Пригоди хорольського стрільця УНСО «Хусейна» в Придністров’ї

ВІЙНА
02.12.2021, 19:07
Пригоди хорольського стрільця УНСО «Хусейна» в Придністров’ї

На відстані близько кілометра, розпочався бій, і кулі зі свистом рикошетили об дерева

Рідкобород Юрій Вікторович, «Хусейн». Ройовий УНСО. Народився 18 листопада 1961 р. в м. Хорол Полтавської області. З 1989 р. активний учасник УГС-УРП, з 1992 р. належний до лав УНСО. Очолював Хорольську районну організацію УНА-УНСО. Брав участь в Придністровському конфлікті, за що нагороджений медаллю «Захисник Придністров’я». Освіта вища, сільськогосподарська.

Ми їхали з Рибниці в Дубоссари в кузові вантажного автомобіля. Позаду було кілька нудних тижнів караульної служби з охорони мосту через річку Дністер (на той час єдиний шлях, який з’єднував Південну Європу з Україною). Нас було п’ятеро: я – «Хусейн», «Гарік» (Ю. Гарькавенко), «Барбі» (А. Тарабрін), та ще «Поручник» (С. Коломієць) і Дмитро Корчинський, які приїхали до Рибниці в справах. Наш термін перебування в Придністров’ї закінчувався, потрібно було повертатися додому, тому ми просили Корчинського, щоб нас направили на передову, сильно хотілося особисто взяти участь у бойових діях.

в першому ряді від броневика третій з ліва стрілець УНСО
в першому ряді від броневика третій з ліва стрілець УНСО "Хусейн"
Фото:googl

 Надвечір ми приїхали в селище Дзержинське під Дубоссарами, десь через півгодини рушили в напрямку села Кошниця, де молдавський ОПОН утримував плацдарм. Виїхали на досить круту гору і помчали по трасі Рибниця-Тираспіль. Проїхавши з кілометр, зупинилися. Попереду виднівся розстріляний молдавським БТРом автобус ЛАЗ, на якому добиралися на позиції козаки. «Поручник» наказав покинути машину, і ми вирушили далі пішки, з інтервалом метрів вісім-десять один від одного.

Спочатку йшли понад шляхом захищеним дорожнім насипом, а далі звернули в поле в напрямку невеликого гаю, який виднівся на віддалі метрів триста від дороги. На полі стояв автомобіль «КамАЗ», на кузові якого було змонтовано досить чудернацьку установку, зварену з металевих швелерів. «Поручник» нам пояснив, що це місцеві народні умільці виготовили так звану «катюшу», за допомогою якої обстрілювали позиції молдаван протиградовими ракетами типу «Алазань». Шкоди противникові вони завдавали мі-німальної й слугували швидше для моральної підтримки.

 Зайшовши в гай, ми натрапили на покинутий піонерський табір, який мав досить моторошний вигляд, наче в якомусь фільмі про війну. На позиціях, які від нас були на відстані близько кілометра, розпочався бій, і кулі зі свистом рикошетили об дерева гаю. Ми вийшли до ріденької лісосмуги і перебіжками від дерева до дерева рушили в напрямку дороги, за насипом якої за нашими розрахунками мали знаходитися шанці, які утримували збройні формування Придністров’я та наші стрільці. Праворуч від лісосмуги простиралося голе поле, а праворуч – виноградник. «Поручник» попередив, щоб ми пильнували виноградник, бо туди досить часто пробиралися молдавські ОПОНівці й робили засідки.

схема позицій на Кошницькому плацдармі
схема позицій на Кошницькому плацдармі

На душі був неприємний холодок через те, що зі зброї у нас був лише один АК-74 у «Поручника», отже в разі нападу відбиватися довелося б хіба що грудками сухої землі. Останні метрів сто довелося повзти по-пластунськи. Ось і довгоочікувана дорога. Перед дорогою був викопаний неглибокий одиночний шанець для стрільби лежачи, а за дорогою височіла здоровенна барикада, складена з будівельних бетонних блоків, на вершині якої майорів румунський прапор, і більше нікого. Виявляється, ми надто далеко зайшли на південь і проминули лінію фронту, довелося перебіжками повертатися в напрямку Дубоссар, бо в цей час почалася інтенсивна перестрілка із стрілецької зброї.

 Нарешті на нашому шляху почали зустрічатися хоч якісь натяки на фортифікаційні роботи. Це була канавка глибиною півметра і шириною в штик лопати, коли раптом вдарили міномети, то я зміг втиснутися в неї лише боком. І ось нарешті наші позиції, вони, до речі, дуже разюче відрізнялися від шанців, які будували козаки та придністровські гвардійці. Там шанці були глибиною заледве один метр, наші ж були повнопрофільними окопами, які могли витримати навіть інтенсивний артилерійський обстріл.

УНСОвці на позиціях
УНСОвці на позиціях

Зустрічаємо знайомих, знайомимося з тими, кого ще не знаємо, отримуємо зброю. Мені не вистачило автомата, обіцяють привезти наступного дня, радять до завтра позичити в козаків, в яких за декілька місяців боїв виник деякий надлишок зброї. Йду до козаків, підхожу до натовпу досить строкато вдягнених людей, по ним можна вивчати історію військових одностроїв, хто у гімнастерках часів Другої світової, хто в синіх шарадах з червоними лампасами. В одного на кашкеті тризуб з китицями червоної калини, на грудях радянський значок «Гвардія», а на пряжці ременя двохголовий російський орел. Прошу позичити до завтра автомат. Мені видають АКС-74У, зброя придатна лише для бандитських розбірок, та для пострілів з-за рогу, але, як кажуть, вибирати не доводиться. Набоїв – обмаль, лише один магазин, в решти по 2–3. Це на небагато хвилин інтенсивного бою

. Займаємо позиції, наближається ніч. Мене і «Барбі» просять перейти трохи праворуч до шанців козаків, бо там не вистачає стрільців. Переходимо в досить неглибокий окоп, в ньому увесь час доводилося сидіти, а стріляти – з коліна. Перестрілка спалахнула раптово, хтось вистрілив, з того боку відповіли і пішло, як снігова лавина, з молдавського боку вдарили міномети, явище не досить приємне – спочатку чуєш далекий глухий постріл вишибного заряду, свист міни, за цей час увесь скручуєшся в один клубок, час здається зупинився і як полегшення – вибух, пронесло.

 Мінометний обстріл посилюється, а відповісти – нічим, артилерії та мінометів у нас немає. Раптом чую знайомий до болю свист, я строкову службу проходив у танкових військах на посаді інструктора по водінню середніх танків, їздити доводилося мало не щодня, тож роботу двигуна танка Т-64 я переплутати не міг ні з чим. Так як у румунів танків не було зовсім на тому плацдармі, то це означало лише одне – нам йде допомога. Десь о третій годині ночі на наші позиції підійшов танковий полк з Дубоссар.

 Виявилось, що чимало солдатів до 14-ї російської армії набирали з місцевої молоді, більшість офіцерів вважали Придністров’я своєю другою батьківщиною, а кому буде до вподоби, коли на вулицях його рідного міста рвуться міни та снаряди. Тож увесь полк, попри заборону командира полку та замполіта, які увесь склад полку оголосили «ізмєнніками родіни», залишив казарми і вирушив нам на допомогу. Ми підбігли до танка, який зупинився неподалік нашого окопу. Відкрився командирський люк башти, висунувся командир танку і запитав куди стріляти. Ми вказали на будівлю складу хімічних добрив, який знаходився на другому кінці саду, звідти постійно дошкуляли снайпери. Після трьох пострілів потужної 125 мм гармати, запанувала мертва тиша, налякані молдавани припинили стрілянину до самого ранку.

 Ми з «Барбі», так як були на позиції, яку утримували козаки, почали шукати місце для ночівлі. Зайшли в один бліндаж, присвітили сірниками, бліндаж являв собою яму, глибиною в метр, перекритий брусками, товщиною 50х50 мм, на брусках лежала вовняна ковдра та насипано 5 см шар ґрунту. В кутку лежала купа сіна, на якому ми і вмостилися спати, за годину в бліндаж набилися солдати 14-ї армії, причому їхній командир, молодий лейтенант, розштовхавши солдатів, влігся біля нас. Вранці ми прокинулися від галасу, лейтенант вишикував солдатів і розпікав їх на всі заставки, виявляється, вночі хтось поцупив кулемет, який солдати покинули без нагляду на бруствері окопу.

Ми вилізли з бліндажа і рушили до шанців, які утримували стрільці УНСО. Там вже був киянин, здається, «Стрілець», який був командиром нашого підрозділу, він приніс мені АК-74, і я ще цілий день тягав АК-74У, який козаки брати не хотіли, і його господаря знайшов лише надвечір. Другого дня «Стрілець» мене потяг з собою в Дубоссари. Нам конче потрібен був вантажний автомобіль, і міська влада обіцяла нам в цьому допомогти. Вирушили ми своєю ходою. Дісталися міської ради.

 Сама процедура на дозвіл була досить простою, ми залишили в заклад військовий квиток «Стрільця» і отримали заповітний папірець на отримання автівки ГАЗ-53. Проте все виявилося не так просто, начальник автопарку вантажівки нам не давав, в замін пропонував новеньку «Волгу» з ліхтарем таксі, довелося забирати її силоміць, благо зброї в начальника автопарку не було, а ми вдвох могли витримати кількагодинний бій, бо «Гарік», випроводжаючи мене, запхав мені в «розгрузку» не менше тисячі набоїв, і я всю дорогу його лаяв на всі заставки.

Поверталися ми переможцями, в нас був власний вантажний автомобіль. Цікава штука війна. Спочатку вклоняєшся кожній кулі, кожному пострілу, а потім швидко до всього звикаєш і йдеш на повний зріст між рядами дерев саду, який розділяє наші й молдовські позиції. Але ця звичка штука згубна, через цю звичку можна проґавити постріл снайпера, або досить влучного стрільця. Тому доводилося не звертати уваги на глузування козаків, які, нехтуючи безпекою, ходили по позиціях на повний зріст і розплачувалися за це власною кров’ю. Серед козаків, як місцевих, так і приїжджих, було найбільше втрат, рахунок вівся на десятки загиблих. Низькою в них була і дисципліна, якась суцільна «отаманщина», деколи траплялися досить кумедні випадки.

Одного разу після чергування ми з «Гаріком» зайшли в штаб до місцевих козаків, там була гучна пиятика, запросили і нас до столу випити по чарці. Щоб не ображати господарів, ми сіли до столу. Раптом двері розчинилися, і до кімнати зайшли троє козаків, які конвоювали цигана, молодого досить зухвалого хлопчину. Вся компанія приєдналася до нашого застілля. Випили по чарці, розговорилися, виявилося, що циган теж козак і воював у їхньому підрозділі.

Проте кров брала своє, так як коней поблизу не було, то циган викрав УАЗ їхнього комбата. Комбату це не сподобалося, тож він вирішив позбутися проблемного бійця і відправив його в штаб. Мало по малу в нас зав’язалися досить приязні стосунки, тож горілка швидко скінчилася, а всім дуже хотілося «продовження бенкету», але грошей ні в кого не було, тож циган визвався знайти спиртне. Він кудись зник і повернувся десь за годину з трьохлітровою банкою самогону.

 Пиятика продовжилася. Коли все було випито, козаки почали прощатися, сказали, що їм вже час їхати. Циган зміряв їх хитрим глузливим поглядом і запитав: – А на чому ви збираєтеся їхати? – Як на чому? На КамАЗі (Козаки привезли цигана на автомобілі «КамАЗ»). – А що ж ви пили? – запитав циган. Виявляється, циган придністровським гвардійцям за трьохлітрову банку самогону проміняв «КамАЗ», який належав козачому батальону. Пізніше козаки отримали назад свій «КамАЗ» за декілька десятків автоматів АК-74.

Ополченці ПМР біля своїх позицій
Ополченці ПМР біля своїх позицій

Взагалі на тій війні у мене виникало багато запитань. Бойові дії велися на окремих ділянках, від’їдеш від лінії фронту кілька кілометрів, і можна вільно перебратися через Дністер у Молдову й до тебе немає нікому діла, йди хоч до Кишинева. Складалося враження, що ця війна комусь потрібна такою, якою вона є. Ми пропонували придністровському керівництву, щоб нам дали дозвіл і ми мобільною диверсійною групою пройшлися б рейдом по запіллю ворога, розгромити декілька райвідділів поліції і, захопивши транспорт, несподівано з боєм прорватися через міст в Рибницю.

 Або випадок з переходом на бік військ Придністров’я танкового полку. Можна було б, посадивши на броню піхоту, раптовим ударом ліквідувати Кошницький плацдарм, який утримував молдовський ОПОН, але цього логічного рішення ніхто не підтримав, замість того танки з інтервалом один кілометр були розкидані по всьому автошляху від Дубоссар і аж до самого Григоріополя. Дивна була ця війна, проте Придністров’я вистояло, та і ми отримали те, що для нас було досить важливим – бойовий досвід.

Читайте також:
Виміри
Історичні паралелі...
24 квітня, 09:45
Політика
Cеред документів акти про виконання смертних вироків.
10.12.2021, 16:53
Історія
Він обґрунтував необхідність утворення української держави на основі аналізу геополітичної ситуації у світі в часи Першої світової війни.
03.12.2021, 18:37
Книги
«Україна має право на імперію!»
03.12.2021, 12:03
Історія
Відкриття він здійснив під час прогулянки фермою свого батька
01.12.2021, 15:38
Історія
Горська була однією з тих, хто відкрив місця поховання розстріляних катами московського окупаційного режиму у Биківні під Києвом.
28.11.2021, 19:20