Натреновані Армією США афґанці вже воюють за Путіна проти України, – The New York Times
Відверта розповідь американського спецпризначенця Томаса Каси, який служив на Близькому Сході. Він особисто навчав афґанських військовиків.
Я – американський доброволець, який добре знає небезпеку професії спецпризначенця, в якій я спокійно прослужив 14 років. І я один із тих, хто допоміг створити іноземний легіон Владіміра Путіна.
"Зелені берети" – "солдати-кавалеристи", які скинули режим талібів у 2001 році, – не армійські рейнджери та морські котики. Ми спеціалізуємося на навчанні та бойових діях разом із місцевими силами, і наша найбільша сила – це довіра і дух товариства, які ми розвиваємо з нашими колегами.
Упродовж багатьох років "зелені берети" та командос Афґанської національної армії були оплотом проти талібів. Це партнерство було викуване величезною ціною людських та афґанських життів.
Після стрімкого від'їзду з Афґаністану та відсутності значущої державної підтримки некомерційних організацій, які допомагали нашим колишнім союзникам, багато з цих висококваліфікованих командос прийняли пропозиції щодо набору для участі у боях у складі російської армії проти України. Для 20-30 тисяч осіб, яких ми навчили, стабільна зарплата й обіцянка притулку від талібів часто надто вигідні, щоби відмовлятися від них – навіть, якщо ціна: повернення до бойових дій.
У міру того, як наступний склад Конґресу США готується розслідувати виведення військ і те, чому вони пішли так катастрофічно швидко неправильно, вони повинні вивчити не лише підготовку до тих драматичних днів у серпні 2021 року, коли таліби увірвалися до Кабулу, а й те, що сталося, – і відбувається нині – у зв'язку з їхньою перемогою:
- як активно полюють на тих, хто охороняв американські війська;
- як вони постраждали за понад річне перебування при владі "Талібану";
- як наш уряд заплющував очі на це все;
- як афґанці були змушені платити майже $600 за особу, щоби подати заяву на умовно-дострокове звільнення з гуманітарних міркувань, тоді як з українців плата не стягується.
Після грубого злочину висновку я не думав, що можна було перетнути більше червоних ліній, будь-яку подальшу моральну шкоду, яку завдано тим із нас, хто служив чи працював, щоб урятувати наших союзників у Кабулі. А проте, це жахливе відкриття, що наші найближчі партнери тепер проллють кров за Росію, усвідомлюється з шаленою відразою та огидою, чи не вчергове.
Ми мали це передбачити, адже це ми кинули... ні, не лишили, а саме кинули наших найближчих партнерів гуртом на поталу талібам: який вибір залишився в афґанських спецпризначенців? Ті, хто залишилися, страждають від злиднів, голоду, переслідувань з боку талібів.
Пан Путін, хоч би якими підозрілими були його обіцянки, вселяє надію. Якщо афґанці боротимуться за Росію, їхні сім'ї можуть жити за найкращих умов, вони можуть заробити $1500 заохочення за вербування та отримати російське громадянство.
Іронія долі полягає у тому, що тих, хто вирушить на передову на Донбас, роздере тá сама зброя американського виробництва, яка колись підтримувала їх у бою проти талібів. Що ж, я не можу звинувачувати тих афґанських командос, які воюють за Росію; зробити це позбавило б їхньої свободи дій в їхньому власному виживанні.
І це був спритний і хитрий хід пана Путіна, який збільшує смертоносність своїх солдатів на передовій, не ризикуючи життям росіян. Ці ж солдати не любителі, призовники чи засуджені, але перевірений у боях загін спеціальних операцій, підготовлений найкращими фахівцями Америки.
Таліби теж мають радіти, оскільки втеча з країни найнебезпечнішого ядра руху опору, – на руку пуштунським ісламським радикалам. А тим часом наша національна ганьба увічнена, і ціле покоління воїнів Сил спеціального призначення США обтяжене пом'якшенням збитків від попереднього конфлікту, тоді як їхнє завдання завоювати довіру союзників – теперішніх і майбутніх – стає дедалі складнішим та небезпечнішим.
Трагедію посилює той факт, що існує армія добровольців, низових організацій та невеликих некомерційних груп (у тому числі одна, яку я заснував), які поспішають на допомогу. Однак ми на кожному кроці потрапляємо у глухий кут через боягузтво, політичну дисфункцію і брак ресурсів.
Торік у липні під час відеоконференції з членами різних неурядових організацій держсекретар Ентоні Блінкен висловив подяку цим групам. Він визнав, що ми взяли на себе обов'язки Державного департаменту, і заявив, що нам потрібно продовжувати це робити.
Ініціатива приватного спонсорства біженців, відома як "Welcome Corps", яку держсекретар Блінкен рекламує «найсміливішою інновацією у переселенні біженців за чотири десятиліття», – це втрачена можливість. Найближчим часом поіменне спонсорство не набуде чинності для афганців принаймні до середини 2023 року, фактично прирікаючи на загибель сотні людей, яких можна було б врятувати негайними та рішучими діями.
Допомога у невизначений момент у 2023 році недостатня, їм це потрібно зараз. Якщо наші лідери мають намір вмити руки й забути про Афґаністані, вони повинні підтримати неурядові організації, які взялися робити за них свою роботу.
Не знаю, чи були наші зусилля в Афґаністані марні, бо пам'ять про загиблого побратима ускладнює це питання. Я бачу покращення інфраструктури, покоління жінок і дівчаток, які здобули освіту, мають шанс на світле майбутнє, нехай і не на батьківщині.
Гасло "зелених беретів" – «De Oppresso Liber» – тобто, звільнити пригноблених. Країна, за свободу якої ми пролили кров, зникла, а сама зброя, яку ми створили, щоби стримувати гноблення, була використана тиранією.
Розгорнути наші війська в Афґаністані було легко. Тому спроба стримати моральний провал масштабу уряду США схожа на запуск естафети, коли ніхто навіть не тягнеться, щоб ухопити паличку і з новою силою бігти до фінішної прямої.
Наша мораль була прийнята як належне, і ми втомилися. Втомилися ковтати наш гнів, втомилися від нескінченних моральних травм, втомилися від червоних ліній та бюрократії...
Можу лише уявити, яку зраду мають випробувати наші афґанські колеги. Мені більше нема чого дати, хоча я пожертвував особистими фінансами, кар'єрними можливостями та прагненнями у медичній школі; стосунки та мій сімейний добробут несуть на собі основний тягар цього.
Я не заздрю тим, хто веде звичайний спосіб життя, хоча іноді почуваюся відірваним від них. Аби тримати себе у рівновазі, мені часто здається, що я маю надіти маску, щоби приховати сором, приниження та лють.
Величезні успіхи у військовій медицині було досягнуто за 20 років війни, але немає жодного захисту для нівеляції совісті. Якщо я хочу допомоги від Управління у справах ветеранів США, я брешу і кажу, що цей безсилий, самотній гнів розцвітав із тунелю за межами Кандаґара, де деякі бойовики "Талібану" думали, що вони у безпеці від вибухівки, яку я ніс.
Я подбаю про лікування своїх моральних ран настільки, наскільки зможу. Я сподіваюся, що Конґрес, своєю чергою, зможе очолити та допомогти нашій нації розпочати зцілення самостійно, виконуючи обіцянки, котрі ми дали тим, хто пішов у бій від нашого імені.
Це найменше, що ми можемо зробити. Адже, якщо ми не запропонуємо нашим союзникам надію та серйозні дії, це зробить хтось на зразок російського диктатора Владіміра Путіна.
Своєю чергою, "Останній Бастіон" нагадує читачам, що генерал Марк Міллі не вірить у перемогу України цього року. Очільник об'єднаного Комітету начальників штабів США зробив важливу заяву після завершення сьогоднішньої зустрічі у Рамштайні.
