КВН та його клони зробили для збереження совка значно більше, ніж КПУ та КПРФ разом узяті, – Максим Віхров
Існує поширений стереотип про те, що ностальгія за СРСР — це прерогатива літніх людей, які тужать за власною молодістю. Але ця версія здається все менш переконливою.
Про це у колонці для «Тижня» пише публіцист Максим Віхров.
«Совок» у виконанні КПУ з її «мохеровими беретами», настояний на комсомольських традиціях, справді відходить у минуле, пише Віхров. Для цього існують об’єктивні причини: за висновками соціологів, вірус радянщини вражав передусім бідних і літніх людей (причому переважно на Півдні та Сході), які вже поступаються новому, молодшому поколінню. Імунітет останнього набагато сильніший, але, як виявилося, воно також уражене совком, його новим, не менш небезпечним штамом.
Публіцист зазначає: «Між Володимиром Зеленським та Петром Симоненком пролягає політична прірва, втім, вони обидва вважають, що Друга світова війна «ввірвалась у наш дім» 22 червня 1941 року. Партія «Слуга народу» може декларувати хоч лібертаріанство, хоч тетчеризм, але в її назві відпечатана давня радянська ідеологема. «Депутат — слуга народу» — це не вигадка «квартальців», а відомий сталінський афоризм. Аніскільки на «мохерових беретів» не схожий однопартієць президента нардеп Максим Бужанський».
«Попереднє покоління совків, виразниками якого були Петро Симоненко, Наталя Вітренко та інші такі персонажі, утримувала в радянській парадигмі власна нездатність адаптуватися до нових реалій і економічно, і культурно, і навіть технологічно. Це породжувало потужний стимул до ескапізму, і вони у своїх політичних мріях тікали до єдиного місця, яке було їм знайоме, — до СРСР, де вони «все мали», де «був порядок», а головне — де все було їм зрозуміле. Натомість нове покоління совків користується всім, що може запропонувати сучасність, — від ґаджетів до безвізу й демократії», – пише Віхров.
Точкою дотику між «совками» обох поколінь, на думку публіциста, залишається культ «Великої Вітчизняної війни» — центр тяжіння для всіх пострадянських людей, точка збирання їхньої спільної ідентичності. Але таких соціокультурних ниточок безліч. Одні виросли на радянському кіно, інші зростають на його сучасних російських римейках та серіалах про «доблесних чекістів».
Важливе значення також мають інші культурні маркери.
«Старше покоління фрондувало блатними піснями Владіміра Висоцкого, їхні діти перейшли на російський шансон, а онуки на босяцький російськомовний реп. КВН та його клони зробили для збереження пострадянської псевдоцивілізації значно більше, ніж КПУ та КПРФ разом узяті. Те саме можна сказати й про українське олігархічне телебачення, яке десятиліттями засипало Україну медійним совком. Адже більшість пострадянського масового культурного продукту створено в Москві з розрахунком на неї ж таки або за московською рецептурою. А отже, він «заражений» радянщиною, оскільки радянщиною «заражена» сама Москва», – вважає Максим Віхров.
