Чи знайомі вам ці слова: «Хай усім борцям за визволення свого Народу світить сонце самостійної України»? А їх промовив наш славетний земляк.
Загальновідомо, що саме Микола Міхновський (1873-1924) виступив фундатором ідеї вільної України саме як національної держави українців. Однак він не просто прагнув створення Української Соборної Самостійної Держави, але й намагався повернути Українській Нації велич через войовничість.
Особливо цікавим є той факт, що ідея Міхновського була не теоретичною конструкцією, а цілком конкретним практичним планом, який мав бути реалізований навесні 1917 року, коли Московська імперія почала конати у революційному вихорі. У своїй борні за встановлення українського панування на українських землях, окреслених межами річки Сян і Кавказькими горами, Міхновський зробив занадто далекосяжний крок, за що опоненти й критики його охрестили «першим українським імперіалістом».
Головним ворогом він вважав московитську революційну демократію, більшовиків і вітчизняних адептів лівих ідеології, які загравали із Москвою. Їм Микола Іванович протиставив націоналістичну форму правління держави та націоналістичний суспільно-господарчий лад, які мали стати інструментами захисту інтересів української нації (він розумів її як етнічну спільноту, а не химеру так званої «багатоплемінної політичної нації»).
Як не прикро, але до доленосних подій 1917-го Міхновський мав дві нагоди втілити свої теорії на практиці. Спершу, 1900 року, у лавах Революційної української партії (РУП), створеної у Харкові, а потім — від 1902 року, заснувавши із нащадками козацької шляхти Полтавщини братами Шеметами власну Українську народну партію (УНП); обидві спроби були безуспішними.
Ідеї автора брошури «Самостійна Україна» (1900), яка збудила українську молодь, покликавши на борню, та першого проєкту Конституції Української Держави (1905) сьогодні як ніколи на часі. Потрібні люди для втілення їх у житті, особливо у цей складний та буремний час.
Не слід чекати на перемогу у майбутньому живучі у приймах, як не вітчизняних олігархів, так закордонних ґрантодавців і визискувачів. Українці потребують встановлення справедливого ладу у кордонах свої національної самостійної соборної держави, де завше і повсякчас панувати гасло Міхновського: «Україна для українців».
Як РУП і УНП понад 100 років тому наша нація вимагає шанобливого ставлення до української мови та національних традицій, культури та історії перш за все від своїх представників, показуючи приклад чужинцям. Українцям не має бути байдуже, який політичний лад існує в їхній Батьківщині, адже тоді заперечується сама сутність нашого національного єства на зламі двох світів — цивілізованого Заходу (Європи в особі ЄС) та дикунського Сходу (Азії в особі РФ).
Боротьбу за національне визволення слід розуміти як боротьбу проти панування в Україні не лише чужих держав, які прагнуть нашого поневолення, але й проти іноземних (так званих транснаціональних) бізнес-структур, покликаних перетворити Богом дану українцям землю на сировину колонію. Поточна війна яскраво демонструє це.
Звернімося до першоджерела, як радять шановні історики. Зацитуємо автора програми УНП, пана Міхновського, який досить детально висвітлив ставлення до найважливіших суспільних проблем вказуючи при цьому на їхні національні особливості, які мусили стати основою для боротьби за власні соціальні інтереси:
«Ніхто не прийде, аби захистити політичну владу в Україні, — віддати потім її до рук Українського Народу. Свідомий Українець, селянин чи робітник, знає, що визволення Українського Народу є справа самого Українського Народу і нікого більше».
Під час Перших визвольних змагань (1917-1921) Міхновський займав виражену праву націонал-консервативну позицію, зокрема активно підтримував Гетьманат Павла Скоропадського. Таким був його виважений націонал-прагматизм та палка любов до України, що стояла для нього понад політичні суперечки, які він заповідав нащадкам долати заради згуртованої єдності нації, обпаленої війнами.
Відтак у добу новітнього національно-визвольної борні, коли проти нас воює не одна лише Москва, надійним гарантом виживання української державності може виступити лише консервативний режим зіпертий на природню національну еліту. Отже, Україна для українців формується з українців, а не зі слуг чужинців, позірно зодягнутих у вишиванки.
Микола Іванович був ворогом масонства та інших космополітичних сил, котрі зсередини намагалися знищити наш народ, завадивши еволюційному розвитку у ранг націй. Як сьогодні, так і на початку XX століття так званий «український рух» (особливо націоналістичний) був наскрізь інфільтрований представниками ворожих структур.
Український патріотизм цинічно використовувався й досі використовується силами залаштункових лялькарів за інструмент для встановлення промосковського чи провашинґтонського режиму на Печерських пагорбах Києва безвідносно до прізвищ. Доля власне України масонів-космополітів і олігархів не цікавила ніколи — тільки великий визиск, лише швидкий ґешефт.
Міхновський чудово розбирався у реаліях свого часу і розумів, наслідуючи пророка нації Тараса Шевченка, що «не існує та не може існувати спільної державної конституції для нації панівної й поневоленої; не існує такої конституції, котра одночасно задовольняла б інтереси нації-пана та її нації-раба». Ось, чому закликав не миритися ні з зовнішньої, ні з внутрішньою окупацією.
Микола Іванович усвідомлював що боротьба націй за панування є природним процесом. Ця думка червоною лінією проходить крізь всю його творчість, відповідно, боротьба за інтереси Української Нації для нього не могла обмежуватися виключно боротьбою за державну незалежність; просте здобуття незалежності, переконаний Міхновський, було за цих умов, хоч і почесною, але все ж таки капітуляцією.
Микола Іванович значно випередив свій час і сьогодні, коли по крихтах відновлюється його спадщина — розкриваються нові воістину титанічні риси постаті батька-засновника самостійної України та відновлювача української імперської ідеї у суворі часи дегенеративної сучасності. На нашому політичному небосхилі Міхновський — ясна зоря і при тому — зоря першої величини, чиї теорії нарешті мають бути здійснені.
У XXI столітті знекровлена Україна потребує такої політичної партії, котра не словом, а справами продовжить розпочате РУП і УНП у столітті XX-му. Ідея національної консолідації всіх верств суспільства заради розбудови української держави для українців із соціально справедливим ладом, де титульну націю (котра за переписом 2001 року становить понад 85% від усього населення) не будуть утискати, визискувати й поневолювати прислужників чужинців.
Досить важливим є те, що боротьба за незалежність українського Народу не стала для нас усіх примарою, яка затулила б собою реальне життя, котре нікуди не поділося. Тому українці мусять не вмирати за Україну, але жити у ній та за неї всупереч і наперекір усім викликам суворої долі.
Натомість медіаагенція «Останній Бастіон» закликає своїх читачів пам'ятати, що лише згуртована Українська Нація ладна здолати ворогів. У теперішній війні з росією ще досі вирішується питання щодо Голодомору, а ті, хто пам'ятають той геноцид, — не дадуть повторити його знову.