Прокляття Жака де Моле

Як страта тамплієрів змінила історію Франції.

18 березня 1314 року в Парижі, на невеличкому острові на Сені (Île aux Juifs, поруч із нинішнім Пон-Нефом), живцем спалили Жака де Моле — 23-го й останнього великого магістра ордену тамплієрів (Храму). Разом із ним стратили ще кількох високопоставлених братів ордену — Жоффруа де Шарне, Гуго де Перо та Годфруа де Гонвіля. Ця подія стала кульмінацією семирічного переслідування тамплієрів, розпочатого французьким королем Філіппом IV Красивим у 1307 році.

За легендою, коли полум’я вже лизало тіло старого магістра (йому було близько 70 років), він, задихаючись, вигукнув прокляття: закликав Бога покарати папу Климента V і короля Філіппа IV, а також їхніх нащадків. За деякими версіями, він дав їм термін «рік і один день» для відповіді перед Божим судом. Ця сцена, попри всю драматичність, є пізньою легендою — найраніші згадки про «прокляття» з’являються лише в хроніках XV–XVI століть, а не в сучасних подіям джерелах. Перші свідчення про вигук де Моле фіксують лише його відречення від попередніх (вибитих тортурами) зізнань у єресі та визнання ордену невинним.

Проте часові збіги виявилися разючими й підживлювали міф:

• Климент V помер 20 квітня 1314 року (через місяць після страти) від тривалої хвороби (ймовірно, раку чи дизентерії).

• Філіпп IV загинув 29 листопада 1314 року від наслідків нещасного випадку на полюванні (удар кабана спричинив внутрішні травми та гангрену).

• Три сини Філіппа IV — Людовик X Сварливий (пом. 1316), Філіпп V Довгий (пом. 1322) та Карл IV Красивий (пом. 1328) — правили недовго й померли без законних синів-спадкоємців. Усі вони залишили лише дочок або мертвонароджених дітей.

Так завершилася пряма чоловіча лінія Капетингів (старша гілка династії, що правила Францією з 987 року). Після Карла IV престол перейшов до його двоюрідного брата Філіппа VI Валуа (першого короля гілки Валуа, 1328–1350), що стало однією з причин Столітньої війни з Англією через претензії Едуарда III.

Гілка Валуа також не уникла трагедій: багато її представників загинули насильницькою смертю (наприклад, Карл VI Божевільний, Генріх II — від списа на турнірі, Франциск II — від травм), а лінія обірвалася в 1589 році вбивством Генріха III. Лише з приходом Бурбонів (бічної гілки Капетингів) династія стабілізувалася.

Історики розглядають ці події як класичний приклад post hoc ergo propter hoc — легенда про прокляття народилася вже після фактів, щоб пояснити дивовижну серію смертей і бездітності. Вона набула особливої популярності в епоху Ренесансу, а в XX столітті її блискуче популяризував Моріс Дрюон у романному циклі «Прокляті королі» (1955–1977), де прокляття де Моле стає сюжетною віссю всієї саги.

Європейські аналогії подібних «королівських проклять» не рідкість:

• В Англії — легенда про прокляття Томаса Бекета, архієпископа Кентерберійського, вбитого за наказом Генріха II (1170), після чого королівська сім’я пережила низку трагедій.

• У Шотландії — прокляття Роберта Брюса чи Макбета, пов’язане з убивством королів.

• У Скандинавії — саги про прокляті роди (наприклад, рід Вельсунгів у «Пісні про Нібелунгів»).