Між війною і «миром»
Розвиток ситуації з російським вторгненням в Україну продовжує займати центральне місце у свідомості путіна.
Прихід до влади адміністрації Трампа і подальша видима тимчасова хаотичність у зв’язку з цим створили для Москви вікно можливостей для припинення війни на якихось прийнятних умовах. Але в Кремлі чудово розуміють: простір для маневру обмежений у часі. Строго кажучи, тут немає права на зволікання, інакше росію чекає продовження конфронтації із Заходом — можливо, навіть за ще активнішої участі США, якщо Трамп розчарується.
Слід зазначити, що путінський переговорник Дмитрієв висловлює досить обнадійливі тези щодо припинення вогню, подаючи це у формулюванні «сторони досягли суттєвого прогресу». Він декларує відновлення діалогу Вашингтон-Москва і навіть наводить приклад обговорення питання відновлення прямого авіасполучення як кроку до нормалізації.
Зрозуміло, Дмитрієв за посадою зобов’язаний створювати примирливий контент, сприяти згладженню гострих кутів між конфліктуючими сторонами. Через свою природну внутрішню деструктивність, хронічну параною, мислення у стилі холодної війни, путін усе більше дратує імпульсивного Трампа, схильного до радикальних кроків. У Білому домі вже дали зрозуміти: складається стійке враження штучного затягування російською стороною переговорного процесу, постійних ігор у кішки-мишки, спроб розколоти переговорний процес з метою отримання вигоди у каламутній воді. Все це — заради вибивання для себе більш вигідних умов.
Трамп роздратований і незадоволений, якщо не сказати — розлючений поведінкою агресора, і хоче поставити його на місце.
По-перше, припинено спроби Кремля представити українську владу як нелегітимну. Байки та вигадки на цю тему вже всім набридли, особливо на тлі того, як Лавров нещодавно приймав у себе представників трьох проросійських хунт з Африки. Як кажуть: або хрестик зніміть, або…
По-друге, американська сторона хоче стимулювати здатність росіян до домовленостей за допомогою санкцій. Якщо детально поглянути на жорсткість підходу Вашингтона до світової тарифної війни, то загроза Трампа ввести нові санкції проти російської нафтової галузі та розгромити путінський «тіньовий флот» є цілком серйозною підставою для Москви стати поступливішою у питаннях війни проти України і «згорнути губу». Територіальні амбіції путіна — його ахіллесова п’ята. Через незграбні криваві спроби прирости територіями він пустив під ніж російську економіку, яка в будь-який момент може обвалитися під тягарем безглуздих військових витрат.
По-третє, одна з головних задач війни по-путінськи — «суверенізація» росії, посилення її суб’єктності — не виконана, і країна все більше підпадає під маніпулятивний тиск Китаю. Тамтешні експансіоністи з великим апетитом спостерігають за розмиванням РФ як політичного утворення, її внутрішньою крихкістю, безідейністю. Наївно вважати, що Пекін на 100% зайнятий лише проблемою Тайваню. Їх цікавить участь у поділі російських ресурсів і вихід до Арктики за рахунок територіальних здобутків у безлюднім Сибіру. І путін тут як ніхто інший зробив їм колосальний подарунок — і без того демографічно виснажена росія стала дистрофіком, розтративши цінний людський ресурс на безглузду війну в Європі.
Кремлівські аналітики усвідомлюють: людей для оборони гігантської території критично не вистачає, так само як і засобів для мінімального економічного освоєння тимчасово захоплених територій України. Ніякої стратегічної цінності Донбас чи Приазов’я для Москви не мають, адже головна загроза йде не від Європи, яка слабшає з точки зору путінських ідеологів, і не від США, які грають сепаратну партію, а саме від азіатизації росії.
путін ніби кинув країну у топку китайського прогресу, поставив її на рейки самознищення для покращення стратегічних позицій Китаю, який насолоджується кровопролиттям у Європі. При цьому короткозорий Путін поставив себе в позицію небажання встановлення справжнього миру — він коливається між війною і «миром», тобто паузою для перегрупування.
