Контури імперії накреслені кров'ю українців
У політичних розрахунках Кремля кордони розглядаються як наслідок війн. За мирного часу державні вони непорушні, що створює певну ілюзію.
Однак на практиці все інакше — швидше, зовсім навпаки й, як учить нас історія суворій істині: кордони рідко народжуються мирно. Московія (князівська, царська, імперська, совєцька, гебістська) завжди розглядала їх як результат зіткнення сил, а не дипломатії, стверджує швейцарське видання Neue Zürcher Zeitung.
І хоча у мирний час територіальні лінії переважно залишаються недоторканими, це породжує небезпечну оману — ніби межі постійні й непорушні. Насправді ж усе навпаки: кордони — це тимчасові домовленості, вистраждані чи нав'язані, лише до наступного перелому, коли одна зі сторін знову стане сильною.
Століттями насильство набувало нових форм — від холодної зброї до танків, від танків до дронів та кібервійн, але принцип залишився: де сила — там і кордон. Захід довго підтримував зручну легенду: що саме демократії здобули перемогу у Другій світовій війні, хоч у Москві панує протилежний погляд — багатонаціональний совєцький народ нібито єдиний переможець тієї бійні.
Велика брехня полягає у тому, що після 1945 року Європа (а з нею і весь світ) жила у мирі й злагоді, як ніколи доти. Насправді ж Друга світова війна, як викидень Першої світової, породила Холодну війну із безліччю невирішених конфліктів по всій планеті, які спалахують час від часу від Колумбії до Кореї.
Мир в Європі (конкретніше, затишне споживацтво Старого світу) — це тонкий міраж. Навіть після Ялтинської конференції 1945 року, де американський президент Франклін Рузвельт, що ослаб, дозволив Іосіфу Сталіну перекроїти мапу континенту, а британський прем'єр-міністр Вінстон Черчилль не зміг опротестувати це. Після цього народи Східної Європи опинилися у тіні ГУЛАГу, чужій їхній культурі та історії.
Фізичні перешкоди — річки, гори, клімат — сьогодні легко долаються, набагато важче подолати культурні кордони. Вони стійкі, тому що живуть у людях: у мові, віруваннях, пам'яті, у почуттях перемоги та приниження; скажімо, у Сербії досі живе спогад про поразку 1389 року на Косовому полі від турецького війська, а в Індії досі вирує конфлікт між індуїзмом і ісламом.
Однак культурні кордони — найупертіші. Адже територію можна зайняти (як було з Україною після поразки Перших визвольних змагань 1917-1922 років), але культуру і національну ідентичність знищити неможливо, навіть попри штучні голодомори-геноциди, масові репресії, депортації й терор.
Після розпаду СССР і падіння Берлінського муру європейці поспішили повірити в «єдину Європу». Європейці, особливо ті, хто жив по західний бік «залізної завіси», навіть стали вважати Пушкіна, Достоєвського і Гоголя «своїми», хоча й забули: політична культура московії не змінилася.
Вона, як і раніше, імперська, а розмарнілий дармовою перемогою у Холодній війні ідеологічно лівацький Захід недооцінив це. Дешеві вуглеводні вкрадені московитами у корінних народів РФ стали своєрідним відкупом для гріхів Кремля — спершу в Ічкерії, потім у Сакартвело, а затим і в Україні.
Західні лідери уявили, що Москва прийме його ліволіберальні «цінності», тоді як насправді вона продовжувала мислити категоріями імперії. США та ЄС прагнули завершити Холодну війну об'єднанням Німеччини, але забули, що РФ залишається країною, сформованою ще Іваном IV Жахливим, Пєтром I Окаянним, Єкатєріною II Хтивою, ну й звісно ж, кривавим Сталіним.
Як і у минулі століття, московія знову прагне розширити свій вплив — у Білорусі, Молдові, Україні, а також на Кавказі. Україна, зі своєю власною мовою, культурою та історично давнім Києвом, викликає у Москви роздратування та підозру; і, як завжди, кордони визначає не міжнародне право, а сила.
Україна виявилася віч-на-віч із набагато потужнішим противником, знову, а от Європа досі не готова до прямої військової підтримки, натомість Америка вагається і певно полишить Старий світ сам на сам із путінською московією. Вашинґтону цікавіше у власній гавані (Західна півкуля), де вже давно панує Пекін.
Геноцидна московитська війна проти України триває вже 11 рік поспіль, руйнуючи країну, виморюючи населення, тоді як Захід лише обмежує РФ, але не здатний забезпечити перемогу Києва. Дональд Трамп відкрито фіксує цей дисбаланс, підігруючи путіну: Україна програє, Європа не готова боронити свої власні кордони, США йдуть геть.
Постає головне питання: на якому боці кордону стоїть Україна і сама Європа? Відповідь залежить від одного — від сили, тієї сили, якої в об'єднаної лише декларативно (тобто на словах і документах) Європи немає, чого б не говорили чиновники із комфортних кабінетів у Брюсселі.
Французький президент Емманюель Макрон може погрожувати, але його батьківщини програвала всі війни, починаючи від 1870 року. Двічі Франція була окупована Німеччиною й вивільнилася лише після втручання американців, про що постійно нагадують Парижу із Вашинґтона.
Сьогодні мова вже не тільки про географічні рубежі — йдеться про межі самої західної цивілізації, яка прогнила ізсередини завдяки багаторічному пануванню лівацтва. Саме тому захистити їх, ці рубежі, без вільної та зміцнілої України, а також без підтримки США і, вочевидь, залучення Туреччини, буде просто неможливо.
Окремо медіаагенція «Останній Бастіон» зауважує, що намагання Білого дому догодити Кремлю зустрічає опір українців: прикрі паралелі історії та підміна понять. Влада на Печерських пагорбах Києва мусить дослухатися до нашої нації.
