Пастка швидкого миру

Одна з ключових наших проблем нині: на міжнародному рівні кристалізується консенсус про необхідність досягнення миру із РФ. Це хибний шлях.

Лютневе вторгнення й перших півтора року великої війни домінував дискурс про те, як допомогти Україні перемогти РФ. Зараз же, через низку обставин, у тому числі й неабиякі старання Кремля, світ говорить про те, як замирити Україну і РФ.

Ініціатива була повністю на нашому боці, коли світ говорив про необхідність перемоги України над РФ. Як тільки світ почав говорити про неминучий мир між нами, то ініціатива почала переходити до Москви; це абсолютно логічно, і ниже пояснимо, чому.

• Міжнародні партнери.

Коли вони діяли в парадигмі перемоги України та поразки РФ, то були сфокусовані на тому, як надавати Україні більше, а РФ зробити слабкішою. Коли ж запанувала розмова про мир, то фокус уваги поступово зміщується з допомоги Україні на те, як досягти припинення бойових дій.

Зокрема, й користуючись зі зменшення постачання Україні зброї й всього іншого для продовження війни. Бо, якщо ми й усі інші за якнайшвидший мир із РФ, то навіщо нам зброя, велике військо та інше?!

Мілітаризація і прагнення до миру дуже рідко працюють разом: якщо ти готуєшся до миру, то не можеш готуватися до війни. Домінує щось одне, особливо у сучасному світі «розніженої людини», якій не хочеться виходити із зони комфорту, а тому так легко запанувало сподівання на мир.

• Українські цивільні.

Якщо скоро буде мир, то навіщо їм мобілізуватися до війська, волонтерити й донатити?! Краще трохи почекати, і все вляжеться, вдасться уникнути мобілізації до армії, розпорядитися своїм волонтерським часом на суто особисті справи, а те, що не пішло на пожертви війську, витрати на себе.

Набагато ж приємніше думати про відпустку або приглядатися до нового автомобіля, ніж жити війною і думати, як допомогти армії. В очікуванні миру люди природно починають перемикатися на дозвілля, покупки зайвих речей, бізнес, роздуми про вибори... про що завгодно, тільки не про фронт!

• Українські військовики.

Коли про швидкий мир говорять звідусіль і всі повністю перемикатися на мирне життя, то військовослужбовець на «нулі» об'єктивно починає більше думати не про війну і перемогу, а про цивільне життя. Він — така сама людина, з такими ж мріями та бажаннями, як і цивільні.

Мало того, він має значно більше підстав сподіватися на відпочинок і відновлення, ніж інші. Безперервні й всюдисущі розмови про мир безумовно впливають на дух і налаштованість, демотивують воювати та ризикувати.

Відтак, це дуже деморалізує під час бойових дій. І от, у сухому залишку маємо наступне: дискурс про мир істотно знижує здатність оборонятися діям РФ та її союзників, — це стосується і наших партнерів, і нас.

На певному етапі обставини дуже тиснули на Україну, щоби ми включилися в дискурс про мир, але з цього точно треба вибиратися. Кожен наступний обстріл українських міст й втрати серед цивільних дають підстави знову повернути світ в парадигму перемоги України та поразки РФ.

Як наслідок усе одно буде мир, але лише після поразки РФ. Однією з найбільших проблем з 2015 року було те, що ми дали росіянам втягнути себе і західних партнерів в «парадигму миру».

Попри те, що це нібито дало змогу потягнути час, велика війна все одно постукала у двері, — це було не вирішення, а відкладання проблеми. Багато хто у світі, не використав той виграний час для підготовки до великої війни й так буде і цього разу, якщо займатися самообманом.