Критика влади в умовах війни – необхідна умова демократії
Не вірите? Спитайтеся досвідченого опозиціонера, а згодом "яструба переможного миру" з Парижу мсьє Клемансо.
Жорж Клемансо був журналістом, державним діячем, членом Французької Академії, який протягом 50 років приймав активну участь в політичному житті III Французької республіки. Він був затятим республіканцем, антимонархістом та антиклерикалом та мав репутацію "руйнівка міністерств".
Але його "лівизна" у внутрішній політиці не заважала бути йому націоналістом і мілітаристом в політиці зовнішній. Він, як і більшість французів, ненавидів "бошів" (тобто, німців – прим. ред.) і мріяв про відплату за поразку Франції в 1870 році.
Він був прем'єр-міністром у 1906-1909 роках. Але у III Республіці прем'єри змінювалися так часто, що до 1914 року Клемансо був вже у жорсткій опозиції.
Початок Першої світової війни став для французів "холодним душем". Усі довоєнні плани, що французька армія швидко розгромить "бошів" із тріском провалилися.
Натомість німці розгромили французів у Прикордонній битві, окупували Північну (найпромисловішу) частину країни та були зупинені лише біля самого Парижу. Війна набула затяжного позиційного характеру.
Клемансо став гостро критикувати французький уряд через те, що той не підготував країну до війни, проявив недбалість та некомпетентність. Військова цензура намагалася закрити йому рота.
Але III Республіка навіть у воєнний час залишалася демократією з працюючими інститутами громадянського суспільства. І Клемансо, як критикував, так і продовжував критикувати.
Коли його газету "L'Homme libre" (у перекладі – "Вільна людина") було закрито воєнною цензурою, він заснував іншу, але вже під назвою "L'Homme enchaîné" (у перекладі – "Скована людина"). Навесні 1917 року французи провалили черговий наступ, і армією прокотилася хвиля заколотів.
Восени ледь не впав Італійський фронт і фактично самоліквідувався російський Східний. Дехто в уряді заговорив про перспективи сепаратного миру з німцями на умовах повернення до довоєнних кордонів.
До франко-німецьких сепаратних переговорів справа не дійшла, але французьке суспільство повірило в те, що війну ось-ось зіллють. І саме тут, на хвилі громадського обурення, у листопаді 1917 року президент Раймон Пуанкаре був змушений призначити 76-річного опозиціонера Клемансо прем'єр-міністром.
При формуванні уряду Клемансо взяв собі також портфель військового міністра, зосередивши таким чином у своїх руках як цивільну, так і військову владу. Він одразу заявив про рішучість продовжувати "тотальну війну" до переможного кінця і почав чистки серед пораженців, не звертаючи увагу на жодні посади.
Але при цьому цензура була послаблена. Оскільки мсьє Клемансо дотримувався принципу, що «право на критику урядовців є недоторканним навіть у воєнний час».
Весною 1918 року він витримав спробу останнього відчайдушного німецького наступу, і вже влітку Союзники погнали німців назад. У результаті Франція здобула перемогу, повернула Ельзас і Лотаринґію, і на найближчі 15 років стала європейським гегемоном.
А Клемансо увійшов до історії тим, що до свого прізвиська "Тигр" (за свій жорсткий характер й непримиренність до політичних противників), отримав від французів ще одне – "Батько Перемоги". Як бачимо, приклад Клемансо доводить, що критика уряду в умовах війни зовсім не зрада і опозиціонер у владі може воювати ще більш відчайдушно.
