Ми готові віддати долю — свою і країни — у чужі руки?
Поточний курс нашої влади українців не те щоб влаштовує, але радикальні внутрішньополітичні зміни лякають більше
Як я і передбачав, моя аргументація і пропозиції щодо термінової зміни політичної системи як запорука перемоги, особливої цікавості у читачів не викликала.
Тобто, поточний курс нашої влади українців не те щоб влаштовує, але радикальні внутрішньополітичні зміни лякають більше.
Ну що, тоді продовжимо звинувачувати у всіх негараздах керівництво США і союзників, яке, за переконанням більшості українців, винне нам більше, ніж власним виборцям. А також захисників України, які знищують ворога не тією мовою. А ще російських шпигунів, які заполонили все навколо.
Вони крадуть на постачанні у МО, щоб фінансувати зрадницький майдан-3. Роблять ідіотські заяви, що розколють політичне і воєнне керівництво. І загалом приймають недолугі рішення на користь виключно агресора. Але всіх переможуть такі, як героїчна дружина Буданова і незламна політикиня Безугла...
Ок, почекаємо весни. А я поки що повернуся до оглядів поточних подій в Україні і навколо.
Загалом зима принесла не тільки мряку і потужні опади. Але і політичний простір теж поринув у туман, тому що лунає безліч заяв, припущень, вкидів і всього іншого, що закликано відволікти від тверезого аналізу того, що відбувається і, відповідно, очікує Україну.
Але реальність така, що на фронті, якій визначає все, реалізується проміжний варіант (з можливістю скочуванні у негативний), коли ані ми, ані вони не можуть досягти стратегічного прориву, лише тактичних.
Тут треба пам’ятати, що у англосаксів, які є основними нашими союзниками, не тільки у судочинстві діє прецедентне право, але вони використовують його у міжнародній політиці. Тобто, у типових ситуаціях застосовують перевірені підходи. У випадку переходу війни у позиційну стадію перевіреним підходом буде початок переговорів: не можете перемогти — починайте домовлятися.
А якщо складеться хоч якесь припинення вогню, як після «Мінську 2», то нашій владі буде вкрай важко вигадати переконливий аргумент, щоб не проводити вибори.
А союзники бажають виборів в Україні, тому що вже втомилися від спонтанності, безвідповідальності і ненадійності нашої влади (наприклад, просто взяли і спалили «найкращого друга Бориса Джонсона»).
Власне, підтвердженням викладеного є і те, що президент України публічно спростовує можливість виборів, а його найближче оточення до виборів готується.
А чим іншим, як не передвиборчою підготовкою є спроби прибрати з політичного поля потенційних конкурентів Володимира Зеленського? Олексій Арестович вже має кримінальну справу, дуже скоро з’ясується, що він є російським шпигуном і разом з Олександром Дубинським готував замахи на керівництво України.
Якщо вибори таки будуть, то не здивуюся, якщо буде розкрито ще одного активного члена цієї шпигунської мережі — Валерія Залужного, який особисто примусив очільників областей і силових структур півдня країни (яких призначив ОП) здати територію ворогу без бою. І теж постійно щось задумував проти ОП.
До речі, зверніть увагу, який дивний маневр здійснив Володимир Зеленський.
Він починав, як кандидат, який відкидає основні ідеологічні тези свого суперника Петра Порошенко, що позиціонувався як турбопатріот, непримиренний ворог путіна і все таке. А зараз повністю таким же став Зеленський... Відповідно, протистояти йому буде хтось, хто розповість українцям про реалізм, прагматизм та необхідність домовлятися. І цілком імовірно, що з тим же результатом, що у ВОЗа п’ять років тому.
Зрозуміло, що всі розклади можуть зруйнувати події на фронті. Але росія здатна помітно посилити атаки не раніше весни. Щодо посилення атакуючих можливостей ЗСУ — взагалі прогнозувати важко.
Але будемо сподіватися. Що нам ще залишається, якщо ми готові віддати долю — свою і країни — у чужі руки?
