Без готовності до війни неможливо забезпечити мир
Пацифізм був культурною революцією середини xx століття. Його слід брати до уваги, але не перетворювати на політичну платформу і доґму.
Такий погляд на військово-оборонний стан теперішньої об'єднаної Європи в особі ЄС висловили наші іспанські колеги із видання El País, передає медіаагенція «Останній Бастіон». Журналісти цілком серйозно запитують: «Де воїни Європи та хто буде воювати у наступних війнах, коли США відвернеться від Старого світу?».
Це питання висить над європейцями вже давно — його ігнорували, відкидали, придушували, але після зради Дональда Трампа воно стало нагальним. Адже у цьому питанні не може бути жодних сумнівів: 47-й президент Сполучених Штатів Америки є зрадником своїх друзів, своїх союзників і, перш за все, світських цінностей своєї нації.
Зараз щодня точаться дискусії про необхідність «спільної європейської оборони», про збільшення інвестицій у військові витрати та навіть про можливість розміщення наших солдатів уздовж кривавого кордону між Україною і РФ. Обговорюються проблеми, які ускладнюють досягнення автономії, якщо не неможливої незалежності, в обороні Європи від можливої майбутньої агресії, яка, на жаль, стає все більш вірогідною (і вже відбувається).
Перешкод багато, вони величезні та різноманітні: військово-промислові, економічні, технологічні, стратегічні й, перш за все, політичні. Ці дебати, хоч і необхідні, але вперто ігнорують головний недолік Європи, коли йдеться про ведення автономної оборонної війни: брак воїнів, відсутність потенційних захисників.
«Як, на жаль, і трагічно продемонструвала війна в Україні (і бійня палестинців на Близькому Сході), навіть найбільш технологічно просунуті війни потребують воїнів. А у нас, західноєвропейців, їх немає, не було і вже немає. Маємо на увазі не лише дефіцит бойових солдатів, який є дуже гострим: за словами Володимира Зеленського, захист українського кордону потребуватиме розгортання 200 000 військовослужбовців, але ЄС ледве може розгорнути 60 000 у три зміни по 20 000 осіб.
В ЄС панує згасальна боєздатність, які жили у мирі протягом восьми десятиліть, демографічно старіють. Задля того, щоби вести війну, навіть якщо вона лише оборонна, потрібна відповідна зброя. Проте залишається, вперта, нездоланна, жахлива, ще й потреба в молодих чоловіках (і жінках, якщо хочете), здатних, готових і охочих її застосувати. Іншими словами, люди, які налаштовані вбивати й вмирати», — слушно зауважують іспанські журналісти.
Найкориснішим показником неспроможності ЄС (а також НАТО) у виконанні цього завдання є не чисельність армій — це кількість загиблих на передовій. За правдивими перевіреними підрахунками, за три роки конфлікту в Україні загинуло ледь не 300 000 вояків по обидва боки фронту і втричі більше було поранено, часто серйозно.
У такому випадку, війна знищила б майже все населення Мілану або Таллінна. Чи здатні європейці це уявити? — Ні, не здатні, оскільки це поза межами їхньої пацифістської уяви, бо більше не є воїнами.
Що стало з усіма цими солдатами та войовничим духом колишнього Старого світу? Американський історик Джеймс Шихан у своїй новій книзі досліджує трансформацію Європи від спустошеного поля бою до квітучого й миролюбного суспільства, яке перемикнуло всі свої матеріальні й моральні ресурси із війни на добробут.
На нашій тисячолітній траєкторії війна була не лише ремеслом, трагічною константою, інструментом влади, вона була мистецтвом (сукупністю прийомів, методів, винаходів і талантів), яке рухало історією Європи й, в унісон із нею, наративом, що визначав ідентичність європейців. Протягом століть та ж таки Іспанія була євразійським мисом, населеним лютими, грізними, гордими та непереможними воїнами.
З усіх європейських винаходів, які сформували сучасний світ, винаходи у сфері ведення війни — технологічні, тактичні та культурні, — мабуть, були найефективнішими та найвпливовішими. Але війни наших європейських предків були не лише заволодінням силою, вони також були нагодою для генезису сенсу: від Марафону до П'яве європейці воювали (і жили) так, як вони очікували, що про їх битву (і про їхнє життя) будуть розповідати.
Від Гомера до Ернста Юнґера наша цивілізація вважала фронтальну, смертоносну і вирішальну збройну боротьбу своєю основою. Адже саме у героїчній війні відбувався повний досвід, доленосна подія, момент істини, в якому формувалися форми політики та цінності суспільства, вирішувалися індивідуальні й колективні долі.
Апокаліпсис світових воєн, що складався із двох частин, знищив цю вікову традицію. Розрив із нею був радикальним і насильницьким, уже з руйнівним досвідом окопів Великої війни (1914-1918), вперше за тисячоліття історії, поняття слави, честі та мужності втратили будь-який сенс, оскільки європейська людина прийшла до висновку, що у світі немає нічого, за що варто було б померти.
Несподівано, як зауважив французький письменник Блез Сандрар, «Бог став відсутнім на полях битв», у зв'язку із чим народився пацифістський роман, абсолютна новинка в панорамі людських творінь. Катастрофа Другої світової війни, розв'язана мілітарною відрижкою нацизму і більшовизму, зробила прірву, що відділяє нас від історії наших предків, ще глибшою й остаточною.
Результатом стала глибока мутація людського досвіду та соціальної організації. Остаточне відкриття безглуздості війни залишило в нашій свідомості відбиток іронічного мовчання, меланхолійного розчарування світом — перш за все європейцям нагадали та підтвердили це непристойне видовище підлої жорстокості, яке продемонстрував перед усім світом президент США.
У його присутності європейці пережили момент інтенсивного екзистенційного прояснення, ми наново відкрили для себе гордість за те, що ми європейці, що ми не такі, як він. Річ у тому, що ми більше не є воїнами, — пацифізм був культурною революцією, над ним треба розмірковувати і його треба поважати, але він ніколи не може стати політичною платформою.
З усіх цих причин наближення вісімдесятої річниці визволення від нацизму, яке змусило європейців раз і назавжди відмовитися від будь-якої агресивної, націоналістичної та імперіалістичної війни, повинно стати вирішальним кроком для Старого світу, щоби знову відкрити свій бойовий дух, а разом з ним і сенс боротьби. Західноєвропейці, дуже давно востаннє були воїнами, їм притаманна відчуженість від агресії та конфліктів.
«Антифашистський опір нагадує іспанцям, француза та італійцям, чому ми відкидаємо війну, але також вчить нас, чому ми повинні готуватися, якщо буде потрібно, до її ведення. Ілюзії та мрії про вічний мир, який обіцяли після 1945 року, згоріли у вогні війн XXI століття, котрі ми все ще прагнемо уникати й не помічати», — пояснює ситуацію італійський письменник Антоніо Скураті.
Європі слід припинити вдавати, що історія завершилась і що всі на нашому континенті можуть вічно жити в спокої, захищені стінами брюссельської бюрократії. Світ повернувся до природного стану — до боротьби, а Європа має зробити те саме, хоча й втратила не лише військову техніку, а втратила м'язи.
Та сама Європа, яка колись диктувала правила всьому світові впродовж віків, сьогодні безпомічно поглядає на війну в Україні й питає себе, — чи взагалі здатна на щось більше, ніж занепокоєння та санкції. Сподіваємося, що здатна, бо у разі, якщо ж ні, — то приречена на зникнення.
Війна — це не аномалія і, як би кому не хотілося, це мова, якою говорять нації, коли дипломати вже не здатні домовитись. Тож, якщо європейці нею не володіють, вони будуть рабами тих, хто володіє: Вашинґтон, Москва, Пекін, Тегеран...
В ЄС повинні зрозуміти просту річ: мир — це привілей, який потрібно захищати, а сила — єдина мова, яку розуміє будь-який диктатор. У XXI столітті війна не зникла, вона змінилася: дрони, ракети, кібератаки, найманці, «гібридні» фронти, проте суть залишилася тією самою — воля, рішучість, дисципліна, кров.
Пацифізм зробив свою справу. Тепер — час армій і не можна захищати цінності, якщо не готовий вмерти за них, не можна любити свободу, якщо не готовий тримати у руках зброю, не можна вірити у демократію, якщо не готовий кинути виклик тиранії.
Європі знову потрібно виховувати воїнів — не мілітаристських фанатиків, а громадян-захисників, повернути поняття честі, мужності, обов'язку; не як мілітаризм, а як відповідь на виклики нашого часу. Європа має бути здатною діяти самостійно.
Армія ЄС не може бути утопією, це мусить стати пріоритетом. Євросоюз повинен витрачати не 2% ВВП на оборону, а 5% і мати мільйонну армію на випадок великої війни, ну й, звісно ж, думати не про «деескалацію», але про перемогу.
Якщо ЄС не створить нову касту воїнів, він втратить все — і мир, і гідність, і життя. Європі потрібна нова європейська воєнна революція, не для нападу, але для виживання, бо без готовності до війни неможливо забезпечити мир.
Крім того, як раніше повідомляла медіаагенція «Останній Бастіон», обернення Вашинґтона радісним обличчям дурня до хижої із вишкіром дикану Москви відновлює огидну географію Холодної війни. Європа знову ділиться на «Східну» і «Західну», побоюючись втратити уявний мир.
