Олександр Ковінька — як символ свого часу
До 115-річниці відомого українського гумориста
Не було свого часу в Україні людини, яка б не чула прізвища цього полтавця, а зачувши — не посміхнулася б. Невипадково Олександра Івановича називали «заступником Остапа Вишні». Справді, коли Вишні не стало, Ковінька ніби прийшов йому на зміну і ще довго радував українців своїм гумором. До того ж їхні біографії дуже схожі у своєму драматизмі — як долі українських інтелігентів сталінської доби.
Про Олександра Івановича ми попросили розповісти відомого полтавського журналіста, письменника і гумориста Павла Стороженка — одного з перших лауреатів літературної премії імені Олександра Ковіньки.
— Олександр Іванович був рідним сином свого часу, коли в українських селах двері не замикалися, коли в селянських родинах діти зверталися до батьків на «ви», коли зауваження старших людей сприймалися чужими дітьми всерйоз, без нахабного пащекування. Острівці такої народної культури ще існували й по війні. Хоча їх дедалі більше розмивало прогресивне «тикання», інтернаціональне змішування племен і народів, у якому чомусь зникало все краще, а спливало гірше — пиятика, лайка, грубість. Олександр Іванович був носієм звичаєвої культури, і це було помітно на тлі молодшого, міського, напівзросійщеного покоління, яке ще пам’ятало своє коріння, але вже вважало, що прогрес безповоротно пішов у протилежному напрямку.
— Як ви його сприймали тоді?
— Наприкінці 1970-х — початку 80-х років я працював завідувачем відділу листів і фейлетону обласної молодіжної газети «Комсомолець Полтавщини». Мене мотало по області: я їздив за скаргами трудящих, вишукував фейлетонні прецеденти, захлинався у читацьких листах...
Серед цієї журналістської метушні іноді з’являвся Олександр Іванович. У редакційному коридорі чулися важкі повільні кроки. «Ковінька йде», — казав хтось із колег. Він заходив до мене, бо я редагував сатиру і гумор, та й сам вправлявся у цих жанрах. «Здрастуйте!», — і клав на стіл рукопис оповідання чи фейлетон.
До речі, рукописи Олександра Івановича були завжди дуже акуратні, підготовлені згідно з видавничими нормами: тільки перший примірник, ширина берегів — стандартна, відстань між рядками — теж, жодної незрозумілої правки... Напевне, так виявлялося його поважливе ставлення до роботи колеги, якому доводиться перелопачувати гори листів і дописів, часто підготовлених недбало, написаних поганим почерком. Та й сам Ковінька колись варився у тому казані — працюючи в обласній газеті «Зоря Полтавщини». Мабуть, співчував...
— Але ж у вас був не просто відділ... Чого варта сама назва сторінки!
— Справді, сторінка звалася «Вишнева Ковінька». Назву рубрики разом спородили мій попередник Тарас Нікітін і головний редактор обласної «молодіжки» Павло Клименко. У назві вдало поєднано прізвища двох відомих українських сатириків — Вишні й Ковіньки. Водночас у найменуванні було щось замашне і нібито дошкульне для різних недоліків і антагоністів правильного соціалістичного життя. Рубрика була надзвичайно популярна у читачів, і надрукуватися в ній було неабищо для позаштатних авторів. Та й київські письменники не гребували співпрацею з провінційним виданням.
Говорив Олександр Іванович повільно, спокійно, з плавними модуляціями. Його мова нагадувала полтавський ландшафт — переважно рівнинний, з нечастими пагорбами. Оповідав нібито без темпераменту, але Ковіньку любили слухати. Тоді широко практикувалися виступи письменників перед трудовими колективами. Попри обов’язковий ідеологічний компонент, у цих зустрічах було багато корисного й цікавого: творча інтелігенція краще розуміла естетичні запити публіки, а люди бачили перед собою живих письменників і поетів. Ще одна користь — люди чули правильну українську мову, намагалися їй наслідувати, чи бодай не калічити.
А тоді ж процес зросійщення в Україні різко пожвавився. Розмовляти українською у великих містах вже давно стало не престижно. Тепер це національне звиродніння почало ширитися й на невеликі містечка, навіть села. Але в Полтаві, у райцентрах ще залишався широкий «масив» не перетравленого братерською уніфікацією населення, яке вважало українську мову рідною, і хоча подеколи не вміло нею правильно користуватися, проте відчувало до мови синівський сентимент.
Я бував на виступах Олександра Ковіньки. Його оповідання, гуморески і фейлетони з народного життя, читані неквапливою полтавською говіркою, публіка слухала дуже уважно, радо сміялася кожному смішному слову, дотепному народному вислову. Вочевидь, Олександр Іванович любив такі слова, і це передавалося слухачам. Його довго не відпускали зі сцени чи трибуни... Він був популярний не тільки на Полтавщині. Його твори читали в усій Україні. Люди взагалі більше читали, телебачення ще не було всюдисущим.
— А вдома в Олександра Івановича ви бували?
— Так. Пригадую один курйозний візит. Якось головний редактор «Комсомольця Полтавщини» Іван Бокий, відомий пізніше як народний депутат, сказав, щоб я і Віктор Семеняка (теж фейлетоніст) ішли до Олександра Івановича, додому: туди мають під’їхати київські «кіношники». Вони зніматимуть сюжет: «Відомий гуморист Олександр Ковінька ділиться секретами творчої майстерності з молодими полтавськими колегами». Запросили також Володю Дугара з Карлівки. Очікуючи киян, ми встигли напитися чаю, запропонованого дружиною Олександра Івановича, покурити на сходах... Нарешті, з редакції зателефонували і дали «відбій»: у киян щось не склалося, вони не приїдуть. Ми розбіглись у справах. Так Олександр Іванович не зміг поділитися з нами, перед кінокамерою, своїми творчими секретами.
У буденному житті він був небалакучий: думав щось своє, на запитання відповідав стисло. Його темперамент оповідача, мабуть, вповні реалізувався на папері.
— Тодішні тиражі творів Ковіньки вражають і тепер...
— 1980 року, до 80-річчя Олександра Ковіньки, у видавництві «Дніпро» вийшов двотомник його творів накладом, який тепер здається фантастичним для українського письменника, — 100 тис. примірників! Його відкривала гарна передмова, написана головним редактором «Перця» Федором Маківчуком. У передмові йшлося про життя Олександра Ковіньки — й жодним словом не згадувалося про його 21-річну «відсидку» в сибірських таборах.
— Ви щось знали тоді про це?
— Усі українські літератори добре про це знали. І хоча були вже не сталінські часи, а доба глибокого застою, відкрито згадувати про репресії остерігалися... Та хіба тільки він «сидів»! Остап Вишня, якого Ковінька вважав своїм учителем, «відтягнув» у таборах 10 років...
Сама зовнішність Олександра Івановича наводила на думку, що його добре пошарпало життя. Високий, кощавий, видно, замолоду сильний чоловік, він не мав на голові волосся. Брів теж бракувало — лише надбрівні дуги. Це наслідок тривалої, нелікованої цинги. Хтось із «перчан» згадав, що Ковіньці допомогли вижити його почуття гумору і хист оповідача: він читав перед «зеками» свої гуморески, і це пом’якшувало життя — його берегли. Я засумнівався: «Він же писав українською...» — «А в таборах хто сидів!? Майже всуціль українці».
Не треба бути літературним критиком, досить — уважним читачем, щоб помітити, наскільки різниться стиль українських письменників і поетів до «посадки» і після «посадки». Особливо це позначилося на творчості сатириків і гумористів. І Остап Вишня, і Олександр Ковінька «до» — розкуті, гострі, сміливі у виборі тем, винахідливі в доборі літературних форм... «Після» — гладкошерста сатира і безпечний гумор. Пізніше, в роки застою, було винайдено «компромісний» жанр — «Про хороше — веселенько».
Інколи по обласному радіо Олександр Іванович схвально відгукувався про чергові мудрі рішення першого секретаря обкому партії. Мені думалося: «І навіщо це йому? Він достатньо популярний, щоб триматися осторонь...» Утім, здогадувався: «Мабуть, його «організували». Відмовитися тоді означало «стати в позу», засвідчити опозиційність. А це було небезпечно. Мені зовсім не хочеться здаватися «сміливим заднім числом», а лише — принагідно підкреслити трагізм тих часів, коли з народного організму регулярно зішкрібали інтелігентний шар. Хтось із новітніх західних філософів сказав: «Народ, у якого немає власного інтелігентного класу, не має майбутнього».
— Яка зустріч з Ковінькою вам запам’яталася найбільше?
— Ми з різних поколінь, а «дружиться» краще між ровесниками. Тож «пригадувати» якусь близькість стосунків не можу. Але один приватний епізод згадати хочеться.
Якось улітку 1982 року я надибав у себе придбаний раніше двотомник Ковіньки й подумав: «Попрошу його підписати на згадку. Все-таки живий класик!». Зателефонував Олександру Івановичу. Він сказав: «Заходьте». Поклав перед ним книжки. Чекаю, що напише. А він питає: «Як звуть вашу дружину?» Думаю, до чого тут дружина? Він її раз чи двічі бачив, коли ми йшли вулицею! Але ім’я назвав. І він ламким почерком немолодої людини написав: «...Олені Олександрівні з ласкавою повагою і приємністю...» Моя черга була другою, після жінки. Чи здатні ми, сучасні кавалери, на таку джентльменську завбачливість? Залишаю це питання відкритим.
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
Рядки біографії
Олександр Ковінька народився в селі Плоскому Решетилівського району на Полтавщині в селянській сім’ї. Після двокласного училища, дванадцятилітнім, пішов у найми. 1917 року склав іспити (екстерном) за 4 класи гімназії. В період УНР і громадянської війни бився з денікінцями і потрапив у їхній полон, вступив до Червоної армії (разом з Сосюрою), опинився в українському війську Петлюри. Після повернення в 1922 році додому працював секретарем сільради, пройшов курси інструкторів-лекторів Авіахіму, вчився заочно в Полтавському інституті наросвіти. З 1928 року — газетяр, фейлетоніст газети «Більшовик Полтавщини».
Перша гумореска «Містки та доріженьки» з’явилася під впливом О. Вишні 1926 року в газеті «Селянська правда». Далі друкувався в журналах «Червоний шлях», «Всесвіт», «Плуг», «Червоний перець», «Селянка України» та ін. У 1929 році вийшла перша збірка гуморесок «Індивідуальна техніка». Друга збірка, «Колективом подолаємо», вийшла 1930 року в Полтаві.
1934 року Ковіньку заарештували як «ворога народу», котрий нібито перебував у терористичній організації українських націоналістів. У 1947 році був звільнений, але без права повернення в Україну. Жив у Якутії. 1950 року знову арешт. Лише 1956 року — реабілітували, він повернувся до Полтави, де й прожив до смерті.
1957 року в харківському «Прапорі» з’явилася повість «Як мене купали й сповивали». Відтоді одна за одною виходять його книжки — загалом понад 30. Двотомники вибраних творів виходили в 1970 та 1980 роках. Перекладався на російську, білоруську, грузинську, вірменську та інші мови.
Ковінька постійно друкувався в журналах «Перець», «Україна», «Прапор», «Жовтень», у багатьох газетах. З 1965 року майже два десятиліття був депутатом Полтавської міськради. На VІ з’їзді письменників України обирався до правління СПУ. 1970 року нагороджений орденом «Знак пошани». 1984 року став лауреатом премії ім. Остапа Вишні, а 25 липня 1985 року Олександра Ковіньки не стало...
