – Тільда, якось нас вели з роботи, і вона запуталась за нами, і один артист з ленінграда взяв її за пазуху і так проніс в лагер.

Воно освоїлось і всі заключьонні були для неї свої – один день в одному бараці ночує, другий день в другому може ночувати.

Рижа собачка, маленька, така була, ми підкормлювали її, цукор давали.

Заключьонні кожен день мали отримувати двадцять грам наркомівського цукру, і двадцять грам масла, правда кожен день нам не давали ні цукор ні масло, але коли вже давали то з Тільдою ми ділилися. Скільки там їй треба було…

Іде комісія лагером, центральною ленєйкою, між собою говорять, оглядаються, дивуються, що така чистота. І тут де не візьмись Тільда, вона мабуть з барака вибігла, глянула, що це не свої, то як наробила шуму: гав, гав, гав, нам незручно їм не зручно.

Потім якось зловили Тільду – забрали відтіля, а комісія пройшла зоною та повернулася на вахту.

А Тільда чудна така була, йде начальник режиму по зоні,( а він мав будиночок прямо в зоні, там двоє його помічників коло нього було, а також вся ота собачня – актів) собака з розуму сходить – гавкає, так само на інших конвоїрів, ідуть заключьонні, лащиться.

Їй кожен політичний свій був. Як вона відрізняла? Чи то по шинелях, чи то по запаху.

Довго в нас вони (комісія) не були.

Із москви чіткі інструкції були – ГОРЛАГ з табору зняти. Номери познімати, грати з бараків поспилювати. Власне такі поступки запропонувала комісія.

То один в’язень ще звернув увагу їм, показує рукою – подивіться давно вже грат на вікнах немає. Вони голови попіднімали, стоять дивляться…

Один хлопець незавидний такий на вигляд, дуже гарно виступав перед московською комісією, говорив: «Посмотрите, город красавец, какие заводы и все нашими руками сделано. Под каждым кирпичем человек лежит – кости наши. И все безсплатно вам обошлось… Довго він говорив…

Родом він був десь з Західної України, а прізвище нажаль не запам’яталося (але слова не забулися).

Його потім вбили. Після того, як все це стихло його переводили в 4 лагер і по дорозі...

Вони ж раніше взяли його на карандаш, а потім підібрали момент і вбили.

Даний випадок, нажаль на практиці, показує, що виявляти себе, свої лідерські і організаторські якості, там було рівнозначно смерті.

Посля більшовики доводили, що цей хлопчина хотів втекти, от вони його за те і пристрелили. Але хто б це планував би втекти звідти? Можливість добратись додому мінімальна.

Щодо комітетів то по словам Атема Петренчука він не входив до табірного комітету, але «діло мав з ними» стверджував він, – «робив свою справу».

Зі слів же його побратима, розвідника ОУН і УПА з Волині Кузьми Громика, який жив на Донеччині в2000-их роках, і я з ним бачився після смерті дідуся, виходить, що Артем Петренчук свідомо применшував свою роль в тих подіях, бо був таки в комітеті.

Це Кузьмі Громику відомо зі слів його брата Юхима, який теж приймав безпосередню участь в Норильському повстанні.

Ще мені вдалося дізнатися, що з Грицяком, якого називають організатором Норильського повстання, Артем Петренчук розмовляв, мав зустрічі неодноразово.

І Грицак, який прибув не так давно з Караганди, по словам Артема Петренчука, не був організатором повстання, лідером так.

Що значить з Грицяком «теж розмовляв» можна зрозуміти з цитати книжки Лесі Бондарук «Михайло Сорока»: У січні 1949 року для налагодження організаційних справ була вироблена схема організації, за якою передбачалося створення трійки довірених людей із середовища окремих національностей у кожному таборі, з яких один мав займатися загальним керівництвом, другий утримувати зв’язок з іншими народами, третій – внутрішньою розвідкою (служба безпеки), а всі разом мали тримати руку на настроях лаг пункту, дбайливо їх вивчати і шляхом тонко ведених розмов скеровувати у бажане річище…

Артем Петренчук: До прибуття Карагандинського етапу вже творилися страйкоми, комітети. І коли карагандинці прибули все так удачно склалося, – сприятливий момент, на який чекали, виник.

І на перші ролі( в комітетах), дійсно, висунулось багато «карагандинців»)...

Це було зручно людям, які не перший рік готували масове повстання..

«Була підпільна організація, яку більшовики не могли виявити», – «зізнавався» Артем Петренчук.

Самоочевидним вважаючи, що без піпільної органзації нічого не вийшло б.

Ми з Артемом Петренчуком  в 2008 році незадовго до його смерті переглядали фільм Норильське повстання, то там один литовець – Злоткас Бронюс  розповідав про організацію: Ломом підпоясані.

Запитую: це  якась таємна організація була?

«Люди організовані для самооборони були, під полою носили ломики От і все» ( Сміється)...

Навіть в 2008 році підпільник не називав імен організаторів повстання.

Назвав литовця полковника  Седітаса, який старшим значно за нього був і до того часу ймовірно не дожив, також з тих, кого у фільмі побачив, назвав Василя Стрільціва, який сам себе розконспірував раніше, – члена Української Гельсінської групи – відзначаючи великий вклад Стрільціва в «норильльських подіях».

До слова, на момент розмови моєї з Артемом Петренчуком Стрільціва вже 4 роки не було в живих…

Не заперечував Артем Петренчук і інформацію, яку я йому наводив про Богдана Крису як одного з організаторів Норильського повстання, але наполягав, що в Норильську мало з ним зустрічався (Згадка про нього є тут)…

А про підпільну ж ОУН згадує Степан Семенюк з третього лагеря: « була підпільна організація ОУН «Столиця» (як раз в 5 таборі був центр, там де сидів Артем Петренчук) і організація самооборони»…

Українці, як і літовці, сексотів серед своїх виявили.

Артем Петренчук також прямо не говорив як то все робилося.

Навіть не  говорив, що він тим займався. Говорив лише: робив свою справу.

Але, повсторюся, підтверджував, що, так, станом на 53 рік агентура була вся виявлена.

Третій справа дідусь з Київщини, в'язень, який був в керівництві одного із заводів. Був дуже фаховим спеціалістом, через що його тримали на посаді. При цьому весь час говорив українською, пояснюючи: я їх розумію, хай і вони мене розуміють. А писав, звісно, російською по роботі.

Перший зліва Адам, Рівненщина, УПА. 2 злів (стоїть) Яків, УПА, Волинь. П'ята зліва Настя, ОУН, Тернопільщина.

Хоча про методи роботи служби безпеки ОУН в таборі Артем Петренчук побіжно згадував вище, коли розповідав про людей в адміністрації табору на низових посадах, які працювали на підпільну організацію( ув'язнені та вільнонайомні).  

Були і подвійні агенти.

Одна така історія розповідає про ліквідацію табірного стукача:

Один поляк в нашому лагері був стукачем. Вирішили його прибрати. Рано в 6.30. підйом, спочатку ж прийом їжі.

То він (виконавець) з ночі підготувався. А зранку, хто що робить – хто встає, хто вмивається. А він зайшов в барак, вийняв ножа з чоботу, загнав ніж стукачу… і вийшов собі спокійно, без зайвої гарячки…

На питання чи знайшов «помічник адміністрації» «винних» Артем Петренчук відповів ствердно…

Пам’ятаю його слова: як би не зрадники більшовики нічого не змогли б зробити на Західній Україні з бандерівщиною.

До речі, за словами командувача групи «Заграва» Дубового (до якої на волі належав Артем Петренчук-РЕД), 95% успішних операцій військ НКВС проти вояків УПА стали наслідком дій совєтської агентури.

Продовжує Артем Петренчук: Комісія поїхала, а для того що б підтримувати зв’язок з москвою залишила в таборі, в новому будиночку, свою людину, яка кожен день приймала скарги від в’язнів.

Чого Ви хотіли досягти підіймаючи повстання?

Волі або смерті…

До нас в табір увірвалися війська і почалося.
 
Дивлюсь під’їзджає пожежна машина збирається вже водою розганяти нас.

Коли один хлопчина з великим таким ножакою перерізає шлангу, якою вода має йти.

Ззаду стоїть офіцер – капітан, достав пістолет і вже збирається стріляти у того в’язня.

Раптом підбігає ще один хлопець, капітан його не бачить – ударив капітана по потилиці каменюкою, той впав.

А водій пожежної машини бачить, що йому робити тут вже нічого, здає назад, ще й переїхав цього капітана, задавив.

Нашого брата ж там значно більше тоді полягло. Першим литовця вбили одного. Йому було трохи більше 50 років.

Тільки почали нас розганяти, виходить цей литовець вперед ікричить: партіяс жулікас, партіяс жулікас, і йде прямо на автоматників. Ну ті дали чергу з автоматів, – вбили литовця…

І ще 25 людей…Всього 26 вбитих.

Артем Петренчук стверджував, що це повна кількість загиблих повстанців у 5 таборі.

Але мало хто просив у них ту амністію. Більшість в’язнів не хотіли від них тієї подачки, у вигляді амністії і відсиділи свої строки до кінця…

Разом з тим кгбісти по відношенню до тих, хто намагався бунтувати та виявив себе як активні учасники Норильського повстання примінили особливі міри.

Про це є згадка в книжці Олександра Греха колишнього політв’язня Норильського Горлагу, «Людська Доля».

Після збройного придушення повстання Олександр Грех опинився в «особливому таборі».

Табір-в’язниця, в якому я перебував знаходилась далеко в тундрі, на досить великій відстані від міста Норильська, нараховувала 200-250 чоловік.
 
Тут знаходились активні учасники страйку 1953 року, які були або ж розконспіровані при веденні переговорів з керівництвом табору, або засвічені при проведенні самого страйку, або ж вирахувані кадебістами.
 
Цей табір взагалі був досить загадковий. По-перше він не мав свого номера, а значився за номером п/я 224/8, а це був номер табору «західного».
 
Ми не працювали та і роботу нам ніхто не пропонував, хоч ми і не дуже переживали, а саме головне, що наша доля ще й досі не була визначена. Не було ніякої впевненості у нашому завтрашньому.
 
Ми звичайно чекали і сподівалися на краще, але знали вовчу натуру системи, яка могла у будь яку годину не тільки усе змінити, перевернути і поставити з ніг на голову, і могло статися навіть саме страшне…
 
Єдине, що підтримує нас це тимчасове, якесь потепління, деяке полегшення нашого соціального статусу і ледь пом’якшення режиму.
 
І по-друге мені здається, що ізолювавши активну частину бунтарсько-настроєних в’язнів, кгбісти хотіли відновити старі свої, уже випробувані і перевірені порядки, чому ми досить активно протистояли, вдаючись навіть до самих крайніх заходів...

Закінчився срок, виганяє нарядчик на роботу я сиджу в бараку, він до мене звертається, говорить, чого не йдеш на роботу?

Я, кажу, вже не піду на роботу.

Він: як так не підеш, чому не підеш?

Кажу, термін закінчився…

Ну ладно говорить залишайся, там розберуться. То я так ще тиждень просидів аж доки знайшлася моя справа, – вона  під загубилася була – десь її в сторону відложили…

Потім відкрили ворота – на волю з чистою совістю, йди де хочеш.

Отже, Чоловік, який був причетний до організації Норильського повстання робив це настільки непомітно для КДБ, та і в цілому виглядав настільки сірим і непримітним для ворога, що про нього просто забули!

По звільненню. 55-56 роки.

Переважну більшість в'язнів Норильського ГОРЛАГу звільнили в 55-56 роках.

Але, як згадував Артем Петренчук, постановили: залишити небезпечний для совєтської влади елемент якомога далі від України — на вічне поселення в місті Норильськ.

Артем Петренчук: Після звільнення з таборів ми проживали в Норильську, бо виїхати з міста відразу заборонили.

Нас там багато було, ми всі добре згуртовані були.

І почувалися в місті бандерівці доволі вільно.
Навіть дійшло до того, що всесильне КДБ з колишніми в'язнями мусило рахуватися…

Артем Петренчук: Майже відразу після звільнення на виробництві загинув Шпарук з Тернопільщини, то й, що у Берії в Кіштимі плаща вкрав.

Проводити його в останню дорогу прийшло дуже багато нашого брата, десь тисяч п’ять.

То першим в колоні йшов чоловік наш, ніс великий хрест, підходять до нас кгбшніки говорять: ви хрест несіть, тільки не підіймати. Не вимагають, а просять…

То хто там їх послухав… А вони лише в стороні, дивлюсь, стоять наглядають.

Майбутня дружина Артема Петренчука, Надія Ярмолюк, згадувала: Там я його перший раз побачила. Стояло багато наших хлопців в колі, й він, дивлюсь, руками розмахує – наказує що, як і кому робити.
Тоді зібрались наші люди з усього міста. Помагав хто чим міг…

До слова, За життя Артем Петренчук навіть словом не обмовився, що він там міг комусь щось наказувати, розповідав про це й випадок, як такий, що був.

Де бандерівці в черговий раз продемонстрували дружність та високу організованість.

«Артем був людиною скромною, стриманою», – свідчив згаданий вище Кузьма Громик…

Фото проєкту Локальні історії. Похорон політ'вязня у Норильську. Середина 50-их років.

Ще однієї загрозою у місті були блатні, або простіше кажучи місцевий криміналітет, які намагалися тероризувати цивільних.

Пробували на міцність і бандерівців, але вже не вперше отримали від націоналістів болючого прочухана.

Артем Петренчук розповідав про це все історії, деякі з них я, автор статті, запам'ятав:

"В його очах" це виглядало так: Стоїть на вокзалі в черзі до кас чоловік, з кишені виглядає паларес.

Позаду до нього підходить блатний і так непомітно двома пальчиками витягує паларес з кишені. В той самий час в стороні стоїть кдбшнік наглядає за цим ділом.

Тоді той чоловік розвертається хватає злодія за руку, двома своїми і коліном б’є руці — хрусь – було чутно як тріщать кістки.

Як наробив цей блатний крику: аяйа-яй, мене покалічили бандьори, хотіли пограбувати, руку поламали…

Набігло міліції забрали їх двох до відділку розбиратись. В той час у відділення міліції прийшов працівник кдб, став в порозі наглядає…

Вже б було повірили блатному-каліці як би не цей кгбшнік, який стояв же дивився, коли бачить до чого все йде…каже, вибачте, але все було не так. Розповів тоді міліції як було насправді.

Продовжує далі розповідь Артем Петренчук: Я з хлопцями біля цегельного заводу жив… Неподалік від нас двоє блатних поселилися. Вони займалися крадіжками, траплялися випадки нападів…

Вирішили з ними розібратися.

Підібрали момент зайшли до них у двір, зайшли втрьох: я, Сава Дмитрук та Микола Міхайлєвський (всі на волі та в лагері належали до СБ).

Сава сокирою розбив лампу, що в під'їзді горіла – трохи зачекали… Зайшли всередину до них  кімнату, але вдома блатних тоді не опинилося…

А яка їх подальша доля тих жуліків?

Пропали десь…

З побратимами після звільнення

Одного разу я не допустив до дурості. Вже в одному місці наші хлопці готувалися коло ТЕЦа, – там був лагер, хотіли звільнити людей.

Взяли хто що може: ломики, сокирки, залізні прути, і йшли визволяти лагер…

Був там такий Данило він це все організовував, хотів себе «повісити», показати головним…

То я кажу ви що зовсім чокнулись? Зупинив то все…

Він же, цей Данило, там потім зовсім нехорошими справами почав займатися.

Викликають на таку то годину. Я прийшов нікого там немає. Тільки стоїть один – Каніцький – друг Данила.

Я підійшов поздоровався з ним.

Він мені нічого – я йому нічого. Бачу щось таке чудне. Він ще покрутився постояв, помовчав.

Коли ще один чоловік пройшов. Став. Подивився, минув, став, пішов. То він рази три проходив.

Бачу – це якась ловушка. Говорю до Каніцького: Ну то все?! Говорить: Все.

Я забрався та й пішов.

Перед тим Данило викликав мене до Медвежки, говорить, візьми двох хлопців, треба там одного чоловіка прочехвостити.

Ну треба так треба. Я йду, беру Миколу Міхайлєвського і ще одного хлопця.

Втрьох приходимо туди до виробництва. Ще один хлопчина йде викликає того чоловіка.

Той вийшов подивився… А він знайомий був, ще в лагері разом „робили”. Я його добре знаю, прекрасний хлопець.

Він тоді все теж зрозумів. Ми з ним постояли поговорили, потім забрались та й поїхали.

Я все зрозумів тоді, що Данило хотів людей один проти одного протравлювати.

Говорю Миколі про це, так той зразу говорить, що помітив, щось тут не те…

А Данило як звільнився вчився на екскаваторника, закінчив курси й в один “прекрасний день” повантажив склад і йде під вагоном.

Камінь із вивантаженого вагона скотився, по голові під вухо йому дав і капут.

Це так Артем Петренчук за нього розповідав.

«Ще одного разу,  ледь не розігрався міжнаціональний конфлікт», – стверджував Артем Петренчук», – «На побутовому рівні загинув один наш хлопець, його вбили грузини. І наші хлопці вже збиралися йти мститися їм. Я теж тоді мусів зупинити конфлікт. Він на руку був лише КДБ.
На волі, у відкриту вони нас не зачіпали»…

Іван Максимюк, політв'язень з Рівненщини (сидить) та Ковальчук (стоїть).

Згадував Артем Петренчук і про своїх найближчих співробітників в Норильську:

Микола Міхайлєвський. З СБ був. Родом з Рівненщини. Високий, кріпкий, вольовий.

Було декілька раз таке, що непомітно проводив мене додому, робив так, що я його і не бачив.

Десь ми збиралися, посиділи, розійшлися. Приходжу додому, ляжу, стукає у двері: Ну що діду порядок? Добре, я пішов…

Мав при собі невеличку сокирку, яку під верхнім одягом носив.

Коли я одружувався, то у мене на весіллі можна сказати і не був, все ходив по двору дивився хто куди ходить. Пристав був до Сави Дмитрука, який теж з СБ був, він запізнився на весілля.

Вночі у двір вже заходив, то довго Саву мордував поки пропустив…

Потім (як роз’їхались з Норильська, після дозволу влади покинути місто) один наш хлопець, Богдан, який жив після Норильська в Кривому Розі, був у Миколи в тому місті, де він оселився й говорив, що Микола двох гбшників вже прибрав…

Богдан в Норильську теж „робив” з Артемом Петренчуком, —  і в таборах і на волі...

Артем Петренчук: Сава Дмитрук – один з верховодів СБ був у себе в районі (чи надрайоні, я точно не запам'ятав-РЕД) на Рівнещині, він трохи старше за мене віком був…, а де він саме і на якій посаді на волі працював я не розпитував – це не прийнято було.

Жив потім в Ніжині його брат на жидівці оженився. То він, як приїхав, жиди зразу стару хатку йому дали і почали будувати нову.

За послуги жодного разу Сава не сплачував, це їх діло було…Поряд біля Сави ще наш один знайомий жив (його друг) на ім’я Павло.

Розказував Сава мені: одного ранку прокидаюся лежить під двором купа цегли. Приходить жидок, Сава питає, а що це?

Кірпіч відповідають. Сава каже, ну так треба ж розрахуватись. Жид же відповідає: нічого не треба…

Артем Петренчук із Савою Дмитруком (старе фото)

Був я в гостях у нього.

Питає Сава: а в тебе пальто є? Кажу є. – А яке? Кажу каракулеве синє. – А шапка? Є. Але ж не каракулева? Ні кажу…

Через деякий час приходить Савин жидок, — Сава до нього: зніми у нього мірку з голови, пошийте йому на завтра каракулеву шапку.

Він підійшов до мене поміряв голову…

Приходить на наступний день приносить шапку. Я ще спитав, а скільки коштуватиме?

То він тільки глянув на мене…

Після звільнення «з курортів» Артем Петренчук на недовгий час повернувся додому, у батьківську хату, працював на хімічному заводі в Костополі, директором якого був 2-рідний брат Артема Петренчука – Петро.

Але потім його змусила влада виїхати в Сибір, перед тим намагаючись по тихому ліквідувати.

Артем Петренчук розповів як вони це все «строїли»: Відводили ми діляни в Сосновому лісі, який мав йти на зріз і  добували живицю:

Там я і працював деякий час.

Як йти з Костополі минути село Переминку, так, по правій стороні дороги ліс, до самого села Корчів'я, там був участок хімлісхоза цього… То Мене Петро направляв туда.

Я вже пізніше зрозумів, що його визвали в КДБ і сказали: завербуй його туда в ліс…

Хотіли щоб пішов туди і з кінцями… Він мені про це декілька раз казав, що давай, там же заробіток і близько дому.

Я говорю: ні, ні, ні, я туда не піду мені хай буде краще менше. Я, кажу, знаю чому ти так говориш. І більше про це я не хочу чути…

Зазначимо, що брат Артема Петренчука не працював на більшовиків, він продовжував, якщо мав нагоду, допомагати націоналістам, але на на нього тиснуло КДБ, в нього вже була родина...

Петро, коли була повстанська Республіка, робив в УПА «по господарчій лінії» підрайону.

З приходом совєтів якось зумів викрутитись.

Як вони прийшли, він сам явився, пішов у військкомат, у нього вказівний палець не згинався, (із-за перенесеної в дитинстві травми) розраховував, що не підлягатиме служби в армії, адже при Польщі було, так, якщо цей палець не робить, то вже чоловік негоден до війська, то Петро думав, що і з совєтами номер пройде.

А це було в той час, коли визволителі тільки прийшли, то йому дали відтермінування від армії, бо одного його забирати не могли, вони розраховували зібрати певну кількість і відправити у їхнє військо.

Дали документи на руки – відстрочку на тиждень і відпустили.

Він йшов додому, і біля села  Переминка «краснопогонники» побачили що йде молодий добре одягнений чоловік (на ньому гусінка була, Петро при німцях робив в окружній базі, там де видавалися продукти та товари по розпорядженню райхскомісаріату) його затримали, Петро показав папірець з військкомату, але ті й дивитися не стали, — забрали, кинули в каталажку, де він, правда, довго не сидів, більшовики швидко зібрали людей і відправили  в армію, він попав — в Норвегію.

Там Петро швидко освоївся, видавав товари для командного складу дивізії, а пізніше його до себе забрав комдів – генерал, і відразу приліпив старшого сержанта.

В армії він познайомився з дівчиною, яка працювала там лікарем, звали її Наталя, сама родом з Харкова, до неї липли офіцери частини, (більшість неодружених було) але Петро забрав її, то за це його недолюблювали.

Коли Петро звільнявся генерал йому сказав так: «хочеш будь біля мене, а хочеш, їдь додому».

То Петро вирішив їхати додому. Бо перед тим встиг вагон майна відправити додому, віднайшов собі якогось агента з цивільних – і працював з ним, тому теж перепадало.

А коли від'їжджав то каже: я ходжу з  Наташею по вокзалу під ручки, чекаємо потяга, а вони (КГБ) стоять в стороні наглядають. «То вони ходять, не звертають на Гб жодної уваги, в нього руках невеличка течка, в Наташі сумочка жіноча, під’їхав потяг сіли в нього і поїхали.

Петро після повернення з армії став директором хімічного заводу — в Костополі...

Артем Петренчук: І жив тоді в їх селі син комуніста Андрія Петренчука (однофамільця-РЕД), якого в 43 році СБ ліквідувало. Руками того його сина КДБ зробило ще одну спробу мене вбити.

А той комуніст, якого під час війни ліквідували, перед тим разом зі своєю собачньою комуністичною намагався всю мою сім’ю знищити. Його в більшій мірі через мене і прибрали.

Декілька раз він з робили засаду на мене. Одного разу, вже неподалік нашої хати поставили кулемет, сиділи в засаді, чекали коли я повернуся, що б батьків і мене, – всіх разом пахнути. Спасло те що я другою дорогою додому пішов...

А його дружина – Надія Петренчук зі лів матері дідуся – Марини,згадувала, що Артем Петренчук зайшов тоді додому і сказав батькам: тихо це я, світло не включайте. Так досиділи до ранку.

Артем Петренчук: Потім Андрій той ще нахвалявся: ми на тому хуторі ще погуляємо.

Це стало відомо Довбушу з проводу.

А Він разом з тим Андрієм, комуністом, ще при Польші в Кльосові в одному кар’єрі робили. Один комуніст, другий націоналіст.
Один агітує за комуну, – другий, як сам знаєш.

Довбуш тільки почув за цього Андрія, говорить: то що він ще живий?...

Потім мене довго чехвостив за нього…

Отже десь біля Пєскова охорона Довбуша забрала цього Андрія і повели в ліс.

А серед охоронців Довбуша був родич Андрія. То він (Андрій) ще питав: шо родич ти мене застрелиш? – О, таке скажеш. Ще на тебе кулі витрачати. У мене мотузка є!, – розповідав Артем Петренчук.

Як стало відомо після смерті Артема Степановича, знову ж таки, зі слів його дружини Надії, коли Довбуш прийшов за Андрієм то хотів забрати і його дітей, але Артем Петренчук ( який виявляється був таки присутній при цьому) сказав, дітей не чіпайте, вони ні в чому не винні.

То Довбуш на те відповів: Вони ще себе покажуть. Так воно і вийшло.

Відомо також що дядько цього Андрія після звільнення Артема Степановича говорив йому: Тебе спасло те, що я тебе тоді там не бачив.

А Артем Петренчук відповів, що мене там і не було. Я хворів на тиф…

Але син того комуніста таки як виріс вирішив вбити Артема Петренчука:

Артем Петренчук: Ми поверталися з Костополя, де зустрічалися з чоловіком з міністерства хімічної промисловості, з яким мій 2-рідний брат Петро тримав зв'язок, і той чоловік з міністерства спеціально приїжджав до мене в Костопіль, пропонував робити повстання, переконував, що в уряді УРСР багато людей, які чекають зручного моменту, щоб скинути московське ярмо.

Але тоді вже більшовики контролювали Україну, тільки людей би загубили, я йому так і сказав. Крім того, Китай тоді  підтримував «совєти»...

Йшли додому втрьох я, дружина Надя, і брат Павло Петренчук з нами був (колишній совєтський розвідник, завербований більшовиками, який з 40 до 45 року провів в Німеччині, де мав чисті німецькі документи та був одружений на вдові військового льотчика, мав сина Павлюса).

Він прив’язався був з нами йти. Він настояв на тому що він йтиме з нами до Костополя, не могли йому сказати "не йди"…

Коли ми поверталися назад, біля села Переминка виходить з лісу назустріч нам чоловік. В руках зброя. До нас метрів тридцять оставалось…

Його першою дружина побачила, що хтось стоїть за деревом...

Але виходить Павло йому назустріч і давай його чихвостить: давай такий сякий. То тому бандиту діватись нікуди, розвернувся і назад в ліс побіг…Він же собі думав що Павло на його сторону стане.

То який Павло не був. А спас нас. Аби не він тоді, нам там було б все...

Вже десь в 60-році того чоловіка заарештували за вбивство.

І вже через багато років по звільненню він говорив якби мене не посадили, я б його все одно вбив би...

Заходжу в будівлю, направо передостанній кабінет, там чекає мене людина з Рівненського кгб.

Так спеціально приїхав в райком, що б то було менш помітно…

Став мене переконувати, що б я звідси виїхав. Довгенько говорив, питав чого я сюди повернувся.

Я його весь час слухав, потім мені набридло вже. Питаю, а можна у вас щось запитати.

Він говорить: так будь-ласка.

«Ви так гарно говорите українською мовою»

- Так треба було.
- Скажіть будь-ласка а звідки ви родом? Це так між нами».
Він: як що між нами,… - з Калініно Московської області.

От бачте. Я ж не приїхав у ваш батьківський двір виганяти вас. А ви, мене гоните.

Кгбшнік засміявся. Ну добре – говорить. Мені все одно, але за наслідки я не відповідаю.

Зібрався їхати виписуватись з роботи. Заїхав до Гната – чоловіка двоюрідної сестри.

Він головою колгоспу робив.( А до нього головою його батько був. Обидва таємно працювали на ОУН І УПА) І добре, що я до нього заїхав.

Ще питає мене: Куди їдеш, в Костопіль?
- В Костопіль.
- То давай поснідаємо, а тоді поїдеш.
- Я вже вдома поснідаю.
- А чого їдеш?
- Виписуватись з паспортного столу.
- Ну то хочеш я тебе випишу?

… Так вийшло, що я туди не поїхав. І як раз в той час сталася пожежа на заводі.

Воронін (ексначальник КДБ) приїхав, він тоді вже на пенсії був, але ще й працював начальником пожежної охорони. Прилетів як божевільний.

Питає: А де Петренчук?
- Він не робить.
- Як так?
- Виписався.

То він покрутився, покрутився та й поїхав.

Тоді вже і вдома  почалося таке…сімейне, Павло все тикав бандери-бандери, що нам жити, вже ніяк там.

Я вийшов з хати, думаю, що робить – куди?... Наволочку під руку, валізу під руку – бачу що нам тут місця не буде.
 
Поїхав в Сибір в Іркутську область.

Що ж було робити, нас четверо – нас двоє, сину Миколі було два чи три місяці та мама. Щось треба було придумувати.

Тож на мене знову чекала далека дорога.

p.s. Спогади записано влітку 2007 і 2008 років. Публікуються вперше.