Письменник Хвильовий – це кат Фітільов
Чому українці досі шанують літературного перевертня з Московії, паралельно обпльовуючи геніїв-земляків? Певно, від нестачі здорового глузду!
13 грудня – день народження "Миколи Хвильового" (1893-1933). Насправді етнічного росіянина Ніколая Фітільова, якого большевицька влада призначила українським письменником.
Ще перед Жовтневим переворотом він, син декласованого російського дворянина, належав до соціал-демократів. Із часів гімназії, з якої його, як Васисуалія Лоханкіна, виперлии.
Як напише Лев Орлигора, «і Скрипник, і Любченко, і Хвильовий, і десятки інших лізли по трупах до комунізму». А таки лізли... по трупах українців!
Брав участь у боротьбі проти Української держави й УНР у ролі організатора большевицького загону. Того загону, який захопив місто Богодухів, члена моторошно відомої у Богодухові "Ради п'ятьох", Богодухівського виконкому Рад, а потім військового комісара дев'ятої дивізії Червоної армії, проводив розстріли.
Його сестра все життя пропрацювала у ЧК-ГПУ-НКВД, перша дружина була політпрацівницею. Для його земляків, як свідчать матеріали Джеймса Мейса, не було несподіванкою, що письменник Хвильовий – це кат Фітільов:
Його обтрушені від нафталіну твори не читає ніхто, крім фахових літературознавців, вчителів і викладачів. Будьмо відвертими, це література для літературознавців!
Безсюжетна проза про тугу за Владіміром Лєніним, якого більше ніхто не побачить, перенасичена русизмами, з постійними "жєнщінамі" й даканням. З пеанами "загірним комунам", ЧК і Розам Землячкам та прокльонами "жидкобородому інтелігентові" й "просвітянам"-націоналістам.
Людям усе це надривне тартюфське нагнітання жахів недовченою мовою нецікаве... Залишився тільки набір примітивних гасел: «Геть від Москви!», «Дайош психологічну Європу!».
Той самий, як писав Роман Гуль, винесений із борделів заклик: «Дайош!». Фітільов не закликав до жодного розриву з росією.
Доведений до повного руйнування алкоголем, а, може, й білим порошком, він аж ніяк не збирався вимагати йти геть від Кремля та товариша Сталіна. Для нього "Європа" – це просто марксизм, та й "Москва" у нього – це не росія, а "купецька Москва", протиставлена революційному Петроградові, як у Вєліміра Хлєбнікова:
«Эй, молодчики-купчики,
Ветерок в голове!
В пугачевском тулупчике
Я иду по Москве!
Не затем высока
Воля правды у нас,
В соболях-рысаках
Чтоб катались, глумясь.
Не затем у врага
Кровь лилась по дешевке,
Чтоб несли жемчуга
Руки каждой торговки...».
Або як у відомій пісні:
«Москва златоглавая...
Звон колоколов.
Царь-пушка державная,
Аромат пирогов...
Конфетки-бараночки,
Словно лебеди, саночки...
"Эй, вы, кони, залётные!"
Слышен крик с облучка...
Гимназистки румяные,
От мороза чуть пьяные,
Грациозно сбивают
Рыхлый снег с каблучка.
Помню тройку удалую,
Вспышки дальних зарниц,
Твою позу усталую,
Трепет длинных ресниц...
Все прошло, все умчалося
В невозвратную даль,
Ничего не осталося,
Лишь тоска, да печаль...».
Найжахливіше було б, якби він вижив і прожив довге сите номенклатурне життя, мордуючи українського читача поганою українською мовою. Тими вальдшнепами й санітарними зонами.
