Контррозвідник‌ ‌ОУН‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук:‌ ‌ВОРОЖА‌ ‌АГЕНТУРА‌ ‌–‌ ‌НЕ‌ ‌СПИТЬ

Опінії
16 вересня, 23:55
Артем Петренчук і повстанець, із сотні спецпризначення командира Лиса, Семен Алєксєйчук
Артем Петренчук і повстанець, із сотні спецпризначення командира Лиса, Семен Алєксєйчук

Як би не зрадники, то більшовики з УПА не впоралися б.

Журналіст

Артем ‌Петренчук‌ ‌народився‌ ‌в‌ ‌селі‌ ‌Корчів'я‌ ‌на‌ ‌Костопільщині‌ ‌(Рівненської‌ ‌обл),‌ яка‌ ‌є‌ ‌колискою‌ ‌УПА.

Під‌ ‌час‌ ‌2‌-ої ‌світової‌ ‌війни‌ ‌він‌ ‌діяв‌ ‌у‌ ‌складі‌ спецслужби ‌ОУН‌ і‌ ‌УПА.

На його малій Батьківщині, як відомо з історії, ‌розпочався‌ ‌спротив‌ німцям ‌спочатку‌ силами ‌розрізнених‌ ‌партизанських‌ ‌загонів,‌ ‌які‌ ‌згодом‌ ‌переросли‌ ‌в‌ ‌справжню‌ ‌повстанську‌ ‌армію.‌ ‌

Війну, на той момент, ‌18-річний ‌підпільник‌ ‌розпочав станичним рідного села.

Згодом працював підрайоновим провідником Костопільщини.

А наприкінці війни був ‌заступником керівника‌ ‌відділу‌ ‌контррозвідки‌ ‌надрайону‌ ‌(до‌ ‌якого‌ ‌входили‌ ‌6‌ ‌районів),‌ ‌що,‌ ‌своєю‌ ‌чергою,‌ ‌входив‌ ‌до‌ ‌складу‌ ‌ВО‌ ‌Заграва.‌

Фрагмент‌ ‌спогадів‌ ‌підпільника‌,‌ ‌які‌ ‌ми‌ ‌сьогодні‌ публікуємо,‌ ‌передусім‌ ‌стосується‌ ‌боротьби‌ ‌українських‌ ‌націоналістів‌ ‌з‌ ‌більшовицькою‌ ‌агентурою‌ ‌в‌ ‌середині‌ ‌ОУН‌ ‌і‌ ‌УПА‌ ‌в‌ ‌ 1942-1945‌ ‌роках‌ ‌на території‌ ‌Рівненської‌ ‌області.‌ ‌ ‌

Оскільки ‌в‌ ‌часи‌ ‌2‌ ‌світової‌ ‌війни‌ А.Петренчук ‌належав‌ ‌до‌ Служби‌ ‌безпеки‌ ‌ОУН‌,‌ ‌то‌ ‌природно,‌ ‌що‌ ‌підпільник ‌знав‌ ‌про‌ ‌багато‌ ‌важливих‌ ‌і‌ малодосліджених‌ ‌подій‌ ‌національно-визвольних‌ ‌змагань,‌ ‌які‌ ‌сталися‌ ‌в‌ ‌той‌ ‌час.‌

За життя дідуся Артема я записував на диктофон його спогади, частину з яких публікую в цьому матеріалі.

Серед іншого, згадував Артем Петренчук, що найперші невеликі зіткнення УПА відбулися в Костополі з німцями, (перші великі бої, як відомо, сталися пізніше). 

Це сталося 14 жовтня 1942 року, на Покрову, в той самий день, коли було засновано УПА.

І проголошено про створення УПА саме в Костополі, на цих зборах був присутній старший брат Артема Петренчука –‌ Санек.

Контррозвідник‌ ‌ОУН‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук:‌ ‌ВОРОЖА‌ ‌АГЕНТУРА‌ ‌–‌ ‌НЕ‌ ‌СПИТЬ_1

Артем і Санек Петренчуки та їх 2-рідний брат Микола.

“В першому бою загинув хлопець з сусіднього від нас села –‌ Берестовця, –‌ це 10 км від Корчів’я. Він був один у батьків”, –‌ пригадував ОУНівець.

Наступний невеликий бій зі слів контррозвідника стався вже на початку 43 року також біля Костополя:

Їх два брати було – метиси. Мати полячка – батько українець.

Старший був одним з тих, хто сидів разом з моїм старшим братом Павлом при Польщі за націоналізм. “Впаяли” 7 років ув'язнення йому.

Його німці “підхопили” ще в 1941 році, а потім, звісно, знищили. Це сталося внаслідок дій нині розрекламованого совєтського агента-провокатора Кузнєцова, який вбивши німецького генерала на місці вбивства підкинув течку з документами і прізвищами діячів ОУН.

І в 43 році один зі згаданих вище братів був командиром боївки в Костополі, яка і вступила у бій з німецькими поліцаями.

Німці, які тоді проводили чергову акцію упокорення українців, запалили хати на краю Костополя…

Там де наші хлопці були, понад дорогою, канава була. Від дороги посадка, і з тієї сторони з землі насип з землі зробили,  за ним і залягли. Почали кромсати німаків. В один момент цей хлопець – Командир боївки  бере кулемет встає на повний зріст і “пуляє” по німцях. Так і загинув. А прізвище їх було, здається, Степанович”, – твердив Артем Петренчук.

В пам’яті Артема Петренчука збереглися і слова героїчної пісні-панегріка про того безстрашного командира боївки.

Її текст склав композитор Шабаровський, який в часи Польщі сидів за націоналізм (засуджений на відому Рівненському процесі в 1936 році): 

Як будете нести
Хай прапор маяє
Єднайся братайся Вкраїнський нарід
Оркестр хай грає марш революційний
А друзі сміліше – вперід, все вперід
І яму копайте мене вспоминайте
Що б плачу і стогну ніде не було
Щоб нам було легше в могилі лежати
Згадай милий друже, що з нами було.

Виходить з німцями тоді вже боролися?, запитував я у дідуся Артема… Російські видання зараз брешуть, що бандерівці не шкодили німцям зовсім, що були пособниками…

Артем Петренчук:

...Скільки мостів ми підірвали, і скільки потягів німецьких пустили під откос, совєтським партизанам того й не снилося…
Всі мости в окрузі (ЗАГРАВА) ми попалили! Крім одного неподалік Янової Долини в селі Злазно, тудою ми самі часто переходили.
…В лісі вже у воєнний час у нас були таємні мости. Головні дороги теж були зруйновані та завалені колодами. 
 
Рубали величезні дуби і сосни та завалювали ними дороги... В часи нашої “партизанки” (це було десь на стику 42-43 років) й мені особисто два рази випала нагода збирати людей, щоб пускати залізну дорогу під откіс,(залізниця проходила в шести кілометрах від села Корчів’я) тим самим руйнуючи німцям залізничне сполучення.

Але перші серйозні конфлікти з німцями, згідно зі спогадами колишнього повстанця, сталися раніше –‌ на початку окупації –‌ причиною стало те, що націоналісти не дали німцям грабувати майно, яке належало українцям: 

В Костополі була база де тримали худобу, це трохи за селищем понад річкою. В одну з неділь прийшла наша братва, забрали ту худобу і переправили через річку, у ліс… 

І вони (німці) тоді  піднялися… Приїхали і наше село Корчів'я спалили повністю, залишилось вісім хат, –‌ зі сторони сусідньої Любаші п’ять і три зі сторони села Пєскова до Рокитного над річкою.

Артем Петренчук пригадує, що німців тоді поляки нацькували, бо“поляки тоді до них липнули”...

Але‌ ‌сьогодні‌ ‌поляки‌ ‌звинувачують‌ ‌УПА,‌ ‌зокрема‌ ‌називають‌ ‌імена‌ командирів УПА ‌Клима‌ ‌Савура‌ ‌і‌ ‌Дубового‌, звинувачуючи їх ‌в‌ ‌різні,‌ ‌етноциді‌ ‌поляків‌ ‌на‌ ‌Волині.‌

Приведу‌ лише ‌один‌ ‌приклад….‌ ‌Був‌ ‌в‌ ‌мене‌ ‌однокласник,‌ ‌Франек‌ ‌–‌ ‌в селі‌ ‌Переминка ‌(‌Переминка‌ ‌неподалеку‌ ‌від‌ ‌райцентру‌ ‌Костопіль‌ ‌Рівненської‌ ‌
області‌ ‌–‌ ‌це‌ ‌поряд‌ ‌через‌ ‌річку) ‌разом‌ ‌вчились‌ ‌у‌ ‌школі,‌ ‌то‌ ‌він‌ ‌під‌ ‌час‌ ‌війни‌ ‌нахвалявся‌ ‌–‌ ‌говорив: ще‌ ‌мені‌ ‌п’ять‌ ‌осіб‌ ‌і‌ ‌буде‌ ‌сотня.

Це‌ ‌він‌ ‌про‌ ‌вбитих‌ ‌ним‌ ‌українців.‌ ‌І‌ ‌це‌ ‌ж‌ ‌він‌ ‌не‌ ‌в‌ ‌бою‌ ‌вбив,‌ ‌а‌ ‌цивільне‌ ‌
населення‌ ‌мордував.‌

Спутався‌ ‌був‌ ‌цей‌ ‌Франек‌ ‌з‌ ‌німцями‌ ‌–‌ ‌працював‌ ‌в‌ ‌їх‌ ‌поліції”....‌

На питання, яка подальша доля  цього прислужника німецьких окупантів, Артем Петренчук відповів лаконічно: десь пропав.

Можна лише здогадуватися, що це сталося не без участі СБ ОУН і УПА...

До слова, поляки‌ ‌вже разом‌ ‌з‌ ‌червоними‌ ‌партизанами‌ ‌замордували‌ ‌і‌ ‌брата‌ ‌Артема‌ ‌Петренчука‌ ‌–‌ ‌Санека.‌

Контррозвідник‌ ‌ОУН‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук:‌ ‌ВОРОЖА‌ ‌АГЕНТУРА‌ ‌–‌ ‌НЕ‌ ‌СПИТЬ_2

Санек Петренчук та невідомий ОУНівець

Це‌ ‌сталося‌  ‌‌22‌ ‌жовтня‌ ‌42‌ ‌року‌ ‌в‌ ‌Малих‌ ‌Селищах‌ ‌(там,‌ ‌де‌ ‌зараз‌ ‌сірники‌ ‌виробляють) розповів контррозвідник:

Сонного‌ ‌його‌ ‌взяли,‌ ‌зв’язали‌ ‌прямо‌ ‌в‌ ‌будинку,‌ ‌де‌ ‌він‌ ‌знаходився,‌ ‌то‌ ‌він‌ ‌не‌ ‌встиг‌ ‌скористатися‌ ‌зброєю‌ ‌(‌у‌ ‌нього‌ ‌під‌ ‌подушкою‌ ‌був‌ ‌пістолет)‌.

Другого‌ ‌хлопця,‌ ‌що‌ ‌разом‌ ‌з‌ ‌ним‌ ‌був,‌ ‌у‌ ‌дворі‌ ‌схопили,‌ ‌а‌ ‌третій‌ ‌вночі‌ ‌на‌ ‌велосипеді‌ ‌під’їхав‌ ‌до‌ ‌двору,‌ ‌поляки‌ ‌йому‌ ‌ще‌ ‌двері‌ ‌до‌ ‌двору‌ ‌відкрили,‌ ‌
пропустили,‌ ‌і‌ ‌він‌ ‌подумав,‌ ‌що‌ ‌це‌ ‌свої‌ ‌прийшли.‌

Тоді‌ ‌цап,‌ ‌скрутили‌ ‌і‌ ‌повели‌ ‌в‌ ‌хату.‌ ‌Потім‌ ‌забрали‌ ‌трьох‌ ‌в‌ ‌ліс‌ ‌і‌ ‌там‌ ‌до‌ ‌ранку‌ ‌мордували.‌

Врешті-решт‌ ‌вбили‌ ‌і‌ ‌кинули‌ ‌на‌ ‌болоті.‌

Аж‌ ‌раптом‌ ‌підлітає‌ ‌до‌ ‌вікна‌ ‌синичка‌ ‌і‌ ‌починає‌ ‌битися‌ ‌у‌ ‌вікно.‌‌

Один‌ ‌з‌ ‌тих хлопців‌ ‌був‌ ‌з‌ ‌Головина‌ ‌другий‌ ‌з‌ ‌Любаші,‌ ‌що‌ ‌теж‌ ‌ще‌ ‌з‌ ‌Павлом‌ ‌(братом‌ ‌Артема‌ ‌Петренчука-ред)‌ ‌при‌ ‌Польші‌ ‌сидів”,‌ ‌–‌ продовжив свою розповідь ‌АРТЕМ‌ ‌Петренчук.‌ ‌–‌ ‌“‌Того дня зранку‌ ‌наша‌ ‌сім’я‌ ‌тільки‌ ‌посідала‌ ‌снідати,‌ ‌мама‌ ‌накрили‌ ‌на‌ ‌стіл,‌ ‌аж‌ ‌раптом‌ ‌підлітає‌ ‌до‌ ‌вікна‌ ‌синичка‌ ‌і‌ ‌починає‌ ‌битися‌ ‌у‌ ‌вікно.‌‌

Потім‌ ‌відлетить‌ ‌знову‌ ‌підлітає‌ ‌і‌ ‌б’ється‌ ‌і‌ ‌так‌ ‌раз‌ ‌за‌ ‌разом.‌ ‌Ми‌ ‌всі‌ ‌
мовчки‌ ‌переглянулись,‌ ‌відклали‌ ‌в‌ ‌сторону‌ ‌столові‌ ‌прибори,‌ ‌не‌ ‌стали‌ ‌їсти.‌

Вже‌ ‌ждали,‌ ‌що‌ ‌щось‌ ‌буде…

І‌ ‌після‌ ‌обід‌ ‌дізналися,‌ ‌що‌ ‌Санек‌ ‌загинув…

Коли‌ ‌його‌ ‌ховали,‌ ‌то‌ ‌голова‌ ‌була‌ ‌зв’язана‌ ‌хустинкою,‌ ‌бо‌ ‌череп‌ ‌був‌ ‌розколотий.‌ ‌

Потім‌ ‌мама‌ ‌на‌ ‌його‌ ‌могилу‌ ‌занесла‌ ‌вишитий‌ ‌великий‌ ‌тризуб,‌ ‌який‌ ‌у‌ ‌нас‌ ‌раніше‌ ‌у‌ ‌світлиці‌ ‌вісів…‌ ‌

Керував‌ ‌групою‌ ‌червоних партизанів поляк‌ ‌на‌ ‌прізвище‌ ‌Камінський.‌ ‌Згодом‌ ‌вдалося‌ ‌встановити,‌ ‌що‌ ‌то‌ ‌він‌ ‌був...‌

‌Панько‌ ‌(керівник‌ ‌СБ‌ ‌Костопільщини)‌ ‌прийшов‌ ‌до‌ ‌нього‌ ‌додому‌ ‌і‌ ‌забрав‌ ‌його.‌

Панько‌ ‌прийшов‌ ‌до‌ ‌нього‌ ‌додому‌ ‌і‌ ‌забрав‌ ‌його.‌

Прийшли‌ ‌в‌ ‌той‌ ‌будинок‌ ‌де‌ ‌він‌ ‌жив,‌ ‌а‌ ‌дома‌ ‌лише‌ ‌мати‌ ‌виявилась.‌ ‌Сказала:‌ ‌сідайте‌ ‌зачекайте ‌(вдаючи, що не розуміє чому вони прийшли)‌. ‌А‌ ‌сама‌ ‌поставила‌ ‌на‌ ‌плиту‌ ‌баняк‌ ‌з‌ ‌водою.‌ ‌

Коли‌ ‌вода‌ ‌закипіла,‌ ‌вона‌ ‌підняла‌ ‌баняк‌ ‌і‌ ‌йде‌ ‌начебто‌ ‌мимо‌ ‌Панька.‌

А‌ ‌він‌ ‌хлопець‌ ‌ушлий‌ ‌був,‌ побачив‌ ‌що‌ ‌щось‌ ‌тут‌ ‌не‌ ‌то,‌ ‌так‌ ‌трохи‌ ‌підвівся‌ ‌–‌ ‌і‌ ‌як‌ ‌
раз‌ ‌в‌ ‌цей‌ ‌момент‌ ‌мати‌ ‌Камінського‌ ‌виливає‌ ‌в‌ ‌його‌ ‌сторону‌ ‌кип’яток,‌ ‌то ‌Панько‌ ‌встиг‌ ‌відскочити…‌ ‌

Через‌ ‌те все ‌і‌ ‌матір‌ ‌цього‌ ‌Камінського‌ разом із її сином довелося ‌знищили…

В цілому, згадуючи про боротьбу з польськими угрупуваннями на Поліссі, Артем Петренчук стверджував, що, коли УПА набрала силу, організовані сили поляків розбили швидко.

Він лише побіжно згадував про те, що в 43 році УПА ПІВНІЧ за один день вибили поляків з села Гута, що знаходилось в Степлинськім районі.

Контррозвідник‌ ‌ОУН‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук:‌ ‌ВОРОЖА‌ ‌АГЕНТУРА‌ ‌–‌ ‌НЕ‌ ‌СПИТЬ_3
Понад 70 років тому у селі Гута, що на Костопільщині, діяв відомий в Європі грязелікувальний курорт

«Поляки до того говорили: Це наша друга Варшава», –‌ іронізував контррозвідник ОУН і УПА.

Контррозвідник‌ ‌ОУН‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук:‌ ‌ВОРОЖА‌ ‌АГЕНТУРА‌ ‌–‌ ‌НЕ‌ ‌СПИТЬ_4

Артем Петренчук з дружиною Надією (зліва), повстанцем Ковальчуком з Рівненщини та ще двома підпільницями

Так само коротко згадував контррозвідник і про наступну операцію УПА в Яновій Долині:

В 43 році на Чистий Четвер бандерівці за одну ніч вибили поляків з Янової Долини. Акцію ту Дубовий організував (керівник ВО Заграва».
  Більшість німців, що там були в бункерах сховались, потім ті хто вцілів пішки йшли до Костополя ( на залізниці тоді упівці рейки поперевертали, а дороги деревами перегородили)...

Але про акцію в Яновій Долині є згадка в книзі «Зростали ми у Боротьбі за Волю» на той момент 11-річної мешканки сусіднього села Трубиці (теж Костопільського району), М. Зосименко-Бонацької, яка стала очевидцем тих подій, і яка пізніше стала зв'язковою УПА:

В Яновій Долині збиралось все більш і більш поляків. Вони прибували з навколишніх сіл сім’ями. В чотирьох ярусних будинках вже жило 7-8 сімей.
Німецьке гестапо розмістилося в будинку, де знаходилось управління кар’єром, клуб, ресторан, їдальня і ще деякі польські установи.

Ми називали Кантина. Фашисти зробили навколо триярусне укріплення зі шпалів і кругляків міцної породи дерев, а варта з усіх сторон була з овчарками.

Контррозвідник‌ ‌ОУН‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук:‌ ‌ВОРОЖА‌ ‌АГЕНТУРА‌ ‌–‌ ‌НЕ‌ ‌СПИТЬ_5

Старий кар’єр і базальтові стовпи. Сучасне село Базальтове, що неподалік Костополя, колись носило красиву поетичну назву Янова Долина. Саме тут знаходиться одне із “Семи природних чудес України” — геологічний заказник “Базальтові стовпи”. Тут знімали деякі сцени відомої української кінострічки “Поводир”

Поляки також організували свій загін жандармів, який захищав їхні інтереси, а також фашистський. З Костополя ходив потяг, доставляв фашистам продукти, зброю все необхідне, що б підтримувати режим…

Контррозвідник‌ ‌ОУН‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук:‌ ‌ВОРОЖА‌ ‌АГЕНТУРА‌ ‌–‌ ‌НЕ‌ ‌СПИТЬ_6

З перших днів окупації, в Яновій Долині був створений табір військовополонених червоноармійців. Скільки їх там перебувало я не знаю.

Але говорять від трьох до п’яти тисяч…

В Янову Долину вже ніхто з навколишніх сіл не ходив.

Поляки ж, що б прогодувати себе і свої сім’ї, почали грабувати селян…

Коли селяни гнали худобу на луки, втікали, вони починали стріляти. Так багатьох було вбито і поранено. Особливо страждали села: Злазне, Перетоки, Видумка, Трубичі і Головин. Тут виставляли варту і дзвоном у рельс повідомляли, що йде загін польських грабіжників.

Фашисти мало брали участь у тих походах, вони вивозили граніт, деревину. Поляки все більш творили злочини.

У Трубиці, Головину і Корчин вони ходили, їздили підводами, щоб грабувати. А в Зламному, Ставку та Перетоках не могли цього зробити, був зруйнований міст через Горинь.

Вони ставили кулемети і стріляли запальними кулями в будівлі. Оскільки дах на будівлях був солом’яний будівлі загорались… погасити було неможливо… В такий спосіб вони спалили всі будинки, що були доступні їм, чимало було вбитих і поранених селян.

Ця жорстокість обернулася жорстокістю для них.

У квітні 1943 року, а це було на Чистий четвер перед Великоднем, люди з усіх навколишніх сіл зібралися і пішли походом на Янову Долину. Що б знищити це осине кубло…

Йшли молоді і середнього віку чоловіки з кнотами, каністрами з дрючками, були між ними озброєні гвинтівками і кулеметами.

За якийсь час донісся звук пострілів, крик і засвітилось зарево від вогню.

Варта і загін гестапівців нічого не могли вдіяти. Гестапівці сиділи у своєму укріпленні, а польський загін був надто безсилий, що б охороняти кожен будинок чи вулицю.

Натовп селянських месників був непереможний. Вони кидали кноти намочені в гас і бензин, а оскільки двоповерхові будинки були дерев’яні вони швидко загорялись.

Поселенці ховались у льох, або перелякані вискакували у двір. Там їх зустрічали кулі, а в льохах задихалися від диму…

Марія Зосименко-Бонацька у розмові з автором статті, серед іншого, наголошувала, що поляки тероризували український народ.

В ті буремні часи за чотири роки війни Артем Степанович згадував що вдома «аж три ночі ночував»…

Коли почалася повномасштабна боротьба з німцями, активізувалася і більшовицька агентура, яка отримала завдання ще більше нацьковувати німців на націоналістів, щоб покласти побільше ворогів, і то з обох боків.

РАЙОНОВИЙ ОУН Костопільщини МАРКО –‌ ЗРАДНИК

Районовий Марко наказує зібрати людей і в такий то час бути біля залізної дороги: збирай людей, залізна дорога, має бути зруйнована.
Артем Петренчук: Я йому кажу: «ти ж знаєш, що охорону залізниці посилено (німці власівців сюди стягнули) і ми ж людей наражаємо на велику небезпеку»…

Почали з ним говорити, договорилися до того, що Марко хотів мене роззброїти. А мій ППШ (7,62-мм пістолет-кулемет зразка 1941 року системи Шпагіна) стояв в кімнаті де ми говорили в куточку, то він ще потягнувся до зброї, але я його випередив – взяв в руки ППШ, і говорю: своїй зброї начальник поки що я…  
- Нічого не знаю, а завдання має бути виконано!…

Він таким чином хотів побільше людей наших положити.

Я сів на коня поїхав в Любашу, і добре, що застав там верховодів наших.

Кажу отаке от діло.

То вони тоді відразу відмінили той наказ.

Очевидно, що після таких дій Марка його почали підозрювати.

Артем Петренчук про це прямо не говорив, але продовжуючи свою розповідь зазначив:

В гаївці неподалік Ракетного і Данчимоста  –‌ це було  перехрестя доріг, і звідти все було видно, хто куди йде, в якій кількості., жила одна зрадниця, яку необхідно було ліквідувати. То дали Марку це завдання…

Гаївка біля лісу знаходиться, на березі річечки. Одного вечора нквдист провів ту дівку додому, а сам пішов.

А Марко перед тим цілих дві доби висидів на другому березі річки, чекав... І таки він підібрав момент й ліквідував її.

Начебто все чисто виглядає, вдалося чоловіку втекти – а більшовики не стріляли бо багато людей

А Коли більшовики повернулися в 44 році, була облава, заарештували багатьох хлопців серед них і Марка.

І в один недільний день ведуть його містом, багато народу в цей час знаходиться на вулиці от, раптом Марко виривається і втікає.

Начебто все чисто виглядає, вдалося чоловіку втекти – а більшовики не стріляли бо багато людей…

Одного разу Марко поранив мене.

Ми прийшли на лісничівку, що знаходилася неподалік села Любаша.

Там проживав лісничий і п’ять сімей,серед них і моя, переїхали туди, бо наша хата під лісом знаходилась, там і небезпечно було, бо шаталися німці, поляки.

Ми поспали там, на цій лісничівці, поснідали.

Він каже: пішли он в ту –‌ другу кімнату.

Пішли ми в ту кімнату, я свій пістолет ложу на стіл, сів коло стола, а він сів на проти мене, на кріслі.

Що б він далі від мене сидів куля б пробила руку.

Сидимо, "болтаємо", він бере мою пістолю ( бельгійську сімочку) і починає крутити.

Я без ніякої уваги…

А зброя пах! вистрілила… і так співпало, коли він вистрілив, я руку тримав в районі живота, в неї і попала куля. А то був би вбив.

Все пройшло за одну мить. 

Що б він далі від мене сидів куля б пробила руку.

І потім довів би що це я сам випадково в себе стрілив. І йому б повірили…

А коли прийшли більшовики батьки перейшли жити в свою хату в Корчів’ї.
І ми з ним були в моїх батьків.

А Марко жив в місті кілометрів дванадцять від нас, його батьки там теж були.

Одного разу говорить: ходімо провідаємо моїх батьків.

Прийшли, а його батька вдома як раз не було. А були мати і менший брат. А цей брат був у Мокрого в жандармерії (Мокрий на псевдо Ягніч був начальником жандармерії Дубового Литвинчука –‌ командира ВО Заграва), і теж з моїм братом Павлом сидів в тюрмі).

Ми прийшли до нього і як раз той брат прийшов додому. Вони недалеко відійшли від мене і все шушукались.

Все щось Марко його вмовляв. Останнє, вже зранку, як ми уходить збиралися, то Марко так до брата сказав: Ну ти подумай, будеш ти каятись.

А брат каже: Ні, ні, ні – цього не буде…

Ще такий випадок був: встановили мішені на дереві, Марко вистрілив збив мішень, стоїть зі зброєю і говорить до мене –‌ йди їх поправ.
- Ти стріляв то ти і поправляй.

Йому треба було щоб я спиною повернувся до нього…він пахнув би в мене, а потім довів би, що це випадковість.

Сам Марко в 39 році був у Польській армії. Потрапив в полон до німців.

Повернувся з полону, був в Деражинському районі начальником міліції. А посля його вже сюди направили – до нас. То я з ним майже два роки робив разом.

До нього ще один чоловік приходив, я його більше ніде не бачив. Вони все на одинці шушукались.

Вже немолодий був, повний. Пісеньку таку співав: І не раз и не два мать мне говорила, не водись синок с ворами, попадешь в тюрьму, отвезут в Сибирь, закуют в кайданы.

Я ще думав шо ж ти за пташка раз такі пісні співаєш?...

Після закінчення війни, пригадував Артем Петренчук, Марко став начальником тюрми в Костополі. Більшовики нагородили свого агента хлібною посадою.

Ще одним високопоставленим агентом НКВС був‌ ‌член‌ ‌Рівненського‌ ‌обласного‌ ‌проводу‌ ‌ОУН‌ на псевдо Донець.

Цей агент спричинився до знищення великої кількості ОУНівців, яких Організація направляла на Східні та центральні області України піднімати братів-українців на боротьбу.

Артем‌ ‌Петренчук:‌ ‌курував‌ ‌нас‌ ‌чоловік‌ ‌на‌ ‌прізвище‌ ‌Донець,‌ ‌-‌ ‌більшовицький‌ ‌агент,‌ ‌вони‌ ‌його‌ ‌завербували‌ ‌були‌.‌ ‌Сам‌ ‌був‌ ‌членом‌ ‌Рівненського‌ ‌проводу,‌ ‌одним‌ ‌з‌ ‌верховодів‌ ‌СБ.‌

Мене‌ ‌Донець ‌три‌ ‌рази‌ ‌намагався ‌прибрати‌.‌

Провід‌ ‌відправляв‌ ‌похідні‌ ‌групи‌ ‌на‌ ‌Північ‌ ‌вночі‌ ‌йшли,‌ ‌а‌ ‌вдень‌ ‌сиділи‌ ‌в‌ ‌криївках,‌ ‌так‌ ‌от‌ ‌багато‌ ‌хлопців‌ ‌загинуло‌.

Це сталося неподалік‌ ‌міста‌ ‌Сарни,‌ ‌річечка‌ ‌там‌ ‌протікала‌ ‌–‌ ‌Случ‌ ‌називається,‌ ‌луга‌ ‌біля‌ ‌річки‌ ‌неподалік‌ ‌і‌ ‌там‌ ‌робили‌ ‌криївки.‌

Вночі‌ ‌йшли,‌ ‌а‌ ‌вдень,‌ ‌переховувались‌ ‌в‌ ‌тих криївках.‌

В‌ ‌похідні‌ ‌групи‌ ‌набирали‌ ‌найбільш‌ ‌досвідчених‌ ‌людей…‌

Більшовики‌ ‌ж‌  ‌дізналися‌ від Донця ‌про‌ ‌ті‌ ‌криївки‌ ‌оточили‌ і‌ ‌розстріляли‌ ‌всіх‌ ‌хто‌ ‌там‌ ‌був.‌

Там дуже багато наших людей загинуло…

А‌ ‌мене‌ ‌він‌ ‌три‌ ‌рази‌ ‌намагався ‌прибрати‌.‌ ‌

Вийшов‌ ‌наказ‌ ‌нікуди‌ ‌по‌ ‌одному‌ ‌не‌ ‌ходити‌.‌ ‌А‌ ‌через‌ ‌декілька‌ ‌днів‌ ‌приходить‌ ‌від‌ ‌Донця‌ ‌записка‌ ‌з‌ ‌наказом‌ ‌прийти‌ ‌до‌ ‌нього.‌

Тільки‌ ‌що‌ ‌б‌ ‌прийшов‌ ‌один,‌ ‌ще‌ ‌наголошує,‌ ‌бо‌ ‌маю‌ ‌до‌ ‌тебе‌ ‌дуже‌ ‌важливу‌ ‌справу.‌

Я‌ ‌думаю,‌ ‌чому‌ ‌один,‌ ‌як‌ ‌так,‌ ‌вийшов‌ ‌же‌ ‌наказ‌ ‌щоб‌ ‌ходили‌ ‌з‌ ‌однієї‌ ‌місцевості‌ ‌до‌ ‌іншої‌ ‌не‌ ‌менше‌ ‌ніж‌ ‌вдвох-втрьох.‌ ‌

Беру‌ ‌одного‌ ‌хлопця‌ ‌з‌ ‌собою‌ Володьку‌ на псевдо ‌Косарєв,‌ ‌він‌ ‌при‌ ‌мені‌ ‌працював.‌ ‌Приходим‌ ‌до‌ ‌Донця‌ ‌в‌ ‌штаб.‌

А‌ ‌він‌ ‌як‌ ‌раз‌ ‌у‌ ‌вікно‌ ‌виглянув‌, ‌побачив‌ ‌нас,‌ ‌і‌ ‌назад‌ ‌в‌ ‌середину‌ ‌будинку‌ ‌зайшов,‌ ‌так‌ ‌він‌ ‌нас‌ ‌тримав‌ ‌майже‌ ‌до‌ ‌полудня. 

Ми‌ ‌з‌ ‌самого‌ ‌ранку‌ ‌прийшли,‌ ‌йти‌ ‌було‌ ‌25‌ ‌кілометрів,‌ ‌звично пересувалися‌ ‌вночі)‌.

Потім‌ ‌вийшов‌ ‌і‌ ‌відзиває‌ ‌мене‌ ‌так‌ ‌в‌ ‌сторону‌ ‌–‌ ‌до‌ ‌клуні,‌ ‌в‌ ‌руках‌ ‌течку‌ ‌тримає,‌ ‌я‌ ‌знак‌ ‌дав‌ ‌Володьці,‌ ‌що‌ ‌б‌ ‌він‌ ‌йшов‌ ‌за‌ ‌нами.‌

Підійшли‌ ‌до‌ ‌клуні‌ ‌він‌ ‌першим‌ ‌йшов,‌  ‌я‌ ‌за‌ ‌ним,‌ ‌а‌ ‌Володька,‌ ‌так‌ ‌по‌ ‌заду.‌ ‌

Підійшли‌ ‌до‌ ‌клуні‌ ‌він‌ ‌оглянувся,‌ ‌ще‌ ‌руку‌ наставив,‌ ‌що‌ ‌б‌ ‌Володька‌ ‌не‌ ‌заходив.‌

Зайшли,‌ ‌сіли‌ ‌на‌ ‌стільчики‌ ‌один‌ ‌проти‌ ‌одного,‌ ‌-‌ ‌Донець‌ ‌достав‌ ‌папочку‌ ‌подає‌ ‌мені‌ ‌звіт‌ ‌з‌ ‌Бережанського‌ ‌району…‌ ‌потім‌ став‌ ‌допитуватися,‌ ‌як‌ ‌там‌ ‌справи‌ ‌у‌ ‌вас,‌ ‌що‌ ‌нового.‌

Так‌ ‌ні‌ ‌про‌ ‌що‌ ‌попитав,‌ ‌на‌ ‌тому‌ ‌ми‌ ‌і‌ ‌розійшлися…‌ Я‌ ‌вже‌ ‌тоді‌ ‌побачив,‌ ‌що‌ ‌щось‌ ‌воно‌ ‌тут‌ ‌не‌ ‌те.‌ ‌

Другого‌ ‌разу‌ ‌знову‌ ‌мені‌ ‌передають,‌ ‌що‌ ‌Донець‌ ‌наказує‌ ‌прибити‌ ‌до‌ ‌нього,‌ ‌тільки‌ ‌цього‌ ‌разу‌ ‌говорить‌ ‌щоб‌ ‌вже‌ ‌точно‌ ‌прийшов‌ ‌сам.‌

Я‌ ‌знову‌ ‌беру‌ ‌своїх‌ ‌хлопців‌ ‌йдемо‌ ‌до‌ ‌Донця.‌

По‌ ‌дорозі‌ ‌ще‌ ‌зустріли‌ ‌охорону‌ ‌його.‌ ‌Ми йшли‌ ‌знову‌ ‌вночі,‌ ‌коли‌ ‌чуємо‌ ‌хтось‌ йде,‌ ‌гілка‌ ‌наче‌ ‌як‌ ‌тріснула…‌ ‌нас‌ ‌теж‌ ‌помітили.‌

Наставили‌ ‌один‌ ‌на‌ ‌одного‌ ‌зброю…‌ ‌виявилося‌ ‌це‌ ‌хлопці‌ ‌йшли‌ ‌з‌ ‌охорони‌ ‌
Донця.‌

В‌ ‌Данчимості‌ ‌більшовики,‌ ‌–‌ ‌пояснював‌ ‌причину‌ ‌зміни‌ ‌місця‌ ‌‌начальник‌ ‌охорони‌ ‌Донця(‌ ‌він‌ ‌був‌ ‌моїм‌ ‌приятелем).‌

То‌ ‌ми‌ ‌ще‌ ‌постояли‌ ‌поговорили,‌ ‌цей‌ ‌хлопець‌ ‌теж‌ ‌здивувався,‌ ‌чому‌ ‌це‌ ‌Донець‌ ‌визиває‌ ‌мене‌ ‌до‌ ‌себе в Данчимост,‌ ‌коли‌ ‌в‌ ‌Данчимості‌ ‌більшовики…‌Одним‌ ‌словом,‌ ‌в‌ ‌Данчимост‌ ‌я‌ ‌вже‌ ‌не‌ ‌пішов…‌

Назначав‌ ‌мене‌ ‌Донець‌ ‌і‌ ‌в‌ ‌похідні‌ ‌групи‌ ‌на‌ ‌Схід.‌

Мали‌ ‌мене‌ ‌наступного‌ ‌дня‌ ‌відправляти‌,‌ ‌і‌ ‌так‌ ‌сталося,‌ ‌що‌ ‌зустрів‌ ‌я‌ ‌одного‌ ‌з‌ ‌наших‌ ‌верховодів‌ ‌–‌ ‌Романа.‌

Постояли‌ ‌поговорили‌ ‌про‌ ‌те‌, ‌про‌ ‌се.‌ ‌Тоді‌ ‌прощаюсь,‌ ‌-‌ ‌подаю‌ ‌йому‌ ‌руку‌ ‌і‌ ‌говорю:‌ ‌ну‌ ‌бувай,‌ ‌не‌ ‌знаю‌ ‌побачимось,‌ ‌чи‌ ‌ні.‌

А‌ ‌він‌: ‌а‌ ‌чого?‌ ‌

Та‌ ‌–‌ ‌кажу‌ ‌–‌ ‌іду‌ ‌ж‌ ‌на‌ ‌Північ‌ ‌завтра,‌ ‌сам‌ ‌знаєш,‌ ‌всяке‌ ‌може‌ ‌бути.‌ ‌
-Ні,‌ ‌ти‌ ‌тут‌ ‌потрібен,‌ ‌я‌ ‌поговорю…

На‌ ‌наступний‌ ‌день‌ ‌я‌ ‌дізнався,‌ ‌що‌ ‌залишаюсь‌ ‌вдома…

Вже‌ ‌пізніше, як згадував Артем Петренчук,‌ ‌Донця‌ таки ‌ліквідували як зрадника, але про обставини його знищення він не розповів…‌

Ще одним агентом‌ ‌НКВС‌ на Костопільщині виявився військовий референт‌ ‌Міша‌ ‌Негус.‌

Артем‌ ‌Петренчук‌:‌ ‌В‌ ‌лісі‌ ‌неподалік‌ ‌Корчівки,‌ ‌річечка‌ ‌біля‌ ‌нашого‌ ‌села‌ ‌протікала‌ ‌і‌ ‌впадала‌ ‌в‌ ‌Горинь,‌ ‌у‌ ‌нас‌ ‌там‌ ‌будочка‌ ‌була,‌ ‌деякий‌ ‌час‌ ‌ми‌ ‌там‌ ‌ночували.‌

1‌ ‌квітня‌ ‌45р.‌ перед‌ ‌приходом‌ ‌більшовиків‌ ‌з’явився‌ ‌Міша,‌ ‌–‌ ‌один‌ ‌свій‌ такий‌ ‌необачливий‌ ‌привів‌, то Міша ‌‌покрутився‌ ‌деякий‌ ‌час‌ ‌і‌ ‌пішов…‌)‌‌

Де‌ ‌не‌ ‌з’явиться‌ ‌Міша‌ ‌майже‌ ‌відразу‌ ‌з’являлися‌ ‌і‌ ‌більшовики.‌ ‌

У ‌мене‌ ‌до‌ ‌нього‌ ‌несприйняття‌ ‌було (‌ ‌якось‌ ‌та‌ ‌воно‌ ‌получалось,‌ ‌що‌ ‌де‌ ‌не‌ ‌з’явиться‌ ‌Міша‌ ‌відразу‌ ‌і‌ ‌більшовиків‌ ‌приносило)‌.

Я‌ ‌хлопцям‌ ‌кажу:‌ ‌давайте‌ ‌перейдемо‌ ‌в‌ ‌посадочку‌ ‌–‌ ‌в‌ ‌метрах‌ ‌п’ятиста‌ ‌була‌ ‌така‌ ‌місцевість,‌ ‌як‌ ‌би‌ ‌межа‌ ‌між‌ ‌старим‌ ‌дубовим‌ ‌лісом‌ ‌та‌ ‌молодою‌ ‌посадкою.‌

Хлопці‌ ‌ще‌ ‌тоді‌ ‌говорили,‌ ‌та‌ ‌чого‌ ‌його‌ ‌переходити,‌ ‌хто‌ ‌сюди‌ ‌попреться?‌ ‌

Перейшли‌ ‌туди...‌

Пройшла‌ ‌доба‌ ‌і‌ ‌вже‌ ‌сунуть…‌

Це‌ ‌був‌ ‌ранок‌ ‌2‌ ‌квітня‌ ‌1945‌ ‌року.‌ ‌Ми‌ ‌як‌ ‌раз‌ ‌їжу‌ ‌собі‌ ‌готували.‌

Коли‌ ‌дивимось‌ ‌зі‌ ‌сторони‌ ‌села‌ ‌Любаша‌ ‌з-за‌ ‌болотця‌ ‌виходять "товариші‌" ‌–‌ ‌зразу‌ ‌трьох‌ ‌показалося‌, в‌ ‌одного‌ ‌кулемет‌ ‌висить‌ ‌на‌ ‌шиї.‌

Йдуть‌ ‌в‌ ‌сторону‌ ‌нашої‌ ‌будочки,‌ ‌вони‌ ‌ж‌ ‌то‌ ‌не‌ ‌знали,‌ ‌що‌ ‌нас‌ ‌там‌ ‌немає.‌ ‌Ага,‌ ‌
рухаються‌ ‌в‌ ‌сторону‌ будки,‌ ‌їх‌ ‌багатенько‌ ‌було…‌ ‌аж‌ ‌раптом‌ ‌помітили‌ ‌нас,‌ ‌-‌ ‌
багаття‌ ‌горіло…то‌ ‌кулеметник‌ хапає ‌в‌ ‌руки‌ ‌кулемет‌ ‌пустив‌ ‌чергу,‌ ‌ті‌ ‌інші‌ ‌теж‌ ‌почали‌ ‌стріляти‌ ‌–‌ ‌ми‌ ‌в‌ ‌розсипну.‌

Підбігаємо‌ ‌до‌ ‌річки,‌ ‌а‌ ‌воно‌ ‌весна‌ ‌пізня‌ ‌була,‌ ‌сніги‌ ‌тільки‌ ‌розтали,‌ ‌річка‌ ‌широко‌ ‌розлилася‌ ‌біля‌ ‌мене‌ ‌двоє‌ ‌хлопців‌ ‌було‌ ‌з‌ ‌Острівського‌ ‌району.‌

Питаю:‌ ‌плавати‌ ‌вмієте?‌ ‌«Вміємо»‌ ‌відповідають.‌ ‌

То‌ ‌у воду...‌

Пливемо‌ ‌на‌ ‌другий‌ ‌беріг,‌ ‌пливу‌ ‌і‌ ‌відчуваю,‌ ‌що‌ ‌відмовляють‌ ‌мені‌ ‌ноги.‌ ‌Шо‌ ‌робити?...‌

А‌ ‌тоді‌ ‌зорієнтувався,‌ ‌течія‌ ‌була‌ ‌в‌ ‌сторону‌ ‌того‌ ‌берега,‌ ‌і‌ ‌мене‌ ‌так‌ ‌за‌ ‌течією‌ ‌несе,‌ ‌прибило‌ ‌до‌ ‌другого‌ ‌берега,‌ ‌там‌ ‌кущик‌ ‌ріс,‌ ‌я‌ ‌за‌ ‌нього‌ ‌зацепився‌ ‌виліз.‌ ‌Інші‌ ‌хлопці‌ ‌теж‌ ‌перепливли.‌

Тільки‌ ‌вибрались‌ ‌на‌ ‌пагорб,‌ ‌підійшли‌ ‌до‌ ‌річки‌ ‌і‌ ‌більшовики,‌ ‌нам‌ ‌їх‌ ‌видно,‌ ‌а‌ ‌вони‌ ‌нас‌ ‌на‌ ‌бачать.‌

А‌ ‌був‌ ‌у‌ ‌нас‌ ‌такий‌ ‌хлопець‌ ‌–‌ ‌звався‌ ‌Метелик (Давиденко),‌ ‌почав‌ ‌чихвостити‌ ‌
їх:‌ ‌такі‌ ‌сякі.‌

Я‌ ‌заборонив‌ ‌йому,‌ ‌навіщо‌ ‌зв’язуєшся, ‌кажу.‌ Перейшли‌ ‌посадочку,‌ ‌поле‌ ‌наше‌ ‌корчівське,‌ ‌і‌ ‌сховалися‌ ‌в‌ ‌криївці,‌ ‌яка‌ ‌за‌ ‌полем‌ ‌знаходилась.‌ ‌

Сидимо.‌ ‌Чую‌ ‌дівчина‌ ‌неподалік,‌ ‌якась‌ ‌ходить,‌ ‌співає.‌ ‌

...Виявилося,‌ ‌що‌ ‌це‌ ‌дядька‌ ‌мого‌ ‌Трохима‌ ‌дочка,‌ ‌–‌ ‌моя‌ ‌двоюрідна‌ ‌сестра,‌ ‌почула‌ ‌стріли,‌ ‌і‌ ‌вийшла‌ ‌дізнатися,‌ ‌що‌ ‌воно‌ ‌таке.

Принесла‌ ‌нам‌ ‌тряпки‌ ‌якійсь(одяг)‌ ‌їжі‌ ‌і‌ ‌літру‌ ‌спирту,‌ ‌холодно‌ ‌ж‌ ‌на‌ ‌дворі‌ ‌було‌, ‌всі‌ ‌позамерзали…‌

Третій‌ ‌схожий‌ ‌випадок‌ ‌стався‌ ‌раніше біля‌ ‌Перемінки…теж‌ ‌з’явився‌ ‌був‌ ‌Міша,‌ ‌а‌ ‌через‌ ‌декілька‌ ‌днів‌ ‌приходять‌ ‌більшовики...‌ 
Слід відзначити, що Негус був з націоналістичної родини - ‌брата‌ ‌Василя‌ ‌Панька‌ ‌(‌того‌ ‌що‌ ‌був‌ ‌комендантом‌ ‌СБ‌ ‌Костопільщини, ми про нього згадували вище-РЕД‌),‌ ‌під‌ ‌час‌ ‌облави‌ ‌в‌ ‌44‌ ‌році‌ ‌в‌ ‌Тучинському‌ ‌районі в бою‌ ‌вбили‌ ‌більшовики,‌ ‌по‌ ‌доказі‌ ‌на‌ ‌нього‌ ‌вийшли.‌

Батьків Міши вбила на Різдво місцева зрадниця, брат загинув у бою з більшовиками... 

Батьків‌ ‌в‌ ‌44‌ ‌році,‌ ‌як‌ ‌раз‌ ‌на‌ ‌Різдвяні‌ ‌свята‌ ‌одна‌ ‌шельма‌ ‌червона‌ ‌побила,‌ ‌ще‌ ‌й‌ ‌нашого‌ ‌села‌ ‌вона‌ ‌була.‌

Вона‌ ‌була‌ ‌там‌ ‌в‌ ‌Любаші,‌ ‌звідкіля‌ ‌батьки‌ ‌того‌ ‌Міши.‌ Проїжджала‌ ‌мимо‌ ‌на‌ ‌Різдв’яну‌ ‌ніч,‌ ‌вона‌ ‌зайшла‌ ‌до‌ ‌хати‌ ‌з‌ ‌автоматом.‌

...Постріляла,‌ ‌–‌ ‌посікла‌ ‌та‌ ‌і‌ ‌все.‌..

Коли‌ ‌мене‌ вже ‌забрали (заарештували),‌ ‌дізнаюсь,‌ ‌що‌ ‌Негус‌ ‌їздить‌ ‌з‌ ‌цією‌ ‌шельмою‌ ‌на‌ ‌борьбу‌ ‌–‌ ‌нашого‌ ‌брата‌ ‌шукав.‌

Втік‌ ‌він,‌ ‌перейшов‌ ‌туди,‌ ‌то‌ ‌мені‌ ‌писали,‌ ‌хтось‌ ‌мені‌ ‌писав.‌.. ‌Двоюрідна‌ ‌сестра‌ ‌писала.‌

Пише,‌ ‌що‌ ‌Міша‌ ‌так‌ ‌і‌ ‌так,‌ ‌із‌ ‌тою‌ ‌Аньою‌ ‌сідають‌ ‌їдуть‌ ‌на‌ ‌одній‌ ‌підводі,‌ ‌їздять‌ ‌шелудять‌ ‌нашого‌ ‌брата.‌

То‌ ‌я‌ ‌спочатку‌ ‌подумав,‌ ‌що‌ ‌він‌ ‌спеціально‌ ‌перейшов,‌ ‌що‌ ‌б‌ ‌підібравши‌ ‌момент‌ ‌її‌ ‌прикінчити.‌ ‌Коли‌ ‌воно‌ ‌ось‌ ‌як‌ ‌виявилось.‌

А‌ ‌з‌ ‌самого‌ ‌початку,‌ ‌як‌ ‌німці‌ ‌прийшли‌ ‌то‌ ‌у‌ ‌Кремінці‌ ‌був‌ ‌організований‌ ‌батальйон‌ ‌такий‌ ‌«Січ»‌ ‌називали.‌

То‌ ‌цей‌ ‌Міша‌ ‌там‌ ‌був‌ ‌інструктором.‌ ‌Пізніше‌ ‌цей‌ ‌батальйон порозбігався,‌ ‌Міша‌ ‌повернувся‌ ‌в‌ ‌Костопіль,‌ ‌де‌ ‌був‌ ‌заступником‌ ‌начальника‌ ‌міліції.‌

Коли‌ ‌ж‌ ‌сформувалося‌ ‌УПА‌ ‌у‌ ‌районі‌ ‌робив‌ ‌у‌ ‌нас.‌ ‌Військовим‌ ‌референтом.‌

А‌ ‌Мішу‌ ‌коли‌ ‌завербували‌ –‌ ‌це‌ ‌невідомо?‌

Ну‌ ‌чому‌ ‌ж‌ ‌не‌ ‌відомо.‌ ‌Я‌ ‌триста‌ ‌раз‌ ‌говорив...‌ ‌Я‌ ‌тобі‌ ‌кажу,‌ ‌що‌ ‌його‌ завербували,‌ ‌при‌ ‌більшовиках,‌ ‌до‌ ‌війни‌ ‌ще.‌ ‌До‌ ‌війни.‌ ‌Він‌ ‌брата‌ ‌свого як потім виявилось,‌ ‌віддав,‌ ‌весь‌ ‌район свій…‌

А‌ ‌в‌ ‌41‌ ‌році,‌ ‌як‌ ‌вони‌ ‌відступали,‌ ‌то‌ ‌залишили‌ ‌тут‌ ‌одного‌ ‌з‌ ‌ГБ‌ в Рівному ‌для‌ ‌роботи –‌ ‌ кацапа,‌ ‌а‌ ‌також‌ ‌з‌ ‌ними‌ ‌ще‌ ‌один‌ ‌був‌ ‌христопродавець,‌ ‌що‌ ‌з‌ ‌Павлом‌ (‌згаданим‌ ‌вище‌ ‌братом‌ ‌Артема‌ ‌Петренчука‌ ‌–‌ ‌радянським‌ ‌розвідником‌-РЕД)‌ ‌ще‌ ‌при‌ ‌Польщі‌ ‌робив.

Його‌ ‌завербували,‌ ‌більшовики,‌ ‌і‌ ‌він‌ ‌теж‌ ‌віддав‌ ‌весь‌ ‌район‌ ‌–‌ ‌теж‌ ‌ще‌ ‌до‌ ‌війни.‌

Ну‌ ‌як‌ ‌уже‌ ‌його‌ ‌тут‌ ‌кончілося тоді..,‌ ‌нема‌ ‌таких‌ ‌вже‌ ‌справ,‌ його‌ ‌забрали‌ ‌до‌ ‌Рівного‌ ‌в‌ ‌ГБ ‌і‌ ‌він‌ ‌там‌ ‌робив.

А‌ ‌як‌ ‌уже‌ ‌відступили(‌ ‌втікали)‌ ‌більшовики,‌ то‌ ‌залишили‌ ‌його,‌ ‌і‌ ‌того самого ‌кацапа‌ ‌тут‌ ‌для‌ ‌підпільної‌ ‌роботи. От‌ ‌Міша‌ ‌з‌ ‌ними‌ ‌і‌ ‌спутався.‌

Цих гб-істів СБ таки ‌підпутало ‌в‌ ‌одному‌ ‌місці

Ну‌ ‌і‌ ‌їх‌, цих гб-істів таки ‌підпутали‌ ‌там‌ ‌в‌ ‌одному‌ ‌місці.‌ ‌Вони‌ ‌тоді зв’язалися‌  ‌з‌ ‌однією‌ дівчиною(корчівською),‌ ‌з‌ ‌Павлової‌ ‌(брата-ред)‌ ‌жінки,‌ ‌дворідною‌ ‌сестрою.‌

Жили‌ ‌вони‌ ‌над‌ ‌самим‌ ‌лісом.‌ ‌Вона‌ ‌розкололася.‌ ‌Ходили‌ ‌до‌ ‌неї‌ ‌вночі,‌ ‌довірились‌ ‌посля‌ ‌вже‌ ‌їй.‌ ‌А‌ ‌вона‌ ‌тяпнула,‌ ‌отдала.‌

Вона‌ ‌знала,‌ ‌коли‌ ‌вони‌ ‌мали‌ ‌прийти.‌ І‌ ‌коли‌ ‌вони‌ ‌тільки‌ ‌прийшли,‌ а‌ ‌там‌ ‌же‌ ‌і‌ ‌Міша‌ ‌був,‌ ‌бо‌ ‌Міша‌ ‌був‌ ‌вроді‌ ‌як‌ ‌наш...‌

Підійшли‌ ‌до‌ ‌її‌ ‌будинку,‌ ‌постукали‌ ‌в‌ ‌двері,‌ ‌а‌ ‌їх‌  ‌вже‌ ‌очікували,‌ ‌впустили‌ ‌в‌ ‌
середину.‌

То‌ ‌Міша‌ ‌підбіг‌ ‌і‌ ‌добив‌ ‌його,‌ ‌‌що‌б‌ ‌сліди‌ ‌сховати.‌

Стій!‌ ‌Руки‌ ‌до‌ ‌гори!‌ ‌То‌ ‌цей‌ ‌котрий,‌ ‌кацапура‌ ‌ця,‌ ‌почав‌ ‌втікати,‌ ‌його‌ ‌вбили‌ ‌на‌ ‌ходу.‌

А‌ ‌цей‌ ‌з‌ ‌Любаші,‌ ‌котрий‌ ‌з‌ ‌ним‌ ‌був,‌ ‌собі‌ ‌пак‌ ‌в‌ ‌груди‌ ‌–‌ ‌вистрілив‌ ‌в‌ ‌себе‌ ‌сам,‌ ‌але‌ ‌тільки‌ ‌поранився.‌

То‌ ‌Міша‌ ‌підбіг‌ ‌і‌ ‌добив‌ ‌його,‌ ‌‌що‌б‌ ‌сліди‌ ‌сховати.‌

Так‌ ‌тоді‌ ‌до‌ ‌Міши‌ ‌накинулися:‌ ‌що‌ ‌ж‌ ‌ти‌ ‌зробив!‌ ‌–‌ ‌А‌ ‌він‌ ‌каже:‌ ‌Я‌ ‌не‌ ‌стерпів.‌ ‌Я‌ ‌не‌ ‌міг‌ ‌перенести‌ ‌і‌ ‌з‌ ‌гаряча‌ ‌його‌ ‌вбив.

У‌ ‌цього‌ ‌кацапа‌ ‌тоді‌ ‌при‌ ‌собі‌ ‌було‌ ‌три‌ ‌пістолети…

А‌ ‌з‌ ‌Мішею‌ ‌бачились‌ в‌ ‌Сибірі,‌ ‌в‌ ‌Черимхові‌ ‌коли‌ ‌я‌ ‌туди‌ ‌переїхав після ув'язнення,‌ ‌Міша‌ ‌працював‌ ‌начальником‌ ‌паспортного‌ ‌столу…‌

Був‌ ‌там‌ ‌такий‌ ‌наш‌ ‌хлопець‌ ‌Захар‌ ‌(‌потім‌ ‌жив‌ ‌в‌ ‌одному з містечок так нині і не перейменованої Кіровоградської області)‌. ‌

Він‌ ‌до‌ ‌Міші ‌раз‌ ‌говорить:‌ ‌Сволота‌ ‌ти.‌ ‌А‌ ‌Міша‌ ‌у‌ ‌відповідь:‌ ‌Так‌ ‌і‌ ‌я‌ ‌ж‌ ‌тут…‌ ‌

Арешт‌ радянського‌ розвідника-терориста‌ ‌Кузнєцова‌. 

Контррозвідник‌ ‌ОУН‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук:‌ ‌ВОРОЖА‌ ‌АГЕНТУРА‌ ‌–‌ ‌НЕ‌ ‌СПИТЬ_7

Артем‌ ‌Петренчук‌ ‌починаючи із січня‌ ‌44‌ року працював‌ ‌заступником‌ ‌начальника‌ надрайонної ‌контррозвідки‌ ‌(до надрайону входили‌ ‌шість районів‌ ‌Ровенської‌ ‌області (Деражинський‌,‌ ‌Костопільський, Степанська‌ ‌гута,‌ ‌Людвипільський,‌ Березнівський, ‌Тучинський‌ ‌р-н‌) ‌а‌ ‌вся‌ ‌їх‌ ‌військова‌ ‌округа‌ ‌називалася‌ ‌«Заграва».

І так сталося, що саме в районі, де діяв Артем Петренчук одного дня, на початку березня 1944 року, з’явився той самий Микола Іванович Кузнєцов.

До слова, про маловідомі обставини арешту Миколи ‌Кузнєцова я писав ще у 2011 році‌, згадуючи, що ‌перед‌ ‌розстрілом‌ легендарний розвідник здав‌ ‌всіх‌ ‌своїх та просив‌ ‌його‌ ‌не‌ ‌бити‌ ‌і‌ ‌добре‌ ‌харчувати.

В цій же статті ми публікуємо також деякі нові дані…

На‌ ‌питання‌ ‌як‌ ‌Кузнєцов‌ ‌попався‌ ‌їм‌ ‌в‌ ‌руки,‌ ‌контррозвідник‌ ‌ОУН‌ ‌відповідав:‌ ‌Він‌ ‌не‌ ‌попався,‌ ‌він‌ ‌просто‌ ‌з'явився.‌

Люди‌ ‌з‌ ‌Переминки‌ ‌були‌ ‌із‌ ‌сім'ями‌ ‌в‌ ‌лісі‌,‌ ‌і‌ ‌він‌ ‌там‌ ‌шатався.‌

І‌ ‌один‌ ‌хлопець,‌ ‌я‌ ‌з‌ ‌ним‌ ‌в‌ ‌школі‌ ‌вчився‌ ‌в‌ ‌Переминці‌ ‌в‌ ‌одному‌ ‌класі (співробіник контррозвідки-РЕД),‌ ‌прийшов‌ ‌і‌ ‌каже:‌ ‌так‌ ‌і‌ ‌так,‌ ‌якийсь‌ ‌чоловік‌ ‌прийшов,‌ ‌з‌ ‌вінтарем‌ ‌російським‌ ‌–‌ ‌карабіном‌ ‌(з‌ ‌відпиленим‌ ‌бойком).‌

Говорю,‌ ‌ведіть‌ ‌його‌ ‌сюди.‌ ‌Привели‌ ‌в‌ ‌ліс,‌ ‌де‌ ‌моя‌ ‌сім'я‌ ‌була.‌ ‌Це‌ ‌під‌ ‌Любашою‌ ‌Костопільського‌ ‌району.‌

На‌ ‌ньому‌ ‌шинель‌ ‌була‌ ‌така,‌ ‌як‌ ‌німецька,‌ ‌та‌ ‌коричневий‌ ‌світер,‌ ‌перед‌ ‌нами‌ ‌маскувався‌ ‌як‌ ‌совєтський‌ ‌військовополонений.‌

Він‌ ‌повноватий‌ ‌був,‌ ‌не‌ ‌дуже‌ ‌високого‌ ‌зросту...‌ ‌Мій‌ ‌батько‌ ‌(колишній‌ унтер-офіцер ‌царської‌ ‌армії)‌ ‌тільки‌ ‌глянув‌ ‌на‌ ‌нього,‌ ‌пізніше‌ ‌моргнув‌ ‌мені,‌ ‌ми‌ ‌вийшли‌ ‌пізніше‌ ‌на‌ ‌вулицю‌, ‌і‌ ‌каже:‌ ‌«Ой,‌ ‌це‌ ‌–‌ ‌пташка.‌ ‌Обережніше,‌ ‌це‌ ‌–‌ ‌велика‌ ‌і‌ ‌небезпечна‌ ‌пташка».‌

Артем Петренчук стверджував, ‌що‌ ‌Кузнєцов‌ ‌був‌ ‌розвідником‌ ‌дуже‌ ‌високого‌ ‌рівня.‌ Наприклад ‌німецьку‌ ‌мову‌ ‌Кузнєцов‌ ‌знав‌ ‌на‌ ‌відмінно.‌

І він‌‌ ‌‌мав‌ ‌організовану‌ ‌мережу‌ ‌агентів‌ ‌внутрішньої‌ ‌дії‌ ‌всередині‌ ‌ОУН‌ ‌і‌ ‌УПА.‌

У‌ ‌Кузнєцова‌  ‌були‌ ‌підпільні‌ ‌зв'язки‌ ‌зі‌ ‌своїми‌ ‌агентами.‌ ‌Вони‌ ‌по‌ ‌раціях‌ ‌тримали‌ ‌зв'язок.‌

Але,‌ ‌щоб‌ ‌тримати‌ ‌справу‌ ‌під‌ ‌контролем,‌ ‌йому‌ ‌треба‌ ‌було‌ ‌потрапити‌ ‌у‌ ‌наші‌ ‌ряди,‌ ‌у‌ ‌верхівку.‌ ‌І‌ ‌тоді‌ ‌продав‌ ‌би‌ ‌все‌ ‌геть.

Коли‌ ‌Микола‌ ‌Кузнєцов‌ ‌прийшов‌ ‌до‌ ‌оунівців,‌ ‌у‌ ‌нього‌ ‌було‌ ‌декілька‌ ‌легенд.‌

Продовжує Артем Петренчук: Спершу‌ ‌він ‌говорив,‌ ‌що‌ ‌він‌ ‌совєтський‌ ‌генерал...‌ ‌Кузнєцов.‌ ‌Командував‌ ‌дивізією.‌ ‌Потрапив‌ ‌в‌ ‌полон‌ ‌до‌ ‌німців‌ ‌під‌ ‌Кременчуком‌.‌

Доводив,‌ ‌що‌ ‌увійшов‌ ‌у‌ ‌довіру‌ ‌до‌ ‌них,‌ ‌був‌ ‌з‌ ‌іншими‌ ‌полоненими‌ ‌у‌ ‌Рівному.
Кузнєцов‌ ‌стверджував:‌ ‌«Німці‌ ‌повезли‌ ‌нас‌ ‌в‌ ‌ліс‌ ‌дрова‌ ‌заготовлювати,‌ ‌і‌ ‌мені‌ ‌вдалося‌ ‌втекти...».‌ ‌

Ніколая‌ ‌Кузнєцова‌ ‌залишили‌ ‌ночувати‌ ‌в‌ ‌хаті‌ ‌під‌ ‌Любашою,‌ ‌в‌ ‌лісі.‌

А‌ ‌зранку‌ ‌наступного‌ ‌дня‌ ‌контррозвідники‌ ‌ОУН‌ ‌послали‌ ‌зв'язкового‌ ‌в‌ ‌Любашу,‌ ‌де‌ ‌саме‌ ‌знаходились‌ ‌їх‌ ‌керівники.‌

Останні‌ ‌прислали‌ ‌трьох‌ ‌хлопців,‌ ‌забрали‌ ‌Кузнєцова‌ ‌і‌ ‌відразу‌ ‌пішли‌ ‌звідти...‌
Працівники‌ ‌спецпідрозділу‌ ‌ОУН‌ ‌направились‌ ‌в‌ ‌селище‌ ‌Верба,‌ ‌Рівненської‌ ‌області,‌ ‌де‌ ‌і‌ ‌проходило‌ ‌слідство‌ ‌у‌ ‌справі‌ ‌Кузнєцова.‌ ‌
 ‌ ‌
З‌ ‌книги,‌ ‌написаної‌ ‌Василем‌ ‌Щеглюком‌ ‌на‌ ‌основі‌ ‌спогадів‌ ‌Луки‌ ‌Павлишина,‌ ‌колишнього‌ ‌військового‌ ‌референта‌ ‌УПА‌ ‌«Південь»,‌ ‌ми‌ ‌можемо‌ ‌отримати‌ ‌
підтвердження,‌ ‌як‌ ‌про‌ ‌арешт‌ ‌Кузнєцова‌ ‌членами‌ ‌ОУН,‌ ‌так‌ ‌і‌ ‌про‌ професіоналізм‌ ‌Кузнєцова.

«Ось‌ ‌як‌ ‌сам‌ ‌керівник‌ ‌СБ‌ ‌ОУН‌ ‌Микола‌ ‌Арсенич‌ ‌пояснював‌ ‌причину‌ ‌чисток‌ ‌в‌ ‌ОУН,‌ ‌які‌ ‌мали‌ ‌місце‌ ‌в‌ ‌березні-квітні‌ ‌44‌ ‌року: Біля‌ ‌Рівного‌ СБ-істи ‌зловили‌ ‌велику‌ ‌більшовицьку‌ ‌рибу‌ ‌–‌ ‌розвідника‌ ‌у‌ ‌формі‌ ‌німецького‌ ‌офіцера.‌
Він‌ ‌вже‌ ‌встиг‌ ‌вбити‌ ‌багатьох‌ ‌німецьких‌ ‌високопосадовців‌ ‌у‌ ‌Рівному‌ ‌та‌ ‌Львові»
,‌ ‌–‌ ‌згадував‌ ‌Лука‌ ‌Павлишин.‌

Контррозвідник‌ ‌ОУН‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук:‌ ‌ВОРОЖА‌ ‌АГЕНТУРА‌ ‌–‌ ‌НЕ‌ ‌СПИТЬ_8

Микола Арсенич швидко розколов радянського розвідника Кузнєцова. Який, як поговорюють, є мало не куміром для Путіна.

До слова, після‌ ‌вбивства‌ ‌німецького‌ ‌генерала‌ ‌в‌ ‌Рівному,‌ ‌в‌ ‌41‌ ‌році,‌ ‌німці‌, за даними істориків, ‌знищили‌ щонайменше ‌300‌ ‌жителів‌ ‌області.‌

«Це‌ ‌було‌ ‌все‌ ‌спеціально‌ ‌зроблено.‌ ‌Він‌ ‌на‌ ‌місці‌ ‌одного‌ ‌з‌ ‌вбивств‌ ‌течку‌ ‌залишив‌ ‌в‌ ‌машині‌ ‌з‌ ‌документами,‌ ‌начебто‌ ‌від‌ ‌бандерівців.‌ ‌Підкинув»,‌ ‌–‌ ‌продовжує‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук.‌ ‌–‌ ‌«У‌ ‌відповідь‌ ‌нацисти‌ ‌заарештували‌ ‌тільки‌ ‌з‌ ‌райцентру‌ ‌Костопіль‌ ‌120‌ осіб.‌ ‌Їх‌ ‌відвезли‌ ‌у‌ ‌Рівне.‌А‌ ‌близько‌ ‌нікого‌ ‌з‌ ‌націоналістів‌ ‌не‌ ‌було.‌ ‌Хтось‌ ‌повідомив‌ ‌через‌ ‌когось,‌ ‌то‌ ‌в‌ ‌районі‌ ‌села‌ ‌Олександрія‌ ‌хлопці‌ ‌прийшли,‌ ‌але‌ ‌потяг‌ ‌вже‌ ‌проїхав,‌ ‌і‌ ‌заарештованих‌ ‌людей‌ ‌не‌ ‌встигли‌ ‌врятувати.‌ ‌Їх‌ ‌усіх‌ ‌безжально‌ ‌стратили».‌ ‌

Оунівський‌ ‌контррозвідник‌ ‌згадував,‌ ‌що‌ ‌серед‌ ‌вбитих‌ ‌було‌ ‌багато‌ ‌націоналістів.‌

Зокрема,‌ ‌полковник‌ ‌армії‌ ‌УНР‌ ‌Коваленко,‌ ‌сотник‌ ‌УНР‌ ‌Ружицький.‌ 

Був‌ ‌серед‌ ‌них‌ ‌і‌ ‌редактор‌ ‌друкарні‌ ‌ОУН‌ ‌у‌ ‌Рівному‌ ‌–‌ ‌Рибак,‌ ‌який‌ ‌боровся‌ ‌ще‌ ‌проти‌ ‌«панської»‌ ‌Польщі,‌ ‌був‌ ‌одним‌ ‌з‌ ‌головних‌ ‌організаторів‌ ‌ОУН‌ ‌на‌ ‌Костопільщині,‌ ‌отримав‌ ‌від‌ ‌поляків‌ ‌12‌ ‌років‌ ‌ув'язнення.‌

Ще‌ ‌заарештували‌ ‌оунівця‌, на прізвище ‌Середа (Шворний).‌

Втім йому‌ тоді ‌вдалося‌ ‌втекти.‌ ‌Пізніше‌ ‌був‌ ‌одним‌ ‌з‌ ‌керівників‌ ‌СБ‌ ‌«УПА-Північ»).‌

«Але‌ ‌більшість‌ ‌затриманих‌ ‌були‌ ‌простими‌ ‌селянами»,‌ ‌–‌ ‌резюмує‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук.‌

Згідно зі свідченнями керівника розвідки Служба‌ ‌безпеки‌ ‌ОУН‌ закордонних частин СтепанаМудрика-Мечника СБ ‌мала‌ ‌інформацію‌, зокрема, ‌про‌ ‌вбивство‌ саме ‌Кузнєцовим‌ ‌німецьких‌ ‌високопосадовців‌.‌

І у своїй книзі Служба Безпеки революційної ОУН у боротьбі з НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ Мудрик також підтверджував інформацію, що Кузнєцов потрапив у полон і після закінчення слідства його було знищено.

«Спочатку‌ ‌полонений‌ ‌майстерно‌ ‌грав‌ ‌свою‌ ‌роль,‌ ‌пред'явивши‌ ‌документи‌ ‌на‌ ‌ім'я‌ ‌німецького‌ ‌офіцера‌ ‌Пауля‌ ‌Зіберта.‌

Але‌ ‌ж‌ ‌Михайло‌ ‌мав‌ ‌інформацію‌ ‌на‌ ‌цього‌ ‌лже-Зіберта,‌ ‌тому‌ ‌швидко‌ ‌доказав‌ ‌йому,‌ ‌хто‌ ‌він‌ ‌є‌ ‌насправді.‌ Допит‌ ‌вівся‌ ‌у‌ ‌формі‌ ‌переговорів,‌ ‌без‌ ‌застосування‌ ‌засобів‌ ‌примусу.‌

Кузнєцов‌ ‌після‌ ‌деяких‌ ‌роздумів‌ ‌у‌ ‌всьому‌ ‌зізнався.‌ ‌Він‌ ‌розповів‌ ‌про‌ ‌свою‌ ‌розвідницько-терористичну‌ ‌діяльність,‌ ‌про‌ ‌численне ‌більшовицьке‌ ‌підпілля‌ ‌на‌ ‌цій‌ ‌території.‌

Виходило,‌ ‌що‌ ‌Кузнєцов‌ ‌це‌ ‌підпілля‌ ‌контролював,‌ ‌мав‌ ‌своїх‌ ‌агентів‌ ‌в‌ ‌УПА‌ ‌–‌ ‌колишніх‌ ‌військовополонених,‌ ‌які‌ ‌добре‌ ‌замаскувалися‌ ‌і‌ ‌чекали‌ ‌відповідного‌ ‌моменту‌ ‌для‌ ‌дезорганізації,‌ ‌а‌ ‌то‌ ‌і‌ ‌розвалу‌ ‌УПА», –‌ свідчив Павлишин.
 
Акцентуючи на характерологічних особливостях‌ Ніколая‌ ‌Кузнєцова,‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук‌ ‌стверджує,‌ ‌що‌ ‌під‌ ‌час‌ ‌слідства‌ ‌розвідник ‌не‌ ‌тримався ‌по-геройськи.‌

Кузнєцов розколовся,‌ ‌здав‌ ‌усе‌ ‌своє‌ ‌підпілля:‌ ‌назвав‌ ‌псевдоніми,‌ ‌паролі.‌ ‌Просив,‌ ‌щоб‌ ‌його‌ ‌не‌ ‌били‌ ‌та‌ ‌добре‌ ‌годували.‌

Погоджувався‌ ‌працювати‌ ‌на‌ ‌ОУН.‌ Говорив,‌ ‌що‌ ‌може‌ ‌принести‌ ‌націоналістам‌ ‌
багато‌ ‌користі.‌

Інформація,‌ ‌надана‌ ‌Артемом‌ ‌Петренчуком,‌ ‌повністю‌ ‌збігається‌ також ‌з‌ ‌тим,‌ ‌що‌ ‌переповів у своїй книзі військовий референт УПА Південь‌ ‌Лука‌ ‌Павлишин,‌ знову ж таки посилаючись‌ ‌на‌ ‌шефа‌ ‌СБ‌ ‌ОУН‌ ‌Миколу‌ ‌Арсенича:

Умова‌ ‌була‌ ‌така:‌ ‌щоб‌ ‌не‌ ‌катували‌ ‌під‌ ‌час‌ ‌допитів,‌ ‌добре‌ ‌годували‌ ‌і,‌ ‌звичайно,‌ ‌зберегли‌ ‌йому‌ ‌життя.‌

Але‌ ‌Миколу‌ ‌Кузнєцова‌ ‌таки‌ ‌розстріляли,‌ ‌і‌ ‌його‌ ‌тіло‌ ‌поховано‌ ‌неподалік‌ ‌містечка‌ ‌Дубно,‌ ‌що‌ ‌на‌ ‌Рівненщині.‌

В ‌результаті‌ ‌свідчень‌ Кузнєцова ‌виявили‌ ‌величезну‌ ‌сітку‌ ‌–‌ ‌близько‌ ‌300-от‌ ‌розвідників‌ ‌та‌ ‌агентів‌ ‌в‌ ‌рядах‌ ‌УПА і ОУН.‌

Артем‌ ‌Петренчук‌ ‌за‌ ‌свого‌ ‌життя‌ ‌не‌ ‌пояснював‌ ‌масштаб‌ ‌чисток‌ ‌в‌ ‌ОУН‌ ‌і‌ ‌УПА,‌ ‌які‌ ‌мали‌ ‌місце‌ ‌в‌ ‌березні-квітні‌ ‌44‌ ‌року,‌ ‌після того, як ‌ту‌ ‌велику‌ ‌
більшовицьку‌ ‌рибу‌ ‌зловили…‌

Але‌ ‌про‌ ‌це‌ ‌він‌ ‌говорив‌ ‌своїй‌ ‌дружині‌ – розвідниці ОУН –‌ ‌Надії‌ ‌Петренчук,‌ ‌яка‌  ‌вже‌ ‌задовго‌ ‌після‌ ‌смерті‌ ‌дідуся‌ Артема‌ розповіла,‌ ‌що,‌ ‌коли‌ ‌взяли‌ ‌Кузнєцова,‌ ‌то‌ ‌в‌ ‌результаті‌ ‌його‌ ‌свідчень‌ ‌виявили‌ ‌величезну‌ ‌сітку‌ ‌–‌ ‌це‌ ‌близько‌ ‌300-от‌ ‌розвідників‌ ‌та‌ ‌агентів‌ ‌в‌ ‌рядах‌ ‌УПА і ОУН.‌

Яка‌ ще ‌ваша‌ основна ‌робота‌ ‌в контррозвідці‌ ‌СБ‌ ‌була?...

Артем‌ ‌Петренчук:‌‌ Підготовлювати‌ ‌людей,‌ ‌шукати,‌ ‌вербувать‌ ‌надійних,‌ ‌–‌ ‌одним‌ ‌словом,‌ ‌підпільна‌ ‌робота‌ ‌вона‌ ‌кругом‌ ‌приблизно‌ ‌однакова‌...

Яка‌ ‌ще‌ ‌робота?‌ ‌Місячні‌ ‌звіти‌ ‌писав‌ ‌про‌ ‌те‌ ‌що‌ ‌робиться‌ ‌в‌ ‌окрузі.‌

Отака‌ ‌книжка‌ ‌виходила (‌показує‌ ‌руками‌ ‌сторінок‌ ‌двісті).‌

Спочатку‌ ‌сам‌ ‌писав, (‌кожен‌ ‌місяць‌ ‌йшов‌ ‌на‌ дні ‌два-три‌ ‌в‌ ‌криївку‌ ‌в‌ ‌Корчів’ї,‌ ‌що‌ ‌біля‌ ‌річечки‌ ‌знаходилась,‌ ‌брав‌ ‌лампу‌ ‌з‌ ‌собою,‌ ‌і‌ ‌там‌ ‌писав‌ ‌звіти‌)‌‌ ‌потім‌ ‌дали‌ ‌мені‌ ‌студента‌ ‌одного,‌ ‌З‌ ‌Ракітного‌ ‌родом,‌ ‌то‌ ‌вже‌ ‌мені‌ ‌легше‌ ‌було,‌ ‌щоправда‌ ‌через‌ ‌рік‌ ‌його‌ ‌вбили…поїхав‌ ‌на‌ ‌декілька‌ ‌днів‌ ‌додому‌ ‌і‌ ‌там‌ ‌його‌ “‌підпутали”…

Працювали‌ ‌тонко,‌ ‌так‌ ‌що‌б‌ ‌не‌ ‌бачили,‌ ‌що‌ ‌ми‌ ‌працюємо.‌

Люди‌ ‌у‌ ‌нас‌ ‌там‌ ‌всі‌ ‌по‌ ‌здібності‌ ‌були.‌‌ ‌Якоїсь‌ ‌спеціальної‌ ‌школи‌ ‌для‌ ‌нас‌ тоді ‌не‌ ‌було.‌

На‌ ‌вишкіл‌ ‌брали‌ ‌в‌ ‌основному‌ ‌військові‌ ‌частини,‌ ‌старшин,‌ ‌підстаршин‌ ‌вишколювали‌ ‌–‌ ‌бойовій‌ ‌підготовці.‌ ‌А‌ ‌такі ‌як‌ ‌ми‌ ‌"придурки‌" ‌–‌ ‌це‌ ‌таке.‌

Самі‌ ‌вишколювались,‌ ‌ми‌ ‌туди‌ ‌потрапляли‌ ‌вишколені,‌ ‌часто‌ ‌в‌ ‌тій‌ ‌чи‌ ‌іншій‌ ‌ситуації‌ ‌треба‌ ‌було‌ ‌викручуватись,‌ ‌як‌ ‌самі‌ ‌знали…‌

Необхідно‌ ‌було‌ ‌вміти‌ ‌аналізувати‌ ‌ситуацію,‌ ‌яка‌ ‌весь‌ ‌час‌ ‌змінювалась,‌ ‌швидко‌ ‌орієнтуватися…

На‌ ‌одному‌ ‌місці‌ ‌довго‌ ‌не‌ ‌затримувались,‌ ‌постійно‌ ‌міняли‌ ‌місця‌ ‌перебування.‌ ‌
 ‌ ‌
Слідкували ‌за‌ ‌своїми‌?‌

Ті‌ ‌люди,‌ ‌що‌ ‌були‌ ‌коло‌ ‌мене,‌ ‌було‌ ‌чоловік‌ ‌15‌ ‌таких,‌ ‌що‌ ‌не‌ ‌треба‌ ‌було‌ ‌за‌ ‌ними‌ ‌дивитися…‌

А‌ ‌той,  що‌ ‌ненадійний‌ “‌встроїться‌” ‌краще‌ ‌всіх‌.‌

...Як би не зрадники, то більшовики з УПА не впоралися б. Ось як в одній з наших розмв поснював контррозвідник кінцеві наслідки такого явища як зрада. 

Між іншим таку думку, у спілкуванні з автором статті, висловлювали і деякі інші підпільники, з якими я мав можливість спілкуватися.

Настпне питання таке: яка‌ ‌тактика‌ ‌більшовиків‌ ‌була, на чому вони трималися?‌

Артем Петренчук: Бандитизм,‌ ‌обман,‌ ‌нахабство,‌ ‌провокація, слідкували один за одним…‌

Як приклад. Викликає ‌Сталін‌ ‌до‌ ‌себе‌ ‌Кагановича‌ ‌і‌ ‌каже‌ ‌ти‌ ‌знаєш‌ ‌Молотов‌ ‌такой‌ ‌ушлый‌ ‌кадр,‌ ‌за‌ ‌ним‌ ‌нужен‌ ‌глаз‌ ‌да‌ ‌глаз.‌

Понял‌ ‌тогвариш‌ ‌Сталин!‌ ‌Пішов.‌

Визиває‌ ‌Молотова‌ ‌каже:‌ ‌ты‌ ‌же‌ ‌знаешь‌ ‌Каганович‌ ‌такой‌ ‌ушлый‌ ‌кадр,‌ ‌смотри‌ ‌за‌ ‌ним.‌ ‌Есть‌ ‌тогварищ‌ ‌Сталин!‌ ‌Пішов.‌ ‌

Слідять‌ ‌один‌ ‌за‌ ‌одним.‌ ‌Один‌ ‌не‌ ‌знає,‌ ‌що‌ ‌і‌ ‌той‌ ‌за‌ ‌ним‌ ‌слідить‌ ‌і‌ ‌другий‌ ‌не‌ ‌знає…‌ ‌

Останнім‌ викликає ‌Берію‌ ‌говорить:‌ ‌з‌ ‌Кагановича‌ ‌і‌ ‌Молотова‌ ‌–‌ ‌очей‌ не‌ ‌спускати.

Згадував Артем Петренчук згадував про свого безпосереднього керівника в контррозвідці:

Моїм‌ ‌начальником‌ ‌в‌ ‌контррозвідці‌  ‌був‌ ‌‌Морозенко..‌.‌ ‌
 ‌ ‌
А‌ ‌як ви‌ ‌познайомились з ним?‌

Ми‌ ‌в‌ ‌лісі‌  ‌зустрілись,‌ ‌ ‌поговорили,‌ ‌він‌ ‌мені‌ ‌раз‌ ‌розповів,‌ ‌як‌ ‌і‌ ‌що‌ ‌треба‌ ‌було‌ ‌робити,‌ ‌от‌ ‌і‌ ‌все…

Ще‌ ‌перед‌ ‌тим‌ ‌був‌ ‌у‌ ‌Дубового(Максима)…‌Ось так ми і працювали…‌

А вже Після‌ ‌мого‌ ‌арешту‌ (в 45 році) ‌Морозенко‌ ‌спутався‌ ‌з‌ ‌одним‌ ‌колишнім
полоненим‌ ‌совєтським‌ ‌офіцером.‌

Він‌ ‌був‌ ‌українцем,‌ ‌патріотом.‌ ‌Для‌ ‌совєтів‌ ‌вважався ‌зниклий‌ ‌безвісти.‌ ‌
І після закінчення‌ ‌війни‌ ‌Морозенко‌ ‌працював‌ ‌з‌ ‌цим‌ ‌хлопцем. ‌

Він ‌був‌ ‌киянином.‌ Робили‌ ‌в‌ ‌Києві з англійцями співпрацювали.

Англійці‌ ‌літаком‌ ‌скинули‌ ‌їм‌ ‌рації.‌ ‌Жили‌ ‌у‌ ‌його‌ ‌матері.‌

Так‌ ‌воно‌ ‌довго‌ ‌тягнулося.‌ ‌До1950 року.

У КДБ дивляться,‌ ‌що‌ ‌жінка‌ ‌сама‌ ‌живе,‌ ‌а‌ ‌купує‌ ‌значно‌ ‌більше‌ ‌ніж‌ ‌їй‌ ‌одній‌ ‌треба.‌ ‌

Поки‌ ‌одного‌ ‌вечора‌ ‌їх‌ ‌не‌ ‌побачила‌ ‌в‌ ‌дворі‌ ‌сусідка.‌ ‌

Ще‌ ‌прийшла‌ ‌і‌ ‌спитала‌ ‌у‌ ‌матері‌ ‌того‌ ‌хлопця:‌ ‌„А‌ ‌що ‌до‌ ‌тебе‌ ‌гості‌ ‌приїхали?”‌ ‌

То‌ ‌мати‌ ‌відповіла‌ ‌що‌ ‌ні.‌ ‌Як‌ ‌би‌ ‌вона‌ ‌сказала,‌ ‌що‌ ‌приїхали‌ ‌може‌ ‌б‌ ‌все‌ ‌минулося.‌

А‌ ‌так‌ ‌сусідка‌ ‌взяла‌ ‌на‌ ‌підозру:‌ ‌пішла‌ ‌заявила‌ ‌в‌ ‌КДБ‌. Та‌ ‌собачня‌ ‌зразу‌ ‌поставила‌ ‌людей‌ ‌слідкувати‌ ‌за‌ ‌тією‌ ‌жінкою.‌

Йде‌ ‌вона‌ ‌до‌ ‌магазина‌ ‌купує‌ ‌продукти.‌ ‌Ці‌ ‌ж‌ ‌товариші‌ ‌записують...‌ 

А‌ ‌потім‌ ‌же‌ ‌дивляться,‌ ‌що‌ ‌жінка‌ ‌сама‌ ‌живе,‌ ‌а‌ ‌купує‌ ‌значно‌ ‌більше‌ ‌ніж‌ ‌їй‌ ‌одній‌ ‌треба.‌ ‌

Прийшли‌ ‌до‌ ‌неї‌ ‌з‌ ‌обшуком.‌ ‌Довго‌ ‌не‌ ‌могли‌ ‌знайти.‌ ‌Коли‌ ‌один‌ ‌заглянув‌ ‌в‌ ‌шафу ‌і‌ ‌там‌ ‌помітив‌ ‌хід‌ ‌в‌ ‌криївку…‌

Запропонували‌ ‌їм‌ ‌здатися…‌ 

То‌ ‌вони‌ ‌підірвалися‌ ‌гранатами.‌ ‌Там‌ ‌знищили‌ ‌папери,‌ ‌рації.‌ ‌Потім‌ ‌ще‌ фотокартку ‌Морозенка‌ ‌присилали‌ ‌в‌ ‌Костопіль‌ ‌що‌ ‌б‌ ‌дізнатися –‌ ‌він‌ ‌чи‌ ‌не‌ ‌він.

А‌ ‌прізвище‌ ‌Морозенка‌ ‌не‌ ‌знаєте?‌

(Після‌ ‌короткої‌ ‌паузи)‌ ‌Чому‌ ‌не‌ ‌знаю,‌ ‌Позняховський…‌

А боротьбу Артема Петренчука у підпіллі ОУН, в контррозвідці, ще задовго до смерті Морозенка, перервав арешт.

Артем Петренчук:

Мене‌ забрали‌ ‌біля‌ ‌Данчимоста,‌ ‌3‌ ‌квітня‌ ‌45‌ ‌року.‌

Так‌ ‌сталося,‌ ‌що‌ ‌ми‌ ‌всю‌ ‌ніч‌ ‌йшли.‌ ‌Йшли‌ ‌по‌ ‌роботі,‌ ‌терен‌ ‌великий‌ ‌у‌ ‌нас‌ ‌був,‌ ‌ходити‌ ‌доводилось‌ ‌багато.‌

Було‌ ‌нас‌ ‌там‌ ‌п’ятьох,‌ ‌трьох‌ ‌заарештували,‌ ‌одного‌ ‌вбили,‌ ‌а‌ ‌ще‌ ‌один‌ ‌Метелик (‌Давиденко),‌ ‌сховався‌ ‌за‌ ‌кущем‌ ‌і‌ ‌його‌ ‌не‌ ‌помітили.‌

Отже, ‌ми‌ ‌зупинились‌ ‌були‌ ‌в‌ ‌посадці,‌ ‌неподалік‌ ‌поле‌ ‌і‌ ‌вода‌ ‌–‌ ‌там‌ ‌канава‌ ‌протікає,‌ ‌вода‌ ‌біжить‌ ‌і‌ ‌зимою‌ ‌і‌ ‌літом., зручне місце.

Я‌ ‌як‌ ‌лежав‌ ‌наламав‌ ‌гілляк,‌ ‌сумку‌ ‌скинув,‌ ‌під‌ ‌голову‌ ‌положив,‌ ‌пістолю‌ ‌теж‌ ‌під‌ ‌голову…Так‌ ‌і‌ ‌спав.‌

Як‌ ‌встав‌ ‌думаю,‌ ‌поголимося‌ ‌–‌ ‌піду‌ ‌наберу‌ ‌води.‌

А‌ ‌один‌ ‌наш хлопець, родом‌ ‌із‌ ‌Данчімоста‌ ‌зробив‌ ‌козел,‌ ‌карабін‌ ‌на‌ ‌шию‌ почепив ‌і‌ ‌відійшов‌ ‌в‌ ‌сторону‌ ‌збирає‌ ‌хмиз.‌

Я ж ‌йду‌ ‌з‌ ‌тим‌ казанком ‌до‌ ‌води‌ ‌і‌ ‌щось‌ ‌мені‌ ‌не‌ ‌вистачає‌ ‌таке‌ ‌відчуття,‌ ‌якось‌ ‌на‌ ‌душі‌ ‌дуже‌ ‌неспокійно.‌ 

Згадався‌ ‌сон.‌

Стоїть‌ моя ‌мама‌ ‌біля‌ будівлі ‌янкельведе (НКВС),‌ ‌і‌ ‌біля‌ ‌неї‌ ‌молодиця,‌ ‌я‌ ‌підійшов‌ ‌і‌ ‌ця‌ ‌молодиця‌ ‌почала‌ ‌тягти‌ ‌мене‌ ‌за‌ ‌ногу‌ ‌так‌ ‌своїми‌ ‌двома‌ ‌ногами.‌ ‌

Ще‌ ‌подумав,‌ ‌як‌ ‌їй‌ ‌не‌ ‌соромно…‌

Доходжу‌ ‌до‌ ‌води,‌ ‌метрів‌ ‌десять‌ ‌йти‌ лишалося,‌ ‌згадав,‌ ‌що‌ ‌пістолю‌ ‌не‌ ‌взяв.‌ 
Думаю‌ ‌вернусь,‌ ‌А‌ ‌куди‌ ‌мені‌ ‌поспішати?‌

Вертаюсь‌ ‌назад,‌ ‌не дохожу‌ ‌метрів‌ ‌двадцять‌ ‌до‌ ‌того‌ ‌місця‌ ‌де‌ ‌ми‌ ‌зупинилися,‌ ‌почулась,‌ ‌тріскотня(‌ ‌а‌ ‌посадка‌ ‌молода‌ ‌була)‌ ‌худоба‌ ‌біля‌ ‌поля‌ ‌ходить,‌ ‌думаю,‌ ‌а‌ ‌чого‌ ‌так‌ ‌рано‌ ‌її‌ ‌вигнали?‌ 

Коли‌ ‌дивлюсь‌ ‌той‌ ‌хлопець,‌ ‌що‌ ‌з‌ ‌Данчімоста‌ ‌був,‌ ‌кидає‌ ‌хмиз‌ ‌і‌ ‌біжить‌ ‌до‌ інших ‌хлопців.‌

А‌ ‌зброя‌ ‌стояла‌ ‌біля‌ ‌куща‌ ‌ліщини.‌ ‌Тоді‌ ‌один‌ червоний‌ ‌з‌ ‌автомата,‌ ‌як‌ ‌чесане.‌ ‌

Того‌ ‌хлопця,‌ ‌що‌ ‌з‌ ‌Данчімоста‌ ‌вбили‌ ‌на‌ ‌місці,‌ ‌а‌ ‌ми‌ ‌в‌ ‌розсипну,‌ ‌–‌ ‌хто‌ ‌куди.‌ 

Добігаю‌ ‌до‌ ‌води,‌ ‌коли‌ ‌чую‌ ‌стой‌, ‌руки‌ ‌вверх!‌

Я‌ ‌на‌ ‌право‌ ‌повернув,‌ ‌а‌ ‌там‌ ‌в‌ ‌метрах‌ ‌50-ти‌ ‌ольшина‌ ‌росла.‌ ‌Мені‌ ‌до‌ ‌неї‌ ‌добігти‌ ‌було‌ ‌і‌ ‌втік‌ ‌би.‌

Коли‌ ‌пах-пах-пах-‌ ‌пах‌ ‌пролунало.‌ ‌

По‌ ‌ ногах‌ ‌мене‌ “‌сіканули”.‌ ‌Я‌ ‌впав.‌

Ще‌ ‌встиг‌ документацію,‌ ‌яка‌ ‌при‌ ‌мені‌ ‌була,‌ ‌зіжмакати‌ ‌і‌ ‌сховати‌ ‌в‌ ‌мул.‌ ‌ ‌

Чую,‌ ‌льоп,‌ ‌льоп,‌ ‌льоп.‌ ‌Під’їжджає‌ ‌капітан‌ ‌на‌ ‌коні.‌

В‌ ‌кирзових‌ ‌чоботях‌ ‌та‌ ‌в‌ ‌старенькій‌ ‌куфайці(‌ ‌маскувався‌ ‌так).‌

«Виході»,‌ ‌і‌ ‌наставляє‌ ‌автомат,‌ ‌виходжу,‌ ‌–‌ дивлюсь‌ ‌двоє‌ ‌наших‌ ‌вже‌ ‌стоять.‌

А‌ ‌неподалік‌ ‌троє‌ ‌ковпаківців‌ ‌на‌ ‌конях.‌ ‌І‌ ‌один‌ ‌з‌ ‌них,‌ ‌неруський,‌ ‌кричить:‌ ‌Я‌ ‌вас‌ ‌бандьоров‌ ‌пороссекаю!‌ ‌

Коли‌ ‌капітан‌ ‌до‌ ‌нього‌ ‌під’їжджає,‌ ‌говорить‌ ‌не‌ ‌надо.‌

А‌ ‌той‌ ‌все‌ ‌равно‌ ‌пороссекаю!‌ ‌І‌ ‌наставляє‌ ‌на‌ ‌мене‌ ‌автомат.‌ 

Капітан‌ ‌йому‌ ‌підбиває‌ ‌зброю‌ ‌і‌ ‌кричить.‌ ‌«Уйди,‌ ‌‌я‌ ‌преказываю!‌ ‌Той‌ ‌відійшов‌ ‌в‌ ‌сторону,‌ ‌капітан‌ ‌до‌ ‌мене‌ ‌наблизився‌ ‌питає:‌ ‌фамилия.

Петренчук‌ ‌відповідаю.‌ Куди‌ ‌вже‌ ‌діватись‌ ‌було?‌ ‌

Коли‌ ‌він‌ ‌руку‌ ‌за‌ ‌пазуху‌ ‌саджає,‌ ‌питає:‌ ‌Артем‌ ‌Степанович?‌ ‌–‌ ‌Так.‌

Ще‌ ‌рука‌ ‌в‌ ‌кишені ‌була,‌ ‌виймає‌ ‌назад…‌ ‌і‌ ‌так‌ ‌забирають‌ ‌нас‌ ‌і‌ ‌ведуть‌ ‌з‌ ‌собою.‌

Вони‌ ‌на‌ ‌підводах‌ ‌їхали‌ ‌десь‌ ‌з‌ ‌Бережного,‌ ‌і‌ ‌хтось‌ ‌їм‌ ‌про‌ ‌нас‌ ‌сказав,‌ ‌хтось‌ ‌нас‌ ‌тут‌ ‌намацав.‌

Я ‌далі‌ ‌йти‌ ‌не‌ ‌можу.‌ ‌Хочете‌ ‌розстрілюйте

В‌ ‌них‌ ‌чотири‌ ‌підводи‌ ‌було‌ ‌і‌ ‌на‌ ‌конях‌ ‌багатенько.‌

Я‌ поранений ‌ще‌ ‌два‌ ‌кілометри‌ ‌йшов.‌

А‌ ‌там‌ ‌низина,‌ ‌а‌ ‌воно‌ ‌весна‌ ‌ж‌ ‌на‌ ‌дворі,‌ ‌грязь‌ ‌набралась‌ ‌в‌ ‌прострелений‌ ‌чобіт.‌ ‌

Кажу‌ ‌до‌ ‌них:‌ ‌я‌ ‌далі‌ ‌йти‌ ‌не‌ ‌можу.‌ ‌Хочете‌ ‌розстрілюйте…То‌ ‌капітан‌ ‌на‌ ‌мене‌ ‌ще‌ ‌так‌ ‌подивився...‌ ‌

Посадили‌ ‌мене‌ ‌на‌ ‌підводу,‌ ‌везуть.‌

Коли‌ ‌вже‌ ‌приїхали‌ ‌в‌ ‌Костопіль,‌ ‌метрів‌ ‌сто‌ ‌до‌ будівлі НКВС ‌залишалось‌ ‌йшли‌ ‌центром‌ ‌міста,‌ ‌зняли‌ ‌з‌ ‌підводи‌ ‌і‌ ‌до‌ ‌тих‌ ‌хлопців‌ ‌поставили,‌ ‌гонять‌ ‌разом‌ ‌з‌ ‌цими‌ ‌двома,‌ ‌пішки.‌ ‌Що‌ ‌б‌ ‌люди‌ ‌бачили кого заарештували…‌

Розкажіть‌ ‌про‌ ‌слідство.‌..

Артем‌ ‌Петренчук:‌

Привели‌ ‌мене‌ ‌в‌ ‌кабінет‌ ‌до‌ ‌начальника‌ Костопільського‌ ‌НКВС ‌Вороніна.‌

А‌ ‌він‌ ‌сидить‌ ‌за‌ ‌столом,‌ ‌нічого‌ ‌не‌ ‌говорить.‌ ‌Довгенько‌ ‌так‌ ‌мовчав.‌

А‌ ‌потім‌ ‌говорить:‌ ‌А‌ ‌что‌ ‌ты‌ ‌со‌ ‌своим‌ ‌товарищем‌ ‌не‌ ‌
здороваешься? А‌ ‌Степовий‌ ‌(‌ ‌підрайоновий,‌ ‌був‌ ‌в‌ ‌Тучинськім‌ ‌районі,‌ ‌перейшов‌ ‌був‌ ‌до‌ ‌більшовиків)‌ ‌ходить‌ ‌по‌ ‌кабінету.‌

Я‌ ‌кажу,‌ ‌а‌ ‌з‌ ‌яким?‌ ‌«Ну‌ ‌с‌ ‌этим»‌ ‌–‌ ‌показує‌ ‌на‌ ‌Степового.

-‌ ‌Я‌ ‌перший‌ ‌раз‌ ‌бачу‌ ‌його.‌

Тоді‌ ‌Степовий‌ ‌дістає‌ ‌з‌ ‌кишені‌ ‌грипса,‌ ‌що‌ ‌я‌ ‌його‌ ‌був‌ ‌дав‌ ‌йому‌ ‌і‌ ‌доручив‌ ‌віднести‌ ‌в‌ ‌Тучинський‌ ‌район,‌ ‌(‌я‌ ‌ще‌ ‌думав,‌ ‌коли‌ ‌його‌ ‌побачив,‌ ‌чи‌ ‌встиг‌ ‌передати‌ ‌Степовий‌ ‌грипс,‌ ‌коли‌ ‌виявилось‌ ‌встиг…)‌ ‌каже:‌ ‌а‌ ‌це?‌

Я‌ ‌подивився,‌ ‌і‌ ‌говорю,‌ ‌що‌ ‌я‌ ‌не‌ ‌знаю‌ ‌хто‌ ‌це‌ ‌писав.‌

Тоді‌ ‌Воронін‌ ‌достає‌ ‌точно‌ ‌такий‌ ‌клаптик‌ ‌паперу‌ ‌і‌ ‌каже:‌ пиши.‌

Я‌ ‌говорю,‌ ‌позаяк ‌‌напишу‌ ‌я‌ ‌ж‌ ‌не‌ ‌зможу‌ ‌відмовитись.‌ ‌А‌ ‌Воронін‌ ‌на‌ ‌те:‌ ‌Я‌ ‌только‌ ‌подчерк‌ ‌посмотрю,‌ ‌и‌ ‌порву‌ ‌сразу…

Так‌ ‌три‌ ‌рази‌ ‌мені‌ ‌доводилось‌ ‌писати.‌ ‌Я‌ ‌руку‌ ‌вигинаю,‌ ‌каверкаю‌ почерк…‌

Він‌ ‌візьме‌ ‌бумажку,‌ ‌подивиться,‌ ‌пожмакає‌ ‌і‌ ‌викидає‌ ‌у‌ ‌смітник.‌ ‌Говорить:‌ ‌так‌ ‌это‌ ‌не‌ ‌ты‌ ‌писал?‌

‌–‌ ‌Ні,‌ ‌не‌ ‌я,‌ ‌кажу.‌

Уведите‌ ‌его‌ ‌–‌ ‌це‌ ‌він‌ ‌так‌ ‌сказав‌ ‌сержанту,‌ ‌що‌ ‌стояв‌ ‌у‌ ‌дверях…‌

Другий‌ ‌раз‌ ‌десь‌ ‌через‌ ‌тиждень‌ ‌виводять‌ ‌мене‌ ‌з‌ ‌камери‌ ‌ведуть‌ ‌на‌ ‌другий‌ ‌поверх,‌ ‌думаю‌ ‌ну‌ ‌це‌ ‌щось‌ ‌буде.‌ 

Заводять‌ ‌в‌ ‌кабінет.‌ ‌За‌ ‌столом‌ ‌Воронін‌ ‌сидить,‌ ‌а‌ ‌так‌ ‌на‌ ‌право‌ ‌від‌ ‌нього‌ ‌два‌ ‌чекісти, (один‌ ‌з‌ ‌них‌ ‌генерал)‌ ‌приїхали‌ ‌з‌ ‌Рівного,‌ ‌думали‌ ‌мене‌ ‌завербувати.‌ ‌

Дивлюся,‌ ‌а‌ ‌на‌ ‌столі‌ ‌у‌ ‌Вороніна‌ ‌вся‌ ‌наша‌ ‌писанина‌ ‌розкидана‌ ‌валяється‌ ‌–‌ ‌місячний‌ ‌звіт,‌ ‌грипси…‌ ‌

Знову мовчання.‌ ‌Через‌ ‌деякий‌ ‌час‌ ‌Воронін‌ ‌киває‌ ‌на‌ ‌стіл,‌ ‌ну‌ ‌видешь,‌ ‌что‌ ‌на‌ ‌столе.‌

-Не‌ ‌знаю,‌ ‌хаос‌ ‌якийсь.‌ ‌

-‌То‌ ‌это‌ ‌не‌ ‌ты‌ ‌писал?‌ ‌
-‌ ‌Ні‌ ‌не‌ ‌я.‌ ‌
-‌ ‌А‌ ‌кто?‌ ‌
- ‌Не‌ ‌знаю,‌ ‌може‌ ‌це‌ ‌ви‌ ‌написали?‌

Воронін‌ ‌подивився‌ ‌на‌ ‌тих‌ ‌гбшників,‌ ‌видно‌ ‌вони‌ ‌йому‌ ‌знак‌ ‌якийсь‌ ‌подали.‌

Нажав‌ ‌кнопочку‌ ‌під‌ ‌столом.‌ ‌

Зайшов‌ ‌сержант‌ ‌і‌ ‌мене‌ ‌забрали…‌

Судив‌ ‌мене‌ ‌військовий‌ ‌трибунал.‌ ‌Тройка.‌ ‌І‌ ‌секретар‌ ‌–‌ ‌дєвка‌ ‌з‌ ‌ними‌ ‌була.‌ ‌Вони‌ ‌зачитують‌  ‌справу,‌ ‌-‌ ‌вона,‌ ‌відповідно,‌ ‌записує.‌

Піаніно‌ ‌ще‌ ‌коло‌ ‌них‌ ‌стояло.‌ ‌Потім‌ ‌ці‌ ‌троє‌ ‌вийшли‌ ‌в‌ ‌іншу‌ ‌кімнату‌ ‌на‌ ‌«совєт»‌ ‌

А‌ ‌вона‌ ‌тринькає‌ ‌собі:‌ ‌
 ‌ ‌
Выпъем‌ ‌за‌ ‌тех,‌ ‌кто‌ ‌командовал‌ ‌ротами;‌ ‌
Кто‌ ‌умирал‌ ‌на‌ ‌снегу;‌ ‌
Кто‌ ‌в‌ ‌Ленинград‌ ‌прорывался‌ ‌болотами;‌ ‌
Горло‌ ‌ламая‌ ‌врагу…‌ ‌
Выпьем‌ ‌за‌ ‌ленина,‌ ‌выпьем‌ ‌за‌ ‌сталина‌ ‌
Выпьем‌ ‌и‌ ‌еще‌ ‌раз‌ ‌нальем…‌

Дали‌ ‌мені‌ ‌10‌ ‌років.‌ ‌Батько‌ ‌на‌ ‌фронті‌ ‌воював,‌ був мобілізований, ‌ще‌ ‌живий‌ тоді ‌був.‌

Брат‌ ‌–‌ ‌Павло‌ совєтський ‌розвідник‌, ‌в‌ ‌Німеччині‌ ‌був,‌ завербований‌ ‌більшовиками‌ ‌ще‌ ‌в‌ ‌40‌ ‌році.‌

Та‌ ‌і‌ ‌Іван,‌ ‌мабуть,‌ ‌поміг?…‌

…Іван ‌робив‌ секретарем‌ ‌Костопільського‌ ‌НКВД.‌ ‌То‌ ‌був‌ ‌українець‌.‌

Його‌ ‌дівчата‌ ‌наші‌ ‌завербували.‌ ‌Коли‌ ‌нас‌ ‌взяли‌ ‌і‌ ‌привезли‌ ‌в‌ ‌Костопіль‌ ‌ми‌ ‌з‌ ‌ним‌ ‌тоді‌ ‌перший‌ ‌раз‌ ‌побачились.

А‌ ‌допомагав‌ ‌він‌ ‌нам‌ ‌багато.‌ ‌‌Планують‌ ‌якусь‌ ‌велику‌ ‌акцію‌ ‌більшовики,‌ ‌Іван‌ ‌через‌ ‌дівчат‌ ‌мені‌ ‌передає.

Нас‌ ‌кинули‌ ‌в‌ ‌камеру.‌ ‌Через‌ ‌кілька‌ ‌годин‌ ‌відкриваються‌ ‌двері‌ ‌заходить‌ ‌Іван,‌ ‌на‌ ‌ньому‌ ‌гімнастерка‌ ‌була,‌ ‌галі‌ ‌і‌ ‌шинель‌ ‌накинута.‌

Виймає‌ ‌дві‌ ‌булки‌ ‌хліба‌ ‌питає,‌ ‌хто‌ ‌Петренчук?‌ ‌І‌ ‌дивиться‌ ‌на‌ ‌мене.‌ ‌

Говорю:‌ ‌я,‌ ‌встаю‌ ‌з‌ ‌нар,‌ ‌йду‌ ‌до‌ ‌нього.‌ ‌А‌ ‌нога‌ ‌ж‌ ‌болить,‌ ‌шкутильгаю.‌ 

Він‌ ‌подивився‌ ‌на‌ ‌мене,‌ ‌говорить:‌ ‌то‌ ‌ти‌ ‌ранений?‌ ‌

Кажу,‌ що ‌ранений…‌

Дав‌ ‌хліб.‌ ‌Тільки‌ ‌заховайте‌ ‌–‌ ‌говорить.‌ ‌Пішов.‌ 

‌Через‌ ‌пів години‌ ‌приходить‌ –‌ ‌приносить‌ ‌бинт,‌ ‌йод,‌ ‌ліки.‌

Спитав‌ ‌чи‌ ‌є‌ ‌в‌ ‌камері‌ ‌лікар,‌ ‌відповідаю,‌ ‌що‌ ‌знайдуться…‌ ‌–‌ ‌один‌ ‌хлопець‌ ‌був‌ ‌лікарем,‌ ‌–‌ ‌з‌ ‌Данчимоста.‌ ‌

І‌ ‌так‌ ‌ми‌ ‌втрьох‌  ‌деякий‌ ‌час‌ ‌і‌ ‌сиділи…‌

А‌ ‌допомагав‌ ‌він‌ ‌нам‌ ‌багато.‌ ‌‌Планують‌ ‌якусь‌ ‌велику‌ ‌акцію‌ ‌більшовики,‌ ‌Іван‌ ‌через‌ ‌дівчат‌ ‌мені‌ ‌передає...‌ ‌

Вже‌ ‌не‌ ‌говорю‌ ‌про‌ ‌різні‌ ‌канцелярські‌ ‌прилади‌ ‌–‌ ‌папір,‌ ‌кальку,‌ ‌інше…‌ ‌

Одного‌ ‌хлопця‌ ‌нашого заарештованого‌ Іван ‌відпустив.‌ ‌

В‌ ‌потязі‌ ‌раз‌ ‌їхав‌, ‌каже‌ тому ‌хлопцю:‌ ‌піди‌ ‌попроси‌ ‌у‌ ‌людей‌ ‌хліба.‌  Цього‌ ‌хлопця‌ ‌не‌ ‌прийняли‌ ‌у‌ ‌Дубно в тюрмі...

А‌ ‌везли‌ ‌у‌ ‌пасажирському‌ ‌потязі.‌ ‌

‌Їдуть‌ ‌назад,‌ ‌а‌ ‌він‌ ‌начальником‌ ‌конвою‌ ‌був,‌ ‌ті‌ ‌більшовики,‌ ‌що‌ ‌з‌ ‌ним‌ ‌були‌ ‌порозходились,‌ ‌залишився‌ ‌Іван‌ ‌і‌ ‌цей‌  ‌хлопець.‌

То‌ ‌пішов‌ ‌він‌ по хліб ‌і‌ ‌не‌ ‌повернувся…‌ ‌

Потім‌ ‌Іван‌ ‌відбрехався,‌ ‌сказав,‌ ‌що‌ ‌ми‌ ‌вийшли‌ ‌з‌ ‌потяга‌ ‌–‌ ‌той‌ ‌хлопець‌ ‌ноги‌ ‌в‌ ‌руки‌ ‌і‌ ‌побіг.‌ ‌А‌ ‌я‌ ‌стріляти‌ ‌не‌ ‌буду‌ ‌по‌ ‌людях…‌

Хотів‌ ‌він‌ ‌і‌ ‌мене‌ ‌так‌ ‌відпустити,‌ ‌але‌ ‌я‌ ‌не‌ ‌пішов.‌.. ‌Хто‌ ‌б‌ ‌там‌ ‌повірив,‌ ‌що‌ ‌вдалося‌ ‌втекти? 

Про‌ ‌Івана‌ ‌ніхто‌ ‌крім‌ ‌мене‌ ‌і‌ ‌тих‌ ‌двох‌ ‌дівчат‌ ‌не‌ ‌знав (‌ одна‌ ‌з‌ ‌них‌ ‌до‌ ‌того‌ ‌часу‌ ‌загинула)‌. Друга‌ ‌вдома‌ ‌була,‌ ‌якось‌ ‌в‌ ‌полі‌ ‌снаряд‌ ‌розірвався‌ ‌і‌ ‌їй‌ ‌ногу‌ ‌відірвало)‌.

А‌ ‌я‌ ‌не‌ ‌ризикував‌ ‌його‌ ‌виявити…‌

Я‌ ‌коли‌ ‌сидів‌ ‌у Костополі Іван‌ ‌один‌ ‌раз‌ ‌хотів‌ ‌зі‌ ‌мною‌ ‌поговорити.‌ ‌

Наказав‌ ‌мене‌ ‌привести‌ ‌до‌ ‌нього.‌ ‌Мене‌ ‌ще‌ ‌ведуть,‌ ‌забігає‌ ‌сержантик‌ ‌кричить:‌ ‌біля‌ ‌Корчівського‌ ‌ліса‌ ‌бандерівці.‌

То‌ ‌Іван‌ ‌мене‌ ‌посадив‌ ‌в‌ ‌камеру,‌ ‌яка‌ ‌була‌ ‌поряд‌ ‌з‌ ‌камерою‌ ‌де‌ ‌сиділи‌ ‌ковпаківці(‌ щось‌ проштрафились‌ ‌були),‌ ‌перегороджена‌ була лише ‌фанерою.

Чув‌ ‌я як‌ ‌вони‌ ‌розмовляли‌ ‌про‌ ‌вбивство‌ ‌одного‌ ‌чоловіка.‌

10‌ ‌травня‌ ‌той‌ ‌чоловік‌ ‌в‌ ‌Рівному‌ ‌заліз‌ ‌на‌ ‌дерево‌ ‌і‌ ‌кричав:‌ ‌Ура,‌ ‌ура,‌ ‌війна‌ ‌закінчилася.‌ А‌ ‌поряд‌ ‌проходив‌ ‌секретар‌ ‌обкому‌ ‌партії‌, мав настрій поганий, ‌почув,‌ ‌що‌ ‌той‌ ‌кричить‌ ‌дістав‌ ‌пістолет‌ ‌пару‌ ‌раз‌ ‌пахнув,‌ ‌вбив‌ ‌того‌ ‌чоловіка.‌ ‌

Один‌ ‌ковпаківець‌ ‌говорить:‌ ‌посадять‌ ‌секретаря.‌ 

А‌ ‌другий‌ ‌у‌ ‌відповідь:‌ ‌нас‌ ‌с‌ ‌тобою‌ ‌посадили‌ ‌б.‌ ‌А‌ ‌цьому‌ ‌нічого‌ ‌не‌ ‌буде.‌

Так‌ ‌воно‌ ‌і‌ ‌вийшло.‌

І ось вам ‌совєтська‌ ‌законність‌ у всій красі.‌ ‌

А‌ ‌Іван,‌ ‌який перебуваючи у лігові ворога прикривав діяльність підпільників, як‌ ‌розповідав‌ ‌Артем‌ ‌Петренчук,‌ ‌після‌ ‌закінчення‌ ‌війни‌ ‌пішов‌ ‌у ‌священники, а більшовикам так і не вдалося його виявити.

Артем Петренчук отримавши свої 10 років сидів в Кіштимі Челябінської області, де в’язні будували перший в совєтському союзі атомний завод.

В 1948 році після закінчення будівництва їх усіх, як свідків, хотіли розстріляти, але потім передумали – відправили в Норильський ГОРЛАГ, де Артем Петренчук брав участь в організації Норильського повстання 1953 року.

Він і там, серед іншого виявляв агентуру чекістів серед вязнів. І, судячи з його слів, робив це вдало. Згадуючи, що агентура перед смертю Сталіна була вся виявлена. 

І саме тому для чекістів початок масового повстання, коли понад 30 тисяч в'язнів в один день не вийшли на роботу, стало дуже не сподіваним.

Адже вони вони були переконані, що все в ГОРЛАГу у них під контролем.

Втім це вже інша Велика історія, яка заслуговує на розповідь в окремому матеріалі.  

Читайте також:
Командир ДУК ПС розповів нам про особливості боротьби нинішнього покоління націоналістів.
15:00
28 вересня у Ніжинському державному університеті відбудеться науково-просвітницький захід "Україна і фіно-угорський світ".
22 вересня, 13:55
Старух автор спогадів про катівні Гестапо, де чув російською: Захотілось тобі самостоятельной? України нє било, нєт і нє будєт!"
17 вересня, 19:29
Коли вороги почали вивозити хліб, козаки повстали. На карателів чекала люта смерть.
20 серпня, 19:30