Що «не так» із першістю у відкритті Трипільської культури?

До вашої, уваги, шановні читачі, пропонується галицька і київська версії доленосного для Української спадщини археологічного відкриття.

Про архаїчне Трипілля знають усі: і про пречудові різнокольорові розписні посудини цієї культури, і про трипільські протоміста-мегаполіси із населенням до 70 тисяч мешканців, і про те, що Трипільська культура проіснувала чи не найдовше, з усіх відомих на сьогодні в Європі, енеолітичних культур. Одним словом, усім нам, безумовно, є чим пишатися.

Є, правда, один нюанс, а саме: хто і де вперше відкрив Трипільську культуру? Якщо "заґуґлите" цю тему, то вам одразу висвітить, що пам’ятки Трипілля відкрив Вікентій Хвойка у 1893-1894 роках на "Кирилівських висотах" у Києві та біля села Трипілля поблизу Обухова на Київщині.

От, власне, назва цього села й дала, пізніше, підстави називати цю культуру трипільською. Та чи існує якийсь інший погляд на те, хто і коли вперше її відкрив?

Якщо коротко, то Трипільська культура займала не лише значну частину сьогоднішньої України, але й поширювалася на північно-східні райони теперішньої Румунії. Мало того, й тамтешні пам'ятки цієї культури румунські дослідники називають інакше – культурою Кукутені (від місця відкриття першого поселення біля села Кукутені у 1884 році, тобто на пару літ раніше за розкопки Вікентія Хвойки у селі Трипілля), інші оперують назвами Трипілля-Кукутені, кукутено-трипільська спільність тощо.

Але, справа не у тому. Річ у тім, що пам'ятки, які ми сьогодні називаємо "трипільськими", вперше були виявлені та стаціонарно розкопані не на Київщині, і не в Румунії, а на теренах сучасної Західної України!

Наприклад, вперше на пам'ятки цього типу натрапив на Галицькому Поділлі львівський краєзнавець німецького походження Антоні Шнайдер у 1845 році, який писав наступне:

«...Я ближче познайомився з місцевістю та її археологічними пам'ятками ще під час моєї поїздки до Чернівців через Тернопіль та Заліщики у 1845 році. На той час було виявлено багаті приватні колекції археологічних пам’яток у місцевих поміщиків, а також численні поховальні пагорби на полях... Оскільки за браком необхідних коштів я більше не сподівався сюди потрапити, то порадив у 1874 році археологові Адаму Кіркору, який перебував у Кракові, обстежити цей регіон. Дослідження, які провадив Кіркор на Борщівщині протягом багатьох років за розробленим мною планом, збагатили Краківський музей цісарсько-королівської Академії кількома сотнями цінних археологічних знахідок».

А от власне цей Адам Кіркор, який тоді працював на теренах Галицької України як представник Віденської Центральної комісії пошуків і збереження пам'яток старовини (він входив у комісію з археології та антропології) й розпочав тоді, у 1876 році, перші (увага!) в Європі систематичні археологічні розкопки трипільських старожитностей. Причому значно раніше за відкриття аналогічних пам’яток на Київщині та в Румунії.

Особливо цікаві результати дали розкопки Адама Кіркора трипільської пам'ятки у печері Вертеба на Півдні Тернопільщини у 1876 році, які він проводив близько трьох років. І, лише остаточно переконавшись, що має справу із відкриттям окремої археологічної культури, Адам Кіркор повсюди почав вишукувати й інші поселення цієї щойно виявленої "культури мальованої кераміки", як її тоді називали.

У ті роки його увагу привернуло поселення біля села Васильківці поблизу Гусятина на Тернопільщині, де ним, а згодом і Ґотфрідом Осовським (який продовжив там копати) було відкрито першу, з відомих у Галичині, трипільських площинок, тобто величезні завали перепалених до стану цегли глинобитних стін, які впали на долівку і привалили собою десятки мальованих посудин. У гусятинських Васильківцях товщина таких трипільських завалів жител, які згоріли у вогні, сягала близько 40 см.

Відтоді й майже впродовж всього передвоєнного часу, виявлену у самому центрі Європи (за посередництвом Антоні Шнайдера) нову археологічну культуру доби енеоліту, почали називати "культурою мальованої кераміки". Звісно, що тогочасні археологи царської росії, а після них й радянські дослідники, цілком ігнорували у своїх працях і першість відкриття справжнього Трипілля у Галичині, і, тим більше первісну назву, яку було дано цим пам'ткам самими першовідкривачами.

Чи могли Трипільську культуру назвати якось інакше, якби по-іншому склалися тоді історичні обставини? Так, могли б і варіантів такої гіпотетичної назви, є кілька; однак, сталося так, як сталося...

Хто б у тих галичан їхньої думки питався, як правильно (справедливо) назвати нововідкриту археологічну культуру. Провінція вона і є провінцією: чи то для Австро-Угорської монархії, чи для царської росії.

І, у цьому випадку, імперська ментальність і однієї, і другої держав, цілковито ігнорували, що саме на Галицькій Україні вперше відкрилася світові незбагненно цікава і віддалена від нашого часу на 5-6 тисячоліть, загадкова цивілізація мідно-кам'яної доби. А відтак маємо собі запам'ятати наступне:

• вперше, на пам'ятки культури, яку сьогодні заведено називати Трипільською, було натраплено в Галичині у 1876 році під час розкопок біля села Більче Золоте поблизу Борщева на Тернопільщині;
• через вісім років після відкриття трипільської пам’ятки у Більче Золотому, пам'ятки тієї ж культури було виявлено в Румунії (у 1884 році);
• і, щойно через сімнадцять років після відкриття трипільської пам’ятки біля села Більче Золоте на Тернопільщині, Вікентій Хвойка розпочав свої розкопи на вул. Кирилівській, 55 у Києві, а згодом – біля села Трипілля на Київщині.

P.S. Отак-от, виглядає справа із першістю у відкритті однієї із найяскравіших археологічних культур Стародавньої Європи, якою є Трипільська.

Автор – Микола Бандрівський, співробітник Наукового товариства імені Тараса Шевченка в Європі