Національний військовий пантеон — нове яблуко розбрату українців
Горезвісні ліволіберали воліють відібрати у прийдешніх поколінь пам'ять про наших воїнів. Замість глорифікації позірна й свідома профанація.
Днями очільник Інституту національної пам'яті Антон Дробович запропонував визначити принципи меморіалізації нинішньої війни. Найбільше його хвилюють наступні пункти:
- щоби нікого не образити;
- щоби «збірним образом оборонця» у нас не стала «постать білого молодого військового міцної статури»;
- щоби пам'ять про війну не містила жодної ідеології, особливо «нетолерантної», а також не відбулося «надмірної мілітаризації публічного чи символічного простору».
Як на мене, то у принципі, нічого нового, все згідно сучасних ліберальних методичок. (До речі, і це показово, чомусь пан Дробович не згадав комунізм у своєму переліку людиноненависницьких ідеологій, але то таке).
Маєте розуміти, що в основі сучасного ліберального світогляду лежить постійний страх когось образити. Людей загнали у рамки, маніпулюючи поняттям «вразливі групи» (які насправді в переважній більшості ніякі не вразливі, а паразитарні) чи «нерівність» (яка в нинішніх умовах трактується не як «рівні стартові позиції для всіх», а як «додаткові преференції для членів вразливих груп»).
Вихід за ці рамки означає обструкцію та виключення з фахового та суспільного життя. Однак пан Дробович правий в тому, що у війні залучені чимало людських колективів:
- чоловіки та жінки, молоді й старі;
- військовика, волонтери, люди цивільних професій, які працюють на оборону тощо;
- родичі полеглих, біженці та іншим чином постраждалі від війни цивільні.
Всі вони мають право на свою меморіалізацію. І в кожного з цих умовних колективів буде своя пам'ять про війну із багатьма спільними моментами, але одночасно і з суперечливими.
Крім цього у нас присутні інші колективи — люди, які абстрагувалися від війни та ухилянти. Подобається це комусь, чи ні, але вони також частка нашого суспільства та повноправні громадяни з правом голосу й у них також буде своя пам'ять про війну.
З цього слідує, що наше суспільство занадто неоднорідне, щоб загнати у вузькі рамки спільну пам'ять, окресливши це красивими словами про «принципи». І в нас немає офіційної державної ідеології, навколо якої можна було б розбудовувати меморіалізацію.
Характерний приклад — постать Георгія Тарасенка — лідер організації «Фрайкор» та командир однойменного підрозділу, який поліг у бою 25 березня 2022 року. Посмертно отримав звання Героя України, на його честь у Харкові назвали вулицю.
Проте оскільки ідеологія «Фрайкору» відверто суперечить сучасним ліволіберальним цінностям, то певні українські громадські діячі та організації виступили проти вшанування пам'яті Тарасенка. І, на думку Дробовича, саме вони мають рацію.
Сутність в тому, що загальна пам'ять про війну апріорі жодних рамок не потребує. Кожний умовний колектив у нас вже має і далі буде мати можливість для власної меморіалізації.
Згідно зі своїми цінностями, світогляду та принципів, які він вважає за потрібне. Проте в умовах відсутності державної ідеології, зіткнення різних меморіалізацій будуть неминучими, а уникнути цього неможливо.
