Розповідь одного з перших борців проти Макухівського сміттєзвалища
Під час одного з візитів до села Макухівка журналіст Останнього Бастіона познайомився з цікавою людиною – Юрієм Андрійовичем Швецем. Юрій Андрійович був одним із першим, хто розпочав боротися з Макухівським сміттєзвалищем.
Боротьба, котру він розпочав більше ніж 40 років тому для нього вже закінчена, зважаючи на похилий вік і проблеми зі здоров’ям, але він не оминув можливості розповісти нам свою історію.
«Пам’ятаю, що ще з 47-48 року ми малими бігали на звалище що утворилось завдяки цукерковій фабриці, а до цього, одразу після війни у 44 році тут була Біла гора, це ми її так тоді називали. Величезна була, набагато вища ніж сьогоднішнє звалище.
Так от, оскільки Полтава тоді була розбита після війни, то на відновлення міста почали звідси брати пісок. Спочатку копали вручну – приходили солдати з лопатами і копали. Іноді траплялись обвали, були й жертви.
А потім через кілька років провели електрострум і солдат замінили на роторні екскаватори. Зрештою закопались у глиб на 30 метрів. До речі в цьому кар’єрі знімали свого часу фільм, здається «Вони йшли на Схід». Ми якраз були присутні при його зйомках, стояли згори дивились як по дну йшли танки.
Зрештою, коли весь пісок вигребли одразу почали звозити туди все сміття з міста.
На той час у Полтаві не було каналізації плюс з’явився паровозоремонтний завод – всі відходи з нього сюди везли. Та й з інших заводів теж. Вивозили конями у дерев’яних бочках, як зараз пам’ятаю.
У 50-60 роках звалище почало рости інтенсивніше. Додалось сміття з ГРЛ, Алмазного, 22-го заводу, взуттєвої фабрики. Звозили відпрацьований мазут і іншу гидоту, потім палили її.
Зрештою нам все це набридло, до речі на той час ями в 30 метрів глибиною вже не було.
Нас тоді було 8 чоловік, що боролись за закриття сміттєзвалище. Ми почали писати листи, в мене папка документів була сантиметрів 10 у товщину. Листувались і з міськкомами, і з комунгоспами, і з Ковалівкою, тут такі збори відбували! Але до більш активних кроків ми перейшли ближче до 78 року.
Зрештою всі наші листи і збори результату не принесли, поки у 86-87 році ми вперше не перекрили звалище. І ось тоді нас почули і помітили: провели нарешті газ, воду, але не повністю – труби до цих пір так і лежать закопані, при цьому труби хороші – сталеві. Ну і дорогу проклали частково, лише до в’їзду у село.
Але на цьому все і завмерло. Тому боротьбу ми не припинили. Приїжджала до нас тоді комісія, яка казала, що звалище буде закрите вже у 1990 році. Ще тоді, 25 років тому, комісія постановила, що звалище переповнено, а вода отруєна. Обіцяли, що за рік питання закриття звалища буде вирішено, здається, що почали навіть шукати місце для нового полігону, не пам’ятаю лише де.
Зрештою все скінчилось новим пікетом звалища. Шкода, що зараз в мене вже не має усіх матеріалів, що я зібрав: ні листів, ні переписок, ні викликів, ні результатів досліджень, ні газетних вирізок – все забрали. Частину документів в мене забрали ще на початку 90-х, один з представників міської влади, здається. А решту досить недавно забрав Юрій Бублик, він тоді ще головою Ковалівської сільради був. Особисто у мене з рук брав і говорив, що бере на ксерокс, що він документи збирає. Забрав все що залишилось і нічого не повернув. Казав, що докази збирає, мої до своїх додасть. Де ті докази?
Зрештою нічого ми так і не добились, все заглухло. Я залишився один. А сміттєзвалище спокійно розростається і функціонує й по сьогодні».
Така історія людини, яка півжиття посвятила закриттю звалища і усіма силами намагалась відвернути екологічне лихо.
