Суверенітет лише на папері: що чекає на Білорусь у разі великої війни
Лідери без лідерства: чому білоруська еміграційна політика зайшла в глухий кут.
Інтерв'ю з Сергієм Марцелевим, білоруським активістом, політологом, колишнім політв'язнем. У 2010 році — керівник штабу Миколи Статкевича на президентських виборах. У 2020 році працював з підприємцем і громадським діячем Миколою Автуховичем, відповідав за інформаційний супровід, Telegram-канал і соціальні мережі.
Як ви оцінюєте природу фракцій у Координаційній раді? Наскільки вони є ідеологічно відмінними та впливовими?
Фракції в Координаційній раді — це переважно тимчасові політичні конструкти. У більшості випадків між ними немає суттєвих ідеологічних відмінностей. Вони формуються за патерналістським принципом — навколо лояльності до конкретної публічної особи, яка зазвичай і є неформальним лідером фракції.
Крім того, значна частина таких утворень виконує лобістську функцію — йдеться про доступ до донорських ресурсів і їх розподіл. У цьому сенсі фракції радше є інструментами політичного менеджменту в еміграції, а не класичними партійними структурами.
Блок Прокоп’єва–Єгорова часто позиціонує себе як «радикальне крило» демсил. Наскільки це відповідає реальності?
Блок Прокоп’єва–Єгорова не є винятком із загального правила. Єгоров — багаторічний функціонер Координаційної ради та один з найбільш успішних професійних фандрайзерів. Для нього, як і для Книровича — делегата КС від цього ж блоку, якого окремі критики вважають лобістом інтересів білоруського олігарха Олександра Мошенського, — політика є формою бізнесу.
Тріаду завершує Прокоп’єв — до еміграції успішний ресторатор, який просто переніс свої бізнес-навички в політичну площину. Усі троє — люди розумні й прагматичні, але їхня мотивація значною мірою зводиться до матеріального інтересу.
Команда Валерія Цепкала практично зникла з публічного простору. Чи існує вона ще як політична сила?
Фактично — ні. Валерій Цепкало як політичний проєкт в еміграції приречений з самого початку. Попри свій досвід дипломата і держменеджера, він — випадкова людина в публічній політиці.
У 2020 році його участь у виборах була значною мірою нав’язаною з боку провладних політтехнологів. Завданням було відтягнути голоси у Віктора Бабарика — реального й небезпечного для режиму кандидата, який, до того ж, мав негласну підтримку Москви.
Цепкала й Бабарика позиціонували для одного електорального сегмента: технократи, управлінці, помірно проросійські.
Коли сценарій вийшов з-під контролю, проти Цепкала застосували компромат — історію з будинком, нібито збудованим турецьким бізнесменом в обмін на державні контракти. Після цього будь-який його політичний проєкт був приречений.
Чому Цепкало не зміг закріпитися в еміграційній політиці?
Він намагався об’єднати опонентів Світлани Тихановської, був негласним патроном першого «Форуму незгодних», але швидко відійшов і повернувся в бізнес. Публічна політика — не його середовище.
Для західного істеблішменту випускник МДІМВ, людина з минулими зв’язками з російськими елітами, завжди залишатиметься чужим. Для потенційних прихильників — він безідейний і позбавлений харизми. Симптоматично, що два топменеджери його виборчого штабу нині виживають у Варшаві, працюючи на некваліфікованих роботах. Це показовий індикатор стану всієї структури.
Після 2025 року Лукашенко заявляв, що інтеграція з Росією зайшла надто далеко. Які сценарії ви вважаєте найбільш імовірними у 2026–2030 роках?
Я б виділив три базові сценарії.
- Перший — фактичне поглинання Білорусі Росією.
- Другий — збереження статус-кво за життя Лукашенка.
- Третій — спроба Лукашенка або його наступника виторгувати персональні гарантії й частково відійти від інтеграційних зобов’язань.
Найбільш імовірним наразі є другий сценарій — збереження формального суверенітету при фактичній військовій і політичній залежності від Москви.
Як можливий великий європейський конфлікт вплине на Білорусь?
Якщо прогнози про велику європейську війну до 2030 року справдяться, Білорусь майже гарантовано буде використана Росією як плацдарм. Наступ на Європу вестиметься не лише з Калінінграда чи Карелії, а й з білоруської території.
Це означатиме втрату суверенітету де-факто: країна стане логістичним хабом і тилом армії інтервента. Формальна правосуб’єктність може бути збережена — виключно для демонстрації «союзників» Росії, подібно до ролі БРСР та УРСР в ООН після Другої світової.
Якщо завтра станеться нова криза або транзит влади, хто має шанс очолити процес?
У разі різкого кризового сценарію ключова боротьба відбуватиметься всередині номенклатури. Опозиційні структури в еміграції, найімовірніше, не будуть допущені до процесу — хіба що в ролі статистів і під сильним дипломатичним тиском Заходу.
Якщо ж буде відновлена реальна політична конкуренція та вільні вибори, нові демократичні сили матимуть шанс на реванш. В іншому випадку все знову може звестися до стихійного бунту без лідера — або з лідером, який скаже: «Давайте тільки по вихідних і до обіду».
