Що таке Глобальний Південь?
Небажання багатьох країн Африки, Азії та Латинської Америки підтримувати НАТО знову висунуло на перший план термін «Глобальний Південь».
До Глобального Півдня відносяться різні країни світу, які іноді описуються як «розвинені », «менш розвинені» або «нерозвинені». Багато з цих країн — хоча далеко не всі — знаходяться в Південній півкулі, переважно в Африці, Азії та Латинській Америці.
Загалом вони бідніші, мають вищі рівні нерівності в доходах, нижчу тривалість життя та суворіші умови життя, ніж країни «Глобальної Півночі» — тобто багатші країни, розташовані переважно в Північній Америці та Європі, з деякими додатками в Океанія та інші країни.
Термін «Глобальний Південь» вперше використав у 1969 році політичний активіст Карл Оглсбі. Пишучи в ліберальному католицькому журналі Commonweal, Оглсбі стверджував, що війна у В’єтнамі стала кульмінацією історії північного «домінування над глобальним півднем». Але лише після розпаду Радянського Союзу в 1991 році, який ознаменував кінець так званого «Другого світу», цей термін набув поширення. До того часу більш поширеним терміном для країн, що розвиваються, які ще не повністю індустріалізувалися — був «третій світ».
«Перший світ» — стосувався передових капіталістичних країн;
«Другий світ» — для соціалістичних країн на чолі з Радянським Союзом;
«Третій світ» — для країн, що розвиваються, багато з яких на той час ще перебували під колоніальним ярмом.
Книга соціолога Пітера Уорслі 1964 року «Третій світ: життєво важлива нова сила в міжнародних справах» ще більше популяризувала цей термін. Хоча його погляд на «третій світ» був позитивним, цей термін став асоціюватися з країнами, які потерпають від бідності та нестабільності. «Третій світ» став синонімом бананових республік, якими керують жахливі диктатори — карикатура, яку поширюють західні ЗМІ.
Розпад Радянського Союзу – а з ним і кінець так званого Другого світу – дав зручний привід для зникнення терміну «третій світ». У 1990-х роках використання цього терміну різко впало. На заміну їм все частіше використовувався термін, що звучав нейтральніше — «Глобальний Південь».
Термін «Глобальний Південь» не є географічним. Дві найбільші країни Глобального Півдня – Китай та Індія – повністю розташовані в Північній півкулі. Швидше, його використання означає поєднання політичних, геополітичних та економічних спільних рис між націями.
Країни Глобального Півдня були переважно жертвами імперіалізму та колоніального правління, і африканські країни — найочевидніший приклад цього. Це дає їм зовсім інше бачення того, що теоретики залежності описують як відносини між центром і периферією у світовій політичній економії — або, кажучи простою мовою, відносини між «Заходом і рештою».
Враховуючи незбалансовані минулі відносини між багатьма країнами Глобального Півдня та Глобальної Півночі — як в епоху імперії, так і в період холодної війни — не дивно, що сьогодні багато хто вирішує не підтримувати жодну велику державу.
З початку XXI століття «переміщення багатства», як назвав це Світовий банк, з Північної Атлантики до Азійсько-Тихоокеанського регіону перевернуло більшу частину традиційної думки про те, де генеруються світові багатства.
Прогнозується, що до 2030 року три з чотирьох найбільших економік будуть з Глобального Півдня — у порядку розташування Китаю, Індії, США та Індонезії. ВВП за купівельною спроможністю країн БРІКС, у яких домінує Південь – Бразилії, росії, Індії, Китаю та Південної Африки – перевищує ВВП клубу G7 Глобальної Півночі. І зараз у Пекіні більше мільярдерів, ніж у Нью-Йорку.
Ця економічна зміна йшла пліч-о-пліч із підвищенням політичної видимості. Країни Глобального Півдня дедалі більше заявляють про себе на світовій арені. Ця зміна економічної та політичної влади спонукала таких експертів з геополітики, як Параг Ханна та Кішор Махбубані, написати про настання «азійського століття ». Інші, як-от політолог Олівер Стюнкель, почали говорити про «постзахідний світ ».
Одне можна сказати точно: Глобальний Південь напружує політичні та економічні м’язи, яких ніколи не мали «країни, що розвиваються» та «третій світ».
Автор: Джо Адетунджі, редактор The Conversation UK
