Кров, сором і мовчання: терористи ЦАХАЛ розповіли про темний бік війни в Газі
Пекло Гази в головах окупантів: бійці ЦАХАЛ зізнаються у воєнних злочинах.
Терористи ЦАХАЛ, які воювали в секторі Гази, розповідають, що після повернення додому переживають «глибоку моральну травму».
У матеріалі Haaretz вони описують випадки розстрілів беззбройних людей, приниження полонених, мародерства та інші епізоди, які тепер не дають їм спокою. Багато хто відчуває сильне почуття провини та сорому, дехто уникає виходити на вулицю, не може дивитися на себе в дзеркало.
Фрагменти статті:
«…Це сталося неподалік дороги Салах ад-Дін — головної автомагістралі Гази. За допомогою дрона один із взводів помітив підозрілі фігури. Підрозділ Юваля кинувся в атаку. «Я стріляв як божевільний, як нас учили на навчаннях взводу під час базової підготовки», — розповідає він.
«Коли ми дісталися місця, я зрозумів, що це були не терористи. Це був літній чоловік і троє хлопців, можливо підлітків. У жодного з них не було зброї. Але їхні тіла були прошиті кулями, нутрощі вивалювалися назовні. Я ніколи раніше не бачив нічого подібного так близько.
Я пам’ятаю, що настала тиша — ніхто не вимовив ані слова. Потім підійшов командир батальйону зі своїми людьми, один із них плюнув на тіла і закричав: «Ось що буває з тими, хто зв’язується з «Ізраїлем», виродки». Я був у шоці, але мовчав, бо я невдаха, просто боягуз без кишок».
(…) «Я намагаюся не виходити з дому, а якщо виходжу — надягаю худі, щоб мене не впізнали, — каже він. — Я навіть викинув усі дзеркала. Я не можу дивитися на себе. У мене глибокий страх, що хтось помститься мені за те, що я зробив, хоча я розумію, що це неможливо. Хто в Газі зможе мене знайти? Хто взагалі знає, що це був я?
Можливо, я якимось чином хочу померти, щоб із цим покінчити. Я не вбиваю себе, бо пообіцяв мамі, але зізнаюся — я не знаю, як довго зможу так жити».
Через два дні після розмови з Haaretz Юваль був госпіталізований до психіатричного відділення.
(…) Мая живе в центрі Тель-Авіва та вивчає філософію, зокрема праці Мішеля Фуко. Під час війни в Газі вона відслужила сотні днів у резерві як офіцерка з роботи з особовим складом у танковому батальйоні.
…Це сталося на армійському посту на півдні Гази. «Я сиділа в командному пункті, — розповідає Мая. — Раптом солдати на спостережному посту помітили п’ятьох палестинців, які перетнули лінію, за яку їм не можна було заходити, і прямували до північної Гази.
Почалася велика метушня. Командир батальйону віддав наказ відкрити по них щільний вогонь, хоча їх навіть не перевірили на наявність зброї чи чогось подібного. Танк почав стріляти по них із кулемета. Сотні куль».
Мая каже, що четверо з п’яти палестинців були вбиті. «Через кілька годин бульдозер D9 (броньований бульдозер Caterpillar) закопав їх у пісок. Коли я запитала чому, мені сказали, що це щоб собаки не розтягли тіла і не рознесли заразу. Єдиного вцілілого посадили в клітку на посту й сказали, що треба дочекатися людини зі Шин Бет для допиту».
Але того дня допитувач зі служби безпеки Шин Бет так і не прийшов. «Я провела ніч на посту, але не могла заснути; я була там єдиною дівчиною. Раптом кілька солдатів покликали мене, і я пішла з ними до клітки. Палестинець сидів там у кайданках і з пов’язаними очима, і, здавалося, замерзав від холоду.
Раптом один із солдатів дістав свій статевий орган і почав на нього мочитися. Він сказав йому: “Це за Беері, ідіоте, це за Нову”» — кібуц Беері та музичний фестиваль «Нова», два місця, атаковані ХАМАСом 7 жовтня 2023 року. «Усі просто помирали зі сміху. Можливо, я теж сміялася».
Допитувач із Шин Бет прибув наступного дня. «Він був із ним десять хвилин і сказав, що це просто хлопець, який намагався повернутися додому в північну Газу, що він не має жодного стосунку до ХАМАСу, тому його відпустили», — розповідає Мая, яку демобілізували через кілька тижнів.
(…) Мая — не єдина людина з того поста, яка страждає від моральної травми. Єгуда теж служив там, у інший час, під час своєї резервної служби. «Мій взвод їздив на хаммерах і виконував роль своєрідної групи швидкого реагування в секторі», — розповідає він.
…Одного разу вночі палестинець зміг наблизитися до поста. «Ми виїхали на двох хаммерах, — каже Єгуда. — Я командував одним, офіцер із американським ім’ям — іншим. Ми дісталися до палестинця, і він одразу підняв руки. Було очевидно, що він без зброї. Офіцер підійшов до нього, почекав кілька секунд і просто вистрілив — без запитань, без того, щоб підозрюваний щось зробив.
Я був у шоці. Потім ми повернулися на пост, і я зайшов до бойової кімнати, де разом із кількома офіцерами подивився запис із дрона.
“Це вбивство, просто вбивство”, — сказав один зі старших офіцерів, але вони вирішили нічого не робити; просто зам’яли справу. Вони доповіли до штабу бригади, що було вбито терориста. Навіть не провели розбір. Цей офіцер продовжив служити, ніби нічого не сталося, а я йому нічого не сказав. Ніхто навіть не згадав про це під час підсумкового розбору наприкінці нашої служби, ніби цього ніколи не було».
(…) Деякі солдати кажуть, що їхня моральна травма пов’язана з методами, які застосовувалися в боях у Газі. Кілька снайперів із бригади «Нахаль», наприклад, стріляли по палестинцях, які шукали гуманітарну допомогу; ті перетнули умовну лінію, встановлену армією.
«Коли стріляєш через оптичний приціл снайперської гвинтівки, усе здається близьким, як у комп’ютерній грі, — каже один із них. — Ти не забуваєш облич людей, яких убив. Це залишається з тобою».
Деякі солдати говорять про душевні травми після того, як бачили, як палестинців використовували як «живі щити», або після випадків мародерства та вандалізму. «Ми заходили до палестинських будинків, і люди просто отримували задоволення від руйнування», — каже один із них.
«Я бачив, як люди забирали електроприлади, золоті ланцюжки, готівку — усе. Дехто казав, що всі араби — нацисти, і що красти у нацистів — це благословення. Мені було огидно, але я нічого не сказав. Особливо боляче було, коли люди палили фотографії палестинців або мочилися на них. У чому сенс?
Одного разу солдат помітив, що мені не по собі, і сказав: “Що з тобою? Вони все одно сюди не повернуться; їхня історія закінчена”. Я не відповів, просто кивнув».
Були також операції підрозділу 504, одним із завдань якого були допити полонених. «Ми діяли на півночі Гази і в одному з будинків спіймали бойовика ХАМАСу. Нам наказали охороняти його, поки не прибуде допитувач із 504», — згадує Ейтан.
«Вони завжди пересуваються парами — допитувач і боєць. Коли вони прибули, ми стояли на охороні біля входу до будинку, і я міг чути й бачити весь допит».
Ейтан розповідає, що в якийсь момент допитувач зняв із полоненого штани та спідню білизну. «Він узяв кілька кабельних стяжок і одну прикріпив до його статевого органа, а іншу — до яєчок. Поставив запитання, а коли той не відповів — затягнув стяжки сильніше…»
