«Голуби миру»: незручна правда про обслугу воєнних злочинців
Пацифісти — це корисні ідіоти. Їхні гасла «ні війні» та «не все так однозначно» — це не акт гуманізму, а зручна (проплачена) позиція.
Пацифізм у XXI століття, у добу технологічних етноцидів (від Маріуполя до Ґази й від Бамако до Ранґуна) є способом не займати позиції там, де мораль чи просто елементарне виховання того вимагають. Реальний мир не будується на тому, щоби жертва здалась.
Отже, це не мир, але гробова тиша тисяч трупів після розстрілу. Пацифісти спокійно дивляться на українські окуповані села і міста, фільтраційні табори, катівні, депортації дітей, а у соціальних мережах насмілюються виносити «мудрі» судження про «винуватість обох сторін конфлікту».
Але в них немає жодної сторони, бо вони зручна пінка на поверхні історії; їм комфортно лише тоді, коли інші б'ються замість них. Вони не кажуть «ні РФ», натомість кажуть: «Ні допомозі Україні».
Відтак, це не пацифізм насправді — це зашморг для тих, хто ще бореться. Саме пацифісти торгують українською кров'ю і хочуть, щоб українці просто «перестали чинити спротив» і це робиться із тривіальною метою — задля того, щоб у них нарешті зник дискомфорт у душі.
Добре, тоді треба назвати ворога (не ховатися за нейтральними фразами), назвати злочини (не шукати сумнівні докази), які він вчинив, але... Жоден пацифіст ніколи не скаже, що московити напали на Україну — агресор, РФ — країна-терорист, що Україна має повне право винищувати окупантів.
Коли пацифісти засуджують постачання зброї, вони захищають тих, хто прийшли вбивати. Коли засуджують український спротив — насправді виправдовують геноцид, а коли закликають до миру «без переможців і переможених», — легалізують злочини.
Пацифісти не хочуть миру, вони хочуть, щоб усе швидко затихло, щоби ніхто не кричав, не показував згарища, руйнування, не лаявся з трибуни ООН, не вимагав складних рішень. Пацифісти просто хочуть знову спокійно пити свою каву, щоб їм не заважали — ні відео з ракетними ударами по дитячих майданчиках і лікарнях, ані свідчення про інші воєнні злочини РФ.
Але ж кляті українці!.. Для західних адептів ідеології «business as usual» кожен «клятий» (в їхній зіпсованій споживацтвом уяві) українець не дає пацифістам цієї тиші, бо прекрасно розуміють, що оглушлива до кісток тиша з української сторони — це їхня смерть.
Мир між РФ та Україною можливий, але тільки після нашої перемоги й після капітуляції ресурсної федерації московії, яка має припинити своє існування як єдина держава. І в цьому пацифізм не допоможе, бо зло не припиняє вбивати тому, що його хтось просить, а припиняє тоді, коли його знищують.
Головна неправда пацифіста: «Всі життя мають однакову цінність», — звучить красиво, але на війні — неправда та лицемірство. Оскільки, якщо ти не відрізняєш життя агресора від життя того, кого він вбиває, то вже став на бік агресора (свідомо чи ні, то проблема другорядна).
Якщо пацифіст не здатен сказати: «Вбивця — винен більше, ніж той, хто захищається», — він уже виправдав геноцид. Так звана толерантність до насильства (фактично, підлабузництво диктаторам), якщо воно не зачіпає пацифіста безпосередньо — це дозволені рамки для геноциду.
Пацифізм, коли ворог на твоїй землі, — це не моральна позиція, а колаборація. Пацифізм — це погано завуальований спосіб сказати: «Я втомився від чужої трагедії. Тому хай вона закінчиться, будь-як»; отож пацифізм у 2025 році — це зручна амнезія із просеко в одній руці та вейпом у другій.
Заклик до миру з агресором, не вказуючи, хто на кого напав, — не пацифістський, а капітуляційний. Пацифіст у цей час нагадує сантехніка у квартирі, де триває зґвалтування матері з дітьми, а сам або удає, що нічого не відбувається, або закликає обидві сторони конфлікту помиритися, бо йому «бридко на це все споглядати».
Справжній пацифізм — не в тому, щоби закрити очі, а в тому, щоби відкрити їх і сказати: «Ні — війні, яку веде шизонута імперія зла. Так — праву на спротив». Усе інше — лицемірна бздура і маячня, а отже, мовчазна співучасть у геноциді.
А проте, як раніше повідомляла медіаагенція «Останній Бастіон», ситуація із військовим вторгненням РФ в Україну продовжує займати основний простір у голові путіна. Кремлівський бункерний дід усе ще марить своєю перемогою.
