Муза-натхненниця Української національної ідеї
8 (21) липня 1906 року на чужині – на Московії – народилася майбутня поетка вогняних меж. Нині святкуємо 116-річчя Олени Теліги.
«Не любов, не ніжність і не пристрасть,
Тільки серце – збуджений орел!»
© Олена Теліга
Про Олену Іванівну написано надто мало і не суттєво. Багато публіцистичних і біографічних статей присвячених Телізі розглядають її тільки у двох іпостасях: як поетесу, або як націоналістку та активну діячку ОУН.
Але найбільш пристрасне, глибоке дослідження творчій діяльності Олени Теліги здійснив власне її вчитель Дмитро Донцов. Саме ідеолог українського націоналізму красномовно схарактеризував її, як поетку вогненних меж.
У чергову річницю народження відомої української поетеси-бунтарки, хотілося б згадати її життєвий шлях, зокрема через призму поглядів її наставника. Знайомство Олени Теліги з Дмитром Донцовим відбулось у 1930 році у Львові, куди переїхала поетеса з Варшави.
Тоді ж настали злиденні часи – іноді Телізі доводилося працювати з музичними номерами у нічних кабаре Львова, Дрогобича, Станіслава (тепер – Івано-Франківськ), Сокаля. І навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
Самовідданість Олени Теліги заради України вразили й водночас надихнули на плідну співпрацю з "поеткою з Божої ласки" Дмитра Донцова. Молода українка стала ученицею і музою лицаря духу національної боротьби.
Власне, сам ідеолог націоналізму дуже прозаїчно схарактеризував Телігу наступним чином: «Ориґінальна в образах та ідеях; цілісна, як рідко хто інший; елегантна у формі своїх віршів; горда в наставленні до життя – вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького... З'явилась вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча зірка, лишаючи яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам».
Олена Іванівна стала музою Дмитра Івановича завдяки своїм несамовитим віршам, що так схожі сприйняттям слухачами вогняних, полум'яних поезій Великого Кобзаря. Донцов милувався нею, плекав великі надії.
Він змалював подібність поезії Олени Теліги до творчості улюбленої нею і ним Лесі Українки. Він вказує на геніальний дар поетки вогненних меж в'язати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім і вчорашнім, гостро переживати ганьбу рабства своєї поневоленої нації...
І, як підсумок оцінки творчості Теліги Донцов пише: «Я не знаю ні одного після Шевченка поета, якого поезія була б так насичена ідеєю Божого Провидіння». У наш "прогресивний модерний вік", або як сказав Дмитро Донцов, "в епоху тріумфуючого хама, у вік отарності, нищення всього індивідуального, яскравого, сміливого" – зір із гордістю зупиняється на блискучій постаті Олени Теліги, музі та палкій діячці українського націоналізму.
У тих, хто її знав, у пам'яті лишилася струнка, різко вирізьблена, випнута вгору фігура, яка несла смолоскип боротьби далі на Схід, до знедолених більшовицькою татарвою українців. Її тремтяча життям постать чарівної жінки та пророчиці у свою темну епоху била на сполох, пробуджувала українство в тих людях, які вже були за крок до зневіри.
З вибухом Другої світової війни Теліга таємно подорожувала окупованою німецькими військами Польщею; у грудні 1939 році у Кракові Олена Теліга зустріла Олега Ольжича. Водночас за порадою свого вчителя Дмитра Донцова, поетеса вступила в Організацію Українських Націоналістів.
В ОУН під проводом Андрія Мельника літераторка тісно співпрацювала з Ольжичем і Уласом Самчуком у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 році вже в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників і знедолених киян.
«Була вона поеткою вогненних меж, на порозі нової епохи нашої цивілізації, епохи, яку вона викликала і, в боротьбі за яку наложила головою. Нічого з плебейського не було в ній, нічого зі скиглення поезії початків XX ст. з їх занепадницьким сентименталізмом. Велика внутрішня сила била з неї, з її творчості, суворе завзяття, яке відблиском кидав на неї далекий, а потім такий близький, її в боях ранений, трагічний Київ. Жадоба блискучого і сильного життя, глибока свідомість її нації та її самої призначення, згораючи світити в віки Божим смолоскипом – ось що вирізняло цю поетку, іноді ніжну й жіночу, а як треба, тверду і горду. Такою була вона, такою була її творчість», – писав Дмитро Донцов.
Також значне, що впадає в око читачеві поезії Олени Теліги – це славень інстинктовому, нестримному життєвому пориву, славень бурхливій радості життя, росту, пробудженій молодості... Нагромадження надміру життєвої енергії, динаміка життєвого плану, які бурлили, як вулкан, і рвалися вгору.
Все це було кредом як її життя, так і поезії. Це гаряче, пульсуюче бажання жити, бажання, яке, здається, зараз розірве зовнішню оболонку, всі рамки, що стримують, і вибухне назверх з новою силою.
Це бажання надихало на плідну працю все того самого великого Донцова, який зазначав: «Усе в ній є порив до яскравого, до блискучого, порив летіти крізь бурю і небезпеку. Це чисто анімальне відчуття радости життя, упоєння його п'янким виром, виладовуванням надміру сили. В це життя влетіла вона "рудим конем в червоній амазонці". Типова постать національної нашої стихії з дикою енергією, степового українського скакуна». Саме такою була Олена Теліга, яку закатували нацисти у Бабиному яру в 1942 році.
