Марафон Надії і Життя Террі Фокса
Історія виняткової людини, канадського юнака, спортсмена, гуманіста, котрий свою понівечену долю поклав на олтар святої мети – допомоги онкохворим.
Оповідаючи про долі кращих із нас, не уникнути пафосу. Це визнання у повній мірі стосується долі Терренса Стенлі «Террі» Фокса.
У 1980 році двадцятидвохрічний хлопець з ампутованою через саркому правою ногою вирішив пробігти від атлантичного до тихоокеанського узбережжя Канади для збору коштів на боротьбу з раком. 143 дні Фокс дивував країну небаченими мужністю і терпінням, будив «людину» у тисячах співвітчизників, здолав 5 тисяч 373 кілометри. Хвороба обірвала Марафон Надії і Життя Террі Фокса. Але той перерваний пробіг започаткував у світі могутній рух збору коштів на боротьбу з онкологічними захворюваннями – сьогодні Фонд небайдужих більше ніж у п'ятдесяти країнах світу щорічно проводить благодійні заходи імені Террі Фокса, і зібрані сотні мільйонів доларів допомагають мільйонам людей плекати надію, якою так недовго і жертовно жив Террі.
Народився Террі Фокс 28 липня 1958 року у канадському Вінніпезі, в родині залізничника, мав двох братів і сестру. Батько згадував, що Террі був впертим «як і його мати», надзвичайно цілеспрямованим хлопцем, не вмів програвати і завжди доводив справу до кінця. Змалечку любив грати в футбол, регбі й бейсбол, а надто захопився баскетболом. Маючи 152 сантиметри зросту, явно недостатні восьмикласнику для гри «цибатих велетнів», Фокс вже в 10 класі зайняв постійне місце в стартовій п'ятірці шкільної баскетбольної команди, а 12-класником став спортсменом року своєї школи! І студентом університету, в якому набував професії вчителя фізкультури, Террі виступав за юнацьку баскетбольну команду, рішучістю і завзяттям компенсуючи вимоги цього виду спорту до фізичних параметрів гравців.
Попереду було життя і перемоги. Та у випадковій автопригоді Террі травмував праве коліно, і в 1977 році, коли біль став нестерпним, лікарі виявили у нього остеосаркому та змушені були ампутувати ногу вище коліна. Але незламний характер, оптимістичний світогляд і впертість дозволили Террі, всупереч невтішним прогнозам медиків, вже через три тижні стати на обидві ноги, щоправда, однією з них тепер був протез. Але з батьком він грав у гольф!
За час лікування і шістнадцяти місяців хіміотерапії Террі всього набачився. На його очах страждали і помирали від раку пацієнти, котрим би жити та жити. То ж Террі, віддавши належне медицині, яка врятувала йому життя, вирішив поборотися за життя інших людей, котрих спіткала страшна недуга.
Фокс навчився бігати на штучній нозі, став членом баскетбольної команди на інвалідних візках Ванкуверу, тричі вигравав з нею національні чемпіонати Канади, й у 1980 році був визнаний Головною зіркою Північноамериканської асоціації баскетболу на візках.
До речі, бігав Террі особливим способом – підстрибуючи на здоровій нозі, давав можливість пружинам протезу розпрямитися для наступного кроку. І ще – під час нещадних і болісних тренувань він упевнився, що десь на двадцятій хвилині бігу долає больовий поріг і далі бігти-стрибати йому вже легше. Ми можемо хоч би уявити той «больовий поріг»? Саме тому на постаменті статуї Террі Фокса в Оттаві вигравірувані його слова: «десь біль має припинитися...»
Влітку 1979 року Фокс фінішував останнім у марафоні в місті Прінс-Джордж, через десять хвилин після найближчого суперника. Під овації і сльози усіх учасників забігу.
У квітні 1980 року Террі розпочав власний «Марафон Надії» − вирішив здолати дистанцію між океанами, через всю свою Канаду. І зауважте, не задля самоствердження чи задоволення амбіцій «людини з обмеженими можливостями». Метою юнака був один благодійний долар з кожного із 24 мільйонів співвітчизників на дослідження онкологічних захворювань і способів боротьби з ними.
Стартував з містечка Сент-Джонс на Ньюфаундленді, щодня долаючи еквівалент повного марафону давнього грека Фідіппіда – 42 кілометри 195 метрів. І вже добігаючи до Онтаріо, Фокс став національним героєм. Численні публічні виступи, зустрічі з політиками, бізнесменами, спортсменами і зірками кіно та сцени сприяли формуванню його Фонду. Террі постійно підкреслював, що ніхто не повинен отримати прибуток від його пробігу і відмовляв компаніям, які хотіли прорекламувати свою продукцію. Лише від Форд Мотор прийняв пожертву фургона, в якому його супроводжував друг Дуг Алвард, пальне – від Імперіал Ойл та кросівки – від Адідас.
В Оттаві Фокса зустріли генерал-губернатор столичної провінції Ед Шреєр і прем'єр-міністр Канади П'єр Трюдо. Як почесний гість, Террі Фокс урочисто відкрив ігровий сезон канадської футбольної ліги в присутності 16 тисяч шанувальників. В Південному Онтаріо його прийняв зірка канадського хокею Боббі Орр і вручив чек на 25 тисяч доларів. Цю зустріч Террі назвав найпам'ятнішою подією подорожі.
Долати щодня повний марафон було все важче – наростали болі в коліні і гомілці. А 1 вересня Террі змушений був зупинитися через кашель і біль в грудях, лікарі оголосили безжальний присуд – повернувся рак. Про що Террі зі сльозами на очах повідомив журналістів і зійшов з дистанції на 3340 милі… На цей момент він зібрав 1 мільйон 700 тисяч доларів.
Через тиждень після припинення Фоксом свого неймовірного пробігу загальнонаціональний телемарафон на його підтримку зібрав 10 з половиною мільйонів доларів. Пожертви продовжувалися, однораз Террі на свою адресу «Террі Фоксу, Канада» отримав пошти зі словами підтримки більше, ніж всі разом мешканці міста Порт-Кокітлам, де він перебував на лікуванні. Папа Римський Іоанн Павло ІІ надіслав телеграму, в якій сказав, що молиться за Террі.
Декілька сеансів хіміотерапії не зупинили хворобу. Фокс був повторно госпіталізований до Королівського Колумбійського Шпиталю в Нью-Вестмінстері 19 червня 1981 з обширною пневмонією. У стані коми Террі Фокс відійшов від нас 28 червня 1981 року.
На знак жалоби за національним героєм за розпорядженням уряду в Канаді були спущені прапори, що роблять зазвичай для державних діячів. Звертаючись до палати общин, прем'єр-міністр Трюдо сказав: «Таке відбувається дуже рідко в житті нації, що відважний дух однієї людини об'єднує усіх людей… ми думаємо про нього не як про людину, переможену нещастям, а як людину, котра надихнула нас прикладом торжества людського духу над мінливою долею».
