Полонізація окупованого Заходу України
Як східнякам є багато чого розповісти про московитів, так західнякам про поляків і угорців. Кріпацтво, утиски, репресії, терор...
Наприкінці липня — на початку серпня 1924 року польський уряд на чолі із Владиславом Ґрабським розпочав «хрестовий похід» на все українське. В окупованих після Ризької угоди (1921) Волині та Галичині стали переслідувати не поляків.
Варшава наклала заборону на вживання української мови в органах місцевого самоврядування та державних установах (суди, школи тощо). Лише за 5 років чинності цієї «норми» кількість українськомовних шкіл скоротилася від 2532 до 749!
Так, відповідно до оновленого закону про організацію шкільництва на теренах східних воєводств (тобто загарбаних поляками українських етнічних земель) основним типом державної школи проголошувалася утраквістична (двомовна). У ній викладання поступово мало перейти на 100%-ву польську мову.
Реалізація заборони покликана призвести до повної ліквідації всіх українськомовних шкіл. Уряд Ґрабського послуговувався польським шовіністичним поглядом на світ, вважаючи українців, а також білорусів, «людьми нижчого ґатунку».
За статистикою, 1924 року на Східній Галичині (сучасні Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області) нараховувалося 2151 українська школа, а вже у 1930-му їх залишилось лише 716. Далі стало ще менше: 1937 року — 352.
Силове приневолення задля полонізації застосовувалося повсюдно. Незгідних карали, вчителів арештовували, збройне протистояння, квінтесенцією якого стала «Волинська трагедія» у роки Другої світової війни — акт відповіді на жорстокі дії польського режиму.
Тож, не тільки московити розуміли, наскільки важлива мова для збереження і виживання нації. Мова вижила, та боротьба досі триває, а кожне слово українською — наша зброя проти ворога і засіб виживання.
А проте, медіаагенція «Останній Бастіон» радить згадати, що світогляд дитини формується в основному у сім'ї із малечку. І тільки держава здатна зробити зі свого юного громадянина патріота чи зрадника.
