Том КУПЕР. Країна мрій

Проблемою ЗСУ в лютому 2022 року був уряд, який вперто відмовлявся прийняти реальність, і тому «не вірив», що росіяни вторгнуться.

Останніми днями кілька читачів (цікаво: усі вони із «Заходу») звернулися до мене з проханням про щось на зразок «пом’якшення» моєї критики українського політичного керівництва, Головнокомандувача Збройних сил України, Збройних сил, зокрема Генштабу України.

Я думав про це, і багато думав. Мій висновок досить простий: вибачте, я не можу.

Справа не в тому, що я недоброзичливий, чи хочу розчарувати, чи повинен бути самостійним, чи знаю краще, чи щось подібне, але: я просто не можу.

Я зрозумів – і причому дуже рано – що єдиний шлях вперед – це нескінченний процес критичного мислення. Саме так я аналізую війну. Я навчився віддавати перевагу реалізму перед будь-якою науковою фантастикою, видаванням бажаного за дійсне чи моделюванням реальності. Я не міг по-іншому, поки працював з десятками різних щоденних газет або спеціалізованих журналів. Що, зрештою, призвело до того, що я зробив вибір працювати таким чином більше десяти років тому.

Я не говорю про все «доповідаю», і кожен мій аналіз є «відповідно до сплачених грошей». Далеко від цього. Але я завжди можу сказати, що моє сумління чисте і я не піддався зовнішньому впливу: я прагну об’єктивно оцінювати наміри та можливості, зберігаючи необхідну дозу об’єктивності та реалізму.

Щоб стати здатним на це, я спочатку дбаю про те, щоб зрозуміти передумови та контекст; я постійно оновлюю свою думку з цього приводу; і я постійно роблю перехресну перевірку, і переперевіряю знову, вивчаючи нові обставини та відповідним чином адаптуючи свої висновки. Вибачте, але результати цього процесу такі, якими вони є.

Я розумію, що через це я часто виглядаю «адвокатом диявола», навіть «стаю на бік ворога» тощо. Але це частина мого способу мислення: зрештою, одна з важливих речей у сучасній війні є порозуміння того, як кожна з сторін функціонує.

Справа в тому, що я ніколи не знаю, якими будуть результати мого аналізу. Я «спонтанний» у цьому відношенні, тому ніколи не можу «пообіцяти» комусь «гаразд, відтепер я буду з ентузіазмом аналізувати та робити висновки» або «звичайно, зараз я напишу гарно про людину XY – бо коли я сідаю аналізувати й писати, я навіть не знаю, чи буде для цього причина.

Тому, вибачте: я нічим не можу допомогти, якщо результати мого аналізу комусь не подобаються, і я не збираюся переглядати свої висновки та моделювати їх відповідно до того, що комусь може «подобатися».

Чи це бентежить деяких читачів? Очевидно це так. Особливо людей, які очікують читати те, що хочуть читати; так само і людей, які роблять поспішні висновки лише на основі заголовків, не читаючи текст взагалі, або не розуміючи прочитаного. Вони залишатимуться в розгубленості протягом усього свого життя. Особливо, хто має проблеми з моїм сарказмом. Але тоді майте на увазі: якщо ви хочете, щоб вам хтось брехав, щоб ви почувалися краще, або щось в такому роді: вибачте, у цьому блозі вам немає чого читати.

***

Я почав із цього «застереження», тому що за останні дні у мене була низка чатів про війну в Україні з кількома друзями, колегами та знайомими. Те, про що йдеться далі – це щось на зразок спроби викласти підсумкові висновки – їх і мої – на папері. Наразі воно не претендує на ідеальність: це радше «багато підґрунтя для подальших міркувань». Воно також може мати «прогалину» (або кілька) у різних місцях.

Якщо хочете, назвіть це «робочим документом»: я справді думаю, що він досить добре пояснить, як те що було зроблено добре, так і масу речей, які поки що пішли не так під час цієї війни.

***

Для початку…

Станом на лютий 2022 року ЗСУ мирного часу налічували близько 200 тис. особового складу бойових формувань Сухопутних військ. Тепер можна сперечатися про те, скільки з них були професіоналами, скільки новобранцями, чи були вони краще навченими чи ні, достатніми чи недостатніми для протистояння російському наступу.

Майже до тих пір, поки не стало надто пізно. Відповідно, мобілізація резервів і виведення підрозділів на позиції було розпочато надто пізно, і, за винятком колишньої «лінії зіткнення» (замороженої з 2014-2015 лінії фронту), ЗСУ, у тому числі і ПСУ (Повітряні сил України — ВПС і ППО) зустріли російське вторгнення не готовими.

Таким чином, значні ділянки території України «впали» без особливих боїв, Маріуполь було взято в облогу за лічені дні, ЗСУ та ПСУ втратили щонайменше дві, якщо не чотири-п’ять бригад без особливих боїв, і їм раптово довелося вести бої вздовж лінії фронту протяжністю майже 1500 км.

Не виключено, що перша хвиля мобілізації була розпочата 19 лютого з Оперативного резерву I черги, а через три дні – Оперативного резерву II черги. Вже на кінець березня 2022 року це збільшило загальну чисельність ЗСУ до приблизно 400 000 військових. Це стало визначальним чинником того, що росіяни почали втрачати позиції (наприклад, у районі Миколаєва), а потім відійшли від Києва, Чернігова та Сум. Фактично приблизно до травня 2022 року ЗСУ мали в Україні більше військ, ніж зс рф.

Оскільки і польові командири (тобто командири бригад і батальйонів, та особливо нижчі чини), і війська були вишколеними та готовими до боротьби, вони проявили себе набагато краще, ніж хтось міг очікувати. Протягом перших чотирьох місяців російського вторгнення вони в основному діяли досить гнучко. За винятком північно-західного Києва та Маріуполя, вони рідко вели окопну війну: замість цього вони постійно маневрували навколо російських флангів, влаштовуючи засідки та/або контратаки там, де росіяни цього найменше очікували. Звісно, ​​можна сказати, що ЗСУ намагались «виграти час», але це спрацювало. Незалежно від того, в Чернігові, чи в Сумах, чи в центральному, а потім і західному Луганську, східному Харкові, в районі Ізюм-Лиман-Сіверськ чи в Херсоні та Миколаєві, українці завдавали зсрф величезних втрат, втрачаючи при цьому відносно мало власних військ.

***

Битви в стилі шоу

Єдиним винятком із цього правила були райони, де ЗСУ отримав наказ «зверху» — не відступати. Подивіться на політичні рішення та накази і битви типу «ні кроку назад», які стали «шоу для зомбі-ідіотів на Заході».

Наприклад, Київ наприкінці лютого та на початку березня 2022 року. Я наразі не впевнений, чи Зеленський чи хтось із його радників, вважали за краще захищати Мощун будь-якою ціною, ніж дозволити росіянам загрузнути в спробах дістатися до місто. Залужний — ГК ЗСУ-, як і Сирський (тоді командувач Сухопутними військами), не оскаржували цей наказ (а якщо оскаржували, то завжди постфактум). У результаті у них не було інших варіантів, крім як залишити 72-у механізовану бригаду напризволяще. Через що бригаді довелося протриматися в Мощуні «не зважаючи на ціну», втративши один піхотний батальйон і більшу частину артилерії, намагаючись зупинити штурм двох дивізій ПДВ противника.

Не те, щоб 72-а не боролася: ще й як боролася — розгромила щонайменше три «міцні горішки» — полки ПДВ. Однак, що фактично врятувало ситуацію в Мощуні, так це повінь, яка виникла в результаті підриву дамби на Дніпровському водосховищі – що, власне, можна було зробити прямо на початку війни, будь на те своєчасний наказ верхівки ЗСУ і таким чином уникнути втрат 72-ої; але цього не сталося.

***

Ні кроку назад

Керівництво Києва не винесло з цього уроків.

Навпаки. Для генералів у Києві не було важливо, наскільки добре воювали їхні війська; не мало значення ні те, які розумні ідеї щодо контратак могли мати їхні польові командири, ні те, які можливості відкривалися у зв’язку з бездумними нападами росіян (як правило, за особистим наказом Путіна). Вони дбали лише про те, скільки батальйонів у них було, і скільки військ, транспортних засобів і припасів вони могли кинути на протистояння росіянам. Тому що єдиним способом, яким вони могли думати, були «матеріальні битви» та «битви на виснаження».

Тому керівництво в Києві, яке ніколи не вважало початкові 200 000 військових ЗСУ достатніми, не могло прийти до думки, що загалом 400 000 військових, доступних через мобілізацію Оперативних резервів I та II черг, може бути достатньо. Вони вважали, що повинні були мати набагато більше.

Наприклад, в час, коли в районі Ізюм-Лиман-Сіверськ ЗСУ продовжували «танцювати (ред. – вести маневрену оборону)» навколо росіян (це було протягом квітня, травня та червня 2022 року), трощивши одну за другою їхні загальновійськові армії (не лише БТГр-и), Зеленський віддав наказ «ні кроку назад» у Попасній, Сєвєродонецьку та Лисичанську.

Це надало змогу росіянам «затиснути» кілька бригад ЗСУ та піддати їх кількатижневим авіаударам, ударам артилерії та фланговим атакам. Підсумок: залучені підрозділи ЗСУ – починаючи з 24-ї механізованої бригади (у Попасній) – попали під вогневе ураження росіян і були розгромлені. Один за одним. Що ще гірше: фактично в кожному з цих випадків втрати ЗСУ під час цих боїв ніколи не були такими «важкими», як в останні 2-3 дні, коли війська були змушені – із запізненням – виходити з «котлів», створених в результаті проривів росіяни з флангів.  

Таким чином, замість того, щоб зробити правильні висновки щодо ЗСУ (наприклад, що ЗСУ, незалежно від того, якого тиску вони зазнають, не збираються «розвалюватися», як багато хто очікував), політичне та військове керівництво знову спиралося на свій недолугий досвід. Вони навчилися наказувати підрозділам утримувати позиції незважаючи ні на що, а потім «вмивати руки» – тому що остаточне рішення про відхід приймали місцеві командири через «непідкорення наказам». Будь-які нарікання на стиль командування відкладали на «після війни»… бо впадали в ілюзію, що війна скоро закінчиться…

В реальності, принаймні на той момент, ЗСУ – тобто Залужний (на той час ГК ЗСУ), Сирський і Генштаб – повинні були зрозуміти, що «ні кроку назад» — це, сама по собі найгірша ідея, не тільки тому що росіяни могли завжди продовжували витрачати десятки тисяч військ для взяття того чи іншого місця або його околиць, але і тому, що такі «бої до останньої позиції» наражали ЗСУ на всю вогневу міць, яку могли зібрати росіяни.

Ще гірше: через те, що ГШ ЗСУ ніколи не практикував адаптацію своїх процедур (тобто доктрини), ЗСУ не має практики «вивчення уроків» (тобто перегляду свого бойового досвіду на основі аналізу проведених бойових дій), і така практика навіть свідомо ігнорувалася. Через те, що Залужний вагався (і/або виснажився) з поясненням, чого він хоче (у нього справді чудово виходило скаржитися на те, чого він не хотів, але це завжди відбувалося постфактум), а Сухопутні війська вже були під командуванням завжди услужливого Сирського, ЗСУ продовжували виконувати безглузді та контрпродуктивні накази Зеленського «ні кроку назад».

***

Випадкові успіхи

Далі Зеленський і Сирський зробили чергову помилку: ймовірно, через ідею Зеленського «вразити Захід, показавши, наскільки українці можуть воювати», на початку вересня 2022 року вони почали наступ.

У Херсоні.

Зараз ця операція для українського керівництва виглядає приблизно так: «О, будь ласка, перейдіть на іншу тему, я не хочу про це говорити». Тому це не обговорюється навіть у ЗМІ.

Готуючи свій план у кращих традиціях радянського військового мистецтва (таким чином, роблячи його легко передбачуваним для росіян), Содоль з ентузіазмом відправив кілька недосвідчених бригад для штурму добре укріплених позицій частин ПДВ рф і вже досвідчених військових контингентів ДНР і ЛНР. Звичайно, були деякі зміни в тактиці, засновані на раніше отриманому досвіді, разом з цим вцілому ситуація виглядала так: за підтримки великої кількості артилерії та всього, на що були спроможні ВКС рф, росіяни знівелювали більшу частину цих зусиль. Яке здивування, що через 2-3 дні це виявилося кривавим фіаско! Проте наступ не було зупинено: натомість Сирський і Содоль продовжували зміцнювати невдачу неодноразовими спробами прориву з плацдарму Давидів Брід.

…а потім вони із запізненням «продовжили цей наступ» за допомогою M142 HIMARS і далекобійної артилерії, доки росіяни більше не могли утримувати свої війська на правому березі Дніпра з поповненням і вирішили відступити в листопаді того року.

…тому той наступ «закінчився успіхом», і місто Херсон було звільнено.

А тим часом, на щастя України, і скоріше випадково, комусь (до сьогоднішнього дня незрозуміло кому) прийшла в голову ідея щодо контрнаступу у східній Харківщині. Тут спрацював той факт, що російський гнештаб перемістив велику частину своїх резервів до Херсона і був недостатньо розумним, не залишивши на певній ділянці лінії фронту боєздатних формувань. Таким чином, атака лише кількох українських механізованих (ред. – в оригіналі: моторизованих) батальйонів розірвала російські лінії оборони, а потім призвела до їх краху. За два тижні українці вже були на схід від річки Оскіл, і 1-ша гвардійська танкова армія (ред. – зс рф) була оточена та змушена відступити від Ізюма, залишивши більшу частину своєї важкої техніки. Як би це не було чудово, але після трьох тижнів «гонки на схід» задіяні підрозділи ЗСУ буквально вичерпалися: вони були майже повністю виснажені, оскільки Сирський/Генштаб неохоче подавали підкріплення на цей сектор: вони все ще були зайняті підкріпленням провалу Содоля в Херсоні.

Все це грало прямо на руку росіянам, тому що путін розпочав мобілізацію, а московський генштаб негайно почав кидати десятки тисяч погано навчених «мобіків» на шляхи українського просування до західної Луганщини. Як не дивно, українці не дійшли до Сватового та Кремінної, що могло б стати вирішальним…

***

Одержимість батальйонами

Упродовж своєї кар’єри як аналітик сучасної війни я стикався з багатьма проблемами, які я називаю «одержимістю батальйонами». Що я маю на увазі: незалежно від місця свого перебування, велика частина стратегів і коментаторів, здається, одержимі формуваннями розміром у батальйон. Особливо професійні військові часто ігнорують показник кількості дивізій чи бригад: їх цікавить лише кількість наявних батальйонів. Іноді це заходить так далеко, що навіть є таке твердження «одна криза (або бій) – один батальйон»… Я досить часто був свідком подібної поведінки, знову і знову, незалежно від того, в збройних силах якої країни. Мені здається, що Сирський (і Генштаб ЗСУ) як ніхто належать до таких офіцерів: вони «ведуть цю війну батальйонами», і нічого іншого для них не має значення.

Спочатку це може здатися «не маючим відношення», але воно пояснює багато з того, що сталося далі.

Мобілізація українських оперативних резервів І та ІІ черги призвела до того, що більшість бригад ЗСУ дуже зросла. Уже до червня-липня 2022 року деякі з них мали до 20 і навіть більше піхотних/стрілецьких батальйонів. А якщо ні, то їх «посилили» шляхом додавання кількох батальйонів територіальної оборони. Крім того, перші успіхи в Києві, Чернігові, Сумах, а потім у східній Харківщині призвели до захоплення такої кількості російських танків, артилерійських знарядь та іншої важкої зброї, що ці бригади також стали належним чином озброєні. З хорошого: доки всі підрозділи однієї бригади трималися разом, система керівництва працювала принаймні «достатньо добре».

Однак ГШ ЗСУ чомусь не переймався бригадами чи (де-факто) дивізіями. Дбав лише про кількість батальйонів. Також ніколи не приходило в голову надати будь-якій з таких «великих бригад» час, необхідний для передачі свого «ноу-хау» новим, нещодавно мобілізованим і недосвідченим військам. Замість цього він почав «канібалізувати» їх: створювати нові підрозділи за допомогою поєднання бойових кадрів (часто дійсно найкращих офіцерів та інших чинів), набраних з існуючих батальйонів і бригад, з мобілізованими військами, маса яких ніколи не була належним чином підготовлена. Що ще гірше: через те, що в ЗСУ було «багато зайвих генералів і полковників», які залишилися ще з радянських часів (радянська армія була «генеральсько-полковнича» через те, що вона повинна була утримувати їх величезну кількість на випадок керівництва значним числом військових частин в період повного відмобілізування), він почав призначати їх на керівництво новоствореними батальйонами і бригадами. Звісно, ​​«випадково» багато новопризначених командирів були (і залишаються) друзями Сирського, пов’язаними з ним різними привілеями.

Якщо це не виходило, то їх «припаркували»: приписували до штабів «угруповань військ», які номінально керували десятками бригад (див. «ОСУ» та «ОТУ», наприклад «Таврія», «Одеса»), але фактично не мали жодних повноважень.

У результаті існуючі підрозділи і частини – і без того ослаблені втратами, яких вони зазнали під час відбиття кількох перших російських наступів, а потім і припинення просування противника – були ослаблені ще більше. Вже до осені 2022 року багато з них скоротилися до 30-40% від штатної чисельності. Але їм довелося утримувати ті самі ділянки фронту, що й раніше. Дивно, що чисельність цих бригад так і не відновилася до цього дня: вони існують у складі приблизно «2-3 батальйонів» і, буквально, «зростають на різних куточках лінії фронту». Ми дізнаємося про них щонайбільше, коли їхні бездарні командири-початківці «напартачать», внаслідок чого росіяни несподівано прорвуть якийсь сектор…

***

Саморобні ілюзії

Принаймні деякий час здавалося, що це «не має значення». Через крах зс рф у східному Харкові, за яким послідувало – відносно – «легке» звільнення Лиману, а потім відхід з Херсона, росіяни виявилися настільки слабкими, що з’явилася ілюзія, буцімто «якщо українці завдадуть їм ще один сильний удар, то вони «зламаються і побіжуть». Дійсно, була ілюзія, що війну можна закінчити одним великим ривком. Саме це привело до ідеї «великого наступу в 2023 році».

Зеленський переконав в цій ідеї різних зомбі-ідіотів на «Заході», і станом на кінець 2022 — початок 2023 року «Захід» пообіцяв «серйозні обсяги важкого озброєння», необхідні для оснащення нових підрозділів, які потім мали бути розгорнуті для участі в такій операції.

Однак, якщо Зеленський і (принаймні) Сирський (не впевнений щодо Залужного чи того, наскільки він ще «відігравав роль») планували на короткі терміни, путін і генштаб у Москві почали планувати на довгострокову перспективу.

1.) Шокований втратою східного Харкова, у вересні 2022 року путін почав мобілізацію в Росії. З того часу виникла ситуація «гонки наввипередки з часом», суть якої полягала в тому, чи здатні ЗСУ знищувати за місяць більше військовослужбовців вс рф, ніж вс рф мобілізують і відправляють на фронт. Вже бої в районі Лимана в жовтні 2022 року дали кришталево чітку відповідь на це питання: так, ЗСУ звільнили це місто, але не могли продовжувати наступ на Сватове та Кремінну, оскільки росіяни перекидали буквально десятки тисяч військових на напрямок їх наступу, посилаючи їх у все нові контратаки.

2.) Тим часом, розуміючи перевагу ЗСУ в мобільній війні, Суровікін розпочав облаштування обширних мінних полів і масивних укріплень, щоб запобігти ще одному «східному Харкову», і, нарешті,

3.) путін наказав ПВК Вагнера штурмувати Бахмут з метою виграшу часу для того, щоб його мобілізація почала давати відчутний результат.

***

Спотворена реальність

Іншими словами, як би абсурдно це не звучало: визнають вони це чи ні, але з вересня-жовтня 2022 року путін і його генштаб почали вважати Україну і ЗСУ «серйозним противником». Вони прийняли відповідні рішення (справді, гш дійшов до того, що почав адаптувати не лише свою доктрину та стратегію, але навіть тактику, запровадивши нові тактичні посібники для своїх польових офіцерів).

Приблизно в той же час Зеленський і ЗСУ де-факто перестали розглядати зс рф як «серйозного противника». Принаймні на деякий час.

Крім того, оглядаючись назад, не можна не зробити висновок, що ідея Генштабу створити десятки нових бригад була не кращою. Дійсно, Бахмут упав саме через проблему, яка виникла в результаті цієї ідеї: досвідчену бригаду ротацією вивели з сильно укріпленого Соледару (де вона протрималася півроку) і замінили на недосвідчену. Росіяни вдарили у момент ротації і нова бригада розбіглася. Тоді ЗСУ втратили кілька батальйонів у запізнілих контратаках…і з падінням Соледару шлях росіянам на Бахмут був відкритий.

Те, що сталося далі, можна назвати лише найгіршим поєднанням ілюзій Зеленського (особливо тієї, що це «триматиме зомбі-ідіотів на Заході щасливими»), його політики «ні кроку назад» і практики Сирського «латати лінію фронту» окремими батальйонами». Так, звичайно, ЗСУ сотнями знищували засуджених з ПВК Вагнера по всьому Бахмуту. Втім, набагато краще було б, якби Сирський не вводив у гарнізон додаткові батальйони з абсолютно інших бригад (замість цього посилати туди цілі бригади) – у свою чергу створюючи повний хаос, у якому частини ЗСУ часто вели вогонь друг проти друга, або через непорозуміння висувались на позиції, які вже зайняті росіянами.

Це було не що інше, як рецепт чергової катастрофи: як тільки стало зрозуміло, що місто втрачене, Зеленський наказав деяким найкращим бригадам ЗСУ, що залишилися, увійти до Бахмута. Знову, як і в Попасній, і в Сєвєродонецьку, і в Лисичанську, ЗСУ зазнали найбільших втрат в останні дні боїв, намагаючись вивести вцілілих бійців із котла, що утворився…

***

Звичайні виправдання

Як завжди, було офіційне пояснення: «так треба було зробити, інакше росіяни увійдуть в Часів Яр, а потім… ну… аж до Києва»…  

Власне, це була нісенітниця: до кінця битви за Бахмут засуджені ПВК Вагнера були вичерпані, їх довелося замінити ПДВ. Іншими словами: хтось там — ймовірно, СБУ — не зробив домашнього завдання: Київ, таким чином, не знав, що через великі втрати ПДВ на початку війни, гш зс рф почав вкрай неохоче витрачати ці підрозділи для виконання штурмових завдань (за винятком таких «втручань», як у вересні цього (ред. – 2024) року, коли ПДВ зс рф намагалися загальмувати український наступ безпосередньо на Глушково).

Тим не менш, рішення, засновані на помилках і видаванні бажаного за дійсне, продовжувалися.

Далі, за наказом Зеленського, Сирський і Генштаб ЗСУ запустили план «великого контрнаступу (на Токмак і далі до Азовського моря)». Найгіршим є те, що план цього контрнаступу був розроблений восени 2022 року, приблизно в той час, коли звільнили Лиман. Тоді, ймовірно, це б спрацювало, тому що зс рф на півдні Запоріжжя були розбиті й не мали ні укріплень, ні чогось подібного для «глибокої оборони». Плюс велика частина російського підкріплення (особливо ПДВ) була в Херсоні.

Однак протягом наступних 8-9 місяців цей план не був скоригований: невідомо, чи облажалася СБУ, чи військова розвідка ЗСУ, чи та ідеальна комбінація некомпетентних очільників у Києві, але: ніхто з верхівки ЗСУ не врахував збільшення мінних полів і укріплень, які тим часом збудували за наказом Суровікіна. Більше того, Захід не зміг доставити ракети та артилерійські снаряди, які обіцяв. Таким чином, ЗСУ були не змозі вчасно (до фактичного штурму) провести підготовку майбутнього наступу ні ударами по російським штабам і складам постачання, ні «пом’якшивши» рубежі їхньої оборони: вони почали це робити лише через 2-3 тижні після початку самого наступу…

***

Підтримка невдачі

«Великий» український наступ на півдні було розпочато на основі застарілого плану; він отримав мінімальну авіаційну та артилерійську підтримку, а потім були залучені новостворені недосвідчені бригади. Яка несподіванка, що останні були розбиті одна за одною! По кільком з них росіяни нанесли сильне вогневе ураження під час розгортання для наступу ще за кілька кілометрів до лінії фронту. Вже не кажучи про ті втрати, яких вони зазнали, долаючи мінні поля глибиною 10-15 км.

Як виявилося, вже через два дні після початку наступу Сирський – а отже, Залужний і Зеленський – зрозуміли, що наступ провалився.

Що вони зробили?

Всупереч найважливішому принципу ведення війни (див.: «ніколи не підтримувати невдачу»), усі вони вирішили продовжувати підтримувати невдачу: «натомість» перейшли до піхотних атак і продовжували робити це, навіть коли вони напевне мали знати, що взагалі нічого не зможуть досягти. Дійсно, Зеленський продовжував наполягати на додаткових штурмах аж до вересня, а потім і до жовтня 2023 року, коли навіть друга, а потім і третя «хвиля» новостворених підрозділів була повністю вичерпана…

Ймовірно, у процесі наступу ЗСУ розгромили загалом близько шести російських дивізій. Однак їм не вдалося прорвати російську лінію фронту, і в цілому в довгостроковій перспективі кількість російських втрат не мала значення, оскільки після початкового хаосу російська мобілізація щомісяця почала «генерувати» більше військ, ніж ЗСУ могли знищити. Іншими словами: навіть після всіх втрат влітку минулого року зс рф виявились сильнішими, ніж раніше…

Що ж тоді дивно в тому, що зс рф змогли зупинити трагікомедію Зеленського власним наступом на Авдіївку.  

***

Бізнес-модель НАТО

Цікаво, що російський наступ на Авдіївку розпочався приблизно в той самий час, коли США повністю припинили постачання артилерійських боєприпасів Україні та «Фантастична трійка» у Білому домі, незважаючи на чітке рішення всього НАТО від вересня минулого року, повністю переорієнтувалась на «порятунок Ізраїлю». Протягом наступних півроку Україна майже нічого не отримувала від США.

А того, що надсилав ЄС, було просто недостатньо, тому що зомбі-ідіоти в Брюсселі, Берліні, Парижі і тому подібних місцях донині не розуміють важливості цієї війни. Як і для американців, для них це «бізнес-модель»: позбутися старої зброї, зробивши Україну щасливою; нехай ваші друзі зароблять на капітальному ремонті чогось застарілого, що можна дати українцям «для застосування»; у той же час, нехай ваші друзі та спонсори заробляють ще більше грошей, купуючи супер-турбо нове обладнання для власних збройних сил… що потім пояснюється такими смішними ідеями на кшталт « путін нападе … у 2030 році чи хтозна коли»…

Іншими словами: «Захід» також почав підкріплювати свої власні невдачі – що «Захід» може собі таке дозволити; це очевидно походить від тієї обставини, що на «Захід» не вплинули навіть програші у кожній окремій війні, в якій він брав участь останні 20+ років. Тому що програш у війнах також є бізнес-моделлю на «Заході». Дивіться: вести війни заради прибутку, а не для перемоги, а потім таким чином витрачати трильйони грошей платників податків, відмиваючи їх у кишені «спонсорів»; і так роками.

…а потім, вірно дотримуючись доктрини Зеленського «ні кроку назад», 110-а механізована бригада трималася в Авдіївці, трималася, і трималася, і трималася, і трималася… місяці без перепочинку. Яким було єдине рішення Сирського? Передислокувати до цього сектора 47-у механізовану бригаду.. Знову до Авдіївки підкинули серйозне підкріплення лише тоді, коли стало кришталево зрозуміло, що те, що залишилося від гарнізону, має відступати. І, знову ж таки, найбільші втрати ЗСУ зазнали в тому бою лише за останні дні.

…і, ​​як зазвичай, уроків у Києві ніхто не вивчив. Щонайбільше, Зеленський звільнив Залужного і поставив на його місце саме генерала, який весь час лажав: Сирського.

Фото: в Авдіївці в 3-й штурмовій бригаді «збирали в бокси» вцілілих з гарнізону, які вийшли з російського оточення, бо знову наказ про відхід був виданий надто пізно. «Шоу» та ілюзія щодо «враження зомбі-ідіотів на «Заході»» були важливішими за військові реалії.

***

Від героя до нуля

Коли все це зібрати докупи, результати стають не менш дивовижними. «Захід» тим часом був «глибоко вражений» Україною – але цього разу тому, що Зеленський спочатку багато обіцяв, потім анонсував ще більше, але нічого «не досягнув». Тому що в нього не було іншої стратегії, окрім як доїти Вашингтон, Берлін, Лондон і Париж, щоб отримати більше зброї. На жаль, його «опрокидування росіян у море» не спрацювало. І ще через опір Сирського будь-яким порадам. Для зомбі-ідіотів на «Заході» це дорівнює «зраді»: для них два персонажі в Києві тим часом позначені як «некомпетентні балакуни, які ні на що не здатні», що «шкодить нашому стоянню в басейні».

(І, будь ласка, пам’ятайте, дорогі українці, які зараз можуть поскаржитися: просто вже не має значення, чи є в НАТО стільки некомпетентних, пораженських, навіть пропутінських генералів, як в Україні. Ці країни вже є членами того «ексклюзивного клубу», а отже, якість їхньої верхівки не має значення. Навпаки: в першу чергу «Україна повинна проявити себе». Але завдяки їх керівництву, Україні це постійно не вдається.

Який сюрприз, «Захід» де-факто перестав звертати увагу на нові запити України про додаткові озброєння, про дозвіл вдарити по Росії західною зброєю тощо! Навіщо їм слідувати порадам і запитам підтримки від персонажів, які «ні на що неспроможні»? Приблизно з березня цього року Україна може розраховувати лише на обмежену фінансову підтримку від ЄС, а також на поставки артилерійських снарядів; також і з США. Правда, кілька членів ЄС і НАТО ще збираються скинути свій мотлох у вигляді F-16 і Mirage 2000. …і це лише тому, що ЄС дійшов висновку, що це найдешевший спосіб «підтримати» Україну; хоча західна бізнес-модель працює ітак добре. Цього разу завдяки наданню відсотків із заморожених у західних банках російських активів – у вигляді кредитів, які потім Київ має повертати.

***

Абсурди

Тим часом створення нових батальйонів і організація їх у нові бригади стало одним із найбільш завзятих захоплень Сирського та його Генштабу. Оскільки все більше друзів щасливі, послуги повертаються, і – чим більше друзів задіяно – стає все більше можливостей для отримання хабарів і послуг.

Якщо до 2022 року і до 2023 року вони створили близько 40+ бригад, то за останній рік вони створили ще принаймні 20, можливо, навіть 30 додаткових – і, хоча тим часом вони повністю усвідомлюють той факт, що немає навіть і натяку на те, що сформовані підрозділи можуть коли-небудь належним чином бути оснащені. Дійсно: немає жодних сумнівів, що «Захід» може колись поставити важку зброю, необхідну для оснащення всіх нових бригад (тим більше, всю необхідну артилерію та інші боєприпаси).  

(…були випадки, коли Захід спочатку зобов’язався поставити, потім не зробив, потім надав трохи, але на місяці пізніше, ніж було оголошено… так сталося, наприклад, коли кілька нових бригад було створено як «механізовані», а потім перейменовано як «піхотні», а потім, нарешті, з’явилися на передовій вже як «механізовані»…)

Власне, не тільки всім новоствореним, але навіть існуючим організмам, вже критично не вистачає вантажівок (див.: позашляховики). Не кажучи вже про бронетехніку та артилерію. Звичайно, багато неспеціалістів сперечаються, що їхні «механізовані» компоненти отримали багато західних MRAP. І, без сумніву, MRAP є відносно дешевими транспортними засобами, які пропонують розумні рівні захисту, і їх легко виробляти у великих кількостях, особливо компаніями різних «приятелів» зомбі-ідіотів «VIP» категорії. Як наслідок, нині вони являють собою велику частину «броньової» техніки, яку постачає в Україну або навіть виробляє в Україні «Захід».

Однак MRAP розшифровується як «мінно-стійкий, стійкий від засідки» – але не як «бронетранспортер», особливо не як «бойова машина піхоти» і, звичайно, не як «танк». Звичайно, їхні виробники хвалять свої MRAP, але запитайте людей, які розробили такі транспортні засоби, і ви зрозумієте, що перше, що вони збираються підкреслити, це те, що MRAP створені не для чогось іншого, крім забезпечення захищеного транспортування піхоти та для доставки боєприпасів і запасів МТЗ до військ, які беруть участь у бойових діях. MRAP не призначені для використання в якості штурмових машин. Ні в наступальних, ні в оборонних операціях. Тому що це MRAP, а не БМП і навіть БТР.

Іншими словами: усі ці новостворені «механізовані» (батальйони та) бригади ЗСУ можна, в кращому випадку, назвати «моторизованими», але точно не «механізованими».

Насамперед, маса таких підрозділів відправляється в окопи, щоб захищати Україну від невпинного російського натиску у сценарії, в яких їхні MRAP малопридатні. І ці новостворені, і кілька відновлених старих бригад не розгортаються для ведення маневреної війни. Через наказ Зеленського «ні кроку назад» ЗСУ зараз витрачає 99% свого часу на битви на виснаження проти супротивника, який може собі дозволити виснаження.  

…і цей процес повторюється, і повторюється, і повторюється, знову і знову… і таке враження, ніби ніхто не може пояснити, чому, і рішення немає …

Іншими словами: не можна не погодитись, що це черговий процес посилення провалу. Дійсно: доведення невдач до абсурдних рівнів.

***

…і ще більше абсурдів

Наче всього цього мало, з’явилась остання «перлина» – це «мирний план» Зеленського. Виявилося, що він базується на всіх можливих ідеях, які НАТО вже відхилило. Серед них: вступ України в НАТО, дозвіл НАТО наносити удари вглиб Росії зброєю західного виробництва, спільна протиповітряна оборона українського неба тощо.

Я маю на увазі: яким ідіотом має бути хтось у Києві, щоб висунути саме той набір ідей, які вже були відхилені, а потім очікувати, що НАТО передумає? Звідки така особа, яка приймає рішення? З Країни мрій? Було б смішно, навіть якби хтось спробував використати це як сценарій для якоїсь телекомедії…

***

Висновки

У 2022 році ЗСУ вдалося розбити російське вторгнення не через «геніального і улюбленого» Залужного, а через те, що її 200 000, потім 400 000 військових все ще очолювали офіцери, які знали свою роботу і могли вільно діяти відповідно до свого досвіду.

Відповідно, вони також мали право дозволити своїм військам воювати з росіянами так, як вони могли: вміло та із задоволенням. «Ці люди» знищили зс рф: вони досягли того, чого не досяг жоден український генерал, і тим більше жоден Зеленський. Проте до 50% «цих людей» уже давно зникли: або вбиті, або виведені з ладу.

З 2023 року ЗСУ неуспішні саме через своїх генералів, і через Зеленського.

Тому що його «лідери» є не «лідерами», а є зграєю некомпетентних людей, яким бракує ідей та рішень – зато вони є експертами у «виходах» до телевізійних і соціальних медіа, у «дисциплінуванні» та мікроменеджменті. Це заходить настільки далеко, що, враховуючи всю некомпетентність, невдачі, ілюзії, фантазії, корупцію та кумівство в Києві, можна здивуватися, що ЗСУ «все ще тримаються». Однак вони тримаються лише завдяки навичкам деяких з його командирів нижчого рангу та сотням тисяч його військ, які продовжують битися, незважаючи ні на що.

Таким чином, висновки напрошуються (справді: «кришталево чисті»):

1.) Україні потрібні політичні лідери, які бууть безжально об’єктивними, надкритичними до себе, здатними реформувати себе та країну шляхом розробки та застосування реалістичних і розумних доктрин і стратегій.

Нинішній лідер – нічого з цього: нинішній живе в ілюзіях і надмірно залежить від допомоги з-за кордону (якої ніколи не буде). Таким чином, він, швидше за все, буквально продасть країну (або заборгує її приблизно на століття вперед), ніж досягне будь-чогось іншого.

2.) ЗСУ потрібне нове військове керівництво, не таке яке вислуговується перед політичним керівництвом чи один перед одним, закріплює та захищає власні позиції і збирає хабарі, а таке, яке має інноваційні рішення, що роблять його здатним воювати та вигравати цю війну, оперуючи меншими військами, меншою кількістю зброї та боєприпасів, ніж у противника. Перш за все це керівництво повинно бути здатним розпочати з реформування своїх поточних організаційних структур, а потім і всієї воєнної організації; розробити нову доктрину для перепідготовки офіцерського корпусу та цілих підрозділів, а також винаходити та адаптувати сучасні технології. Нинішнє військове керівництво – нічого з цього: доведено, що воно не здатне робити нічого, крім того, що робили генерали радянської армії 40-80 років тому.

3.) Україні потрібне як політичне, так і військове керівництво, яке є підзвітним, де «голови котяться» (тобто людей звільняють), коли одна або обидві ці інстанції не справляються з завданнями так само, як вони не справлялися з початку 2023 року. Одразу. Тут же і без жодних звичайних виправдовувань, «офіційних розслідувань», вагань чи зволікань. Наразі цього немає. Адміністрація Зеленського непідзвітна нікому, окрім кількох олігархів, які привели її до влади, тоді як ГК ЗСУ підзвітний лише Зеленському; але останній утримує його на посаді, тому що він схвалює всі ілюзії президента (ймовірно, сам також впадає в них). Таким чином, і по суті, вони підзвітні один одному, а не перед «народом» України.  

4.) Виправдання на кшталт «в Україні занадто мало чоловіків у віці 19-21 років», щоб їх мобілізувати та відправляти на війну, — це неправда. Її достатньо, щоб перемогти Росію (і вона має не лише чоловіків, а й жінок такого віку) – за умови, що вони належним чином навчені, оснащені та – особливо – їми керують належним чином. Питання полягає в грамотній мобілізації, мотивації, а потім належному розгортанні наявного «людського ресурсу»; а це входить до сфери відповідальності уряду — за умови, що він виконує свою роботу; наразі це не так. І навпаки : з нинішнім керівництвом Україна не зможе виграти цю війну, навіть мобілізувавши 10 мільйонів військ. Тому що її нинішнє керівництво не має уявлення про те, як мобілізувати та організувати все суспільство та економіку, а також не зацікавлене в пошуку командирів, які можуть виграти цю війну. Нинішнє керівництво лише зуміло зруйнувати свою репутацію, благаючи про допомогу на Заході, тоді як його генерали чудово витрачають мізерні ресурси у масових битвах на виснаження (або невдачі, які вони самі створили, а потім наростили), позбувшись неприємних підлеглих наказуючи їм ідіотські фронтальні контратаки та кишенькові хабарі при кожній нагоді.

Вцілому (і я перший, хто «незадоволений» цим «неприємним» висновком): вибачте, але Україні потрібне нове керівництво, повна реформа державного управління та Збройних Сил.

17 жовтня 2024 року