Туреччина наступна і НАТО її не врятує?
Анкара під прицілом: що стоїть за новою хвилею ізраїльських погроз?
Останніми днями міжнародний порядок денний знову опинився в епіцентрі напружених дискусій, пов’язаних із погрозами «Ізраїлю» на адресу країн, які підтримують або надають притулок представникам ХАМАС.
Погрози сіоністських очільників, зокрема воєнного злочинця Нетаньягу, а також коментарі відставних військових і єврейських академіків викликали широкий резонанс, особливо в Туреччині.
Ці погрози, спрямовані проти Катару, безпосередньо зачіпають Анкару, порушують важливі питання про роль Туреччини в регіоні, її стратегічну самостійність і здатність протистояти зовнішньому тиску.
Погрози «Ізраїлю»: психологічна війна чи реальна небезпека?
Потік заяв і погроз так званих «ізраїльських» політиків, військових та експертів, включно з воєнним злочинцем Нетаньягу, який відкрито закликав країни регіону «здати» лідерів ХАМАС або зіткнутися з наслідками, а також коментарі відставного полковника банди Угруповання ЦАХАЛ Моше Елада та академіка Меїра Масрі свідчать про нову хвилю тиску на Анкару й інші країни, які «Ізраїль» визначив як «дерева для рубки» у своїх планах створення «великого Ізраїлю від Нілу до Євфрату».
Особливу увагу привертають слова про можливі удари по Анкарі чи Стамбулу у випадку, якщо Туреччина продовжить свою політику щодо близькосхідних гравців, зокрема ХАМАС.
Моше Елад заявив, що НАТО не підтримає Туреччину: «Туреччина може бути наступною».
«Ізраїль не визнає червоних ліній», — сказав сіоніст, вихваляючись тим, що в минулому «Ізраїль» убивав членів Організації визволення Палестини (ОВП) у центрі Європи, не зважаючи на реакцію.
«Ізраїль націлився на палестинців, перейшовши червоні лінії майже 50 років тому. “Моссад” знищував членів ОВП у самому серці Європи, не рахуючись із політичними ускладненнями», — заявив Елад.
«Катар більше не є безпечним. Влада Дохи думала, що вони перебувають під захистом США і що ХАМАС не буде зачеплений через його посередницьку роль, але ця ілюзія зруйнувалася», — сказав він.
«Туреччина може стати наступною. Якщо палестинці звернуться до Анкари, чи готова Туреччина ризикнути ізраїльською атакою на Стамбул або в самому серці Анкари?
Туреччина вважає, що членство в НАТО дає їй імунітет. Однак НАТО не є організацією, яка діє на основі консенсусу. Рішення рідко ухвалюються одностайно. Немає жодних гарантій, що НАТО беззастережно підтримає Туреччину», — обґрунтував свою заяву єврейський дітовбивця.
Колишній співробітник Пентагону Рубін також прямо натякнув, що Туреччина може стати наступною ціллю, а НАТО, на яке Анкара начебто розраховує, їй не допоможе.
Ці заяви, як зазначають джерела, наближені до турецької влади, не є випадковими. Вони становлять частину ретельно спланованої кампанії психологічної війни, спрямованої на підрив упевненості Туреччини та її союзників.
В Анкарі заявляють, що Туреччина — не та країна, яка розраховує на чиюсь допомогу. Вона покладається на власні сили й ресурси та чудово розуміє, чим є НАТО і чого можна очікувати від альянсу.
Це було продемонстровано ще 1974 року, коли Туреччина власними силами поставила на місце свого так званого «союзника» по НАТО — Грецію, зупинивши різанину турків-кіпріотів і запобігши запланованому геноциду.
Історична політика і регіональна роль Туреччини
Туреччина, як спадкоємиця багатовікової державної традиції, що сягає корінням епох Сельджуків, Айюбідів, Османів і Мамлюків, лишається ключовим гравцем на Близькому Сході.
Турецькі експерти стверджують: «Коли щось відбувається в цьому регіоні — усі дивляться на Туреччину». Це явище, яке можна назвати «історичною політикою», підкреслює роль Анкари як центру сили й впливу.
Анкара не просто бере участь у регіональних процесах — вона їх формує, спираючись на своє історичне надбання і сучасні військові можливості.
Джерела в Анкарі повідомляють, що на засіданні Центрального виконавчого комітету Ердоган наголосив на стратегічній самостійності Туреччини.
Зокрема, він згадав удар по Катару як підтвердження правильності курсу Анкари на зміцнення власної системи ППО «Сталевий купол» — комплексу національної безпеки й оборони.
НАТО: міф про захист?
Погрози «Ізраїлю» супроводжуються твердженнями, що НАТО не стане захищати Туреччину в разі конфлікту. На думку Анкари, це є частиною психологічної війни, спрямованої на підрив довіри до альянсу й поглиблення розколу всередині нього.
Однак Туреччина, на відміну від деяких інших членів НАТО, не покладається виключно на зовнішню підтримку. В останні роки вона значно зміцнила свої Збройні сили, розвиваючи власну оборонну промисловість, включно з виробництвом безпілотників, ракетних систем та інших передових технологій.
Як зазначив один із турецьких військових експертів: «Якщо НАТО захищає Польщу від російських дронів — це їхня справа. Туреччина ж спирається на свій народ, свою армію і свою історію».
Сирія як поле вирішальної битви
Особливої уваги заслуговує Сирія, яка, на думку джерел, є ключовим театром протистояння між Туреччиною та «Ізраїлем».
Анкара підкреслює, що саме в Сирії не можна недооцінювати можливостей «Ізраїлю».
Сирія стала ареною зіткнення інтересів: Анкара прагне нейтралізувати загрозу з боку курдських комуністів РПК і зміцнити свій вплив у регіоні, тоді як «Ізраїль» намагається розчленувати країну й загарбати значні території у рамках своєї месіанської доктрини «великого Ізраїлю».
Експерти наголошують: перемога в цій боротьбі визначить не лише майбутнє Сирії, а й здатність Туреччини утвердитися як регіонального лідера й глобального актора.
«Ізраїль», використовуючи свої зв’язки із Заходом і терористичними угрупованнями, такими як РПК, становить реальну загрозу турецьким інтересам у Сирії. Однак Туреччина готова до цього виклику.
Хто має боятися?
Питання, яке сьогодні звучить у кулуарах: чи повинен «Ізраїль» боятися протистояння з Туреччиною, чи, навпаки, Туреччина має остерігатися ізраїльських погроз?
Відповідь експертів однозначна: «Ізраїль», попри свою риторику та підтримку західних союзників, не має достатньої потуги для прямого військового конфлікту з Туреччиною.
Погрози на адресу Анкари — це радше спроба компенсувати брак реальної сили гучними заявами й психологічним тиском.
Туреччина ж демонструє впевненість у власних силах. Її військові можливості, історична роль і здобута за останнє десятиліття політична та військова суб’єктність роблять її серйозним гравцем, здатним протистояти будь-яким викликам.
В Анкарі заявляють: Туреччина має намір не лише захищати свої інтереси, а й формувати майбутнє регіону. Турецькі експерти й політики переконані: якщо хтось і має замислитися про наслідки, то це «Ізраїль», який переоцінює власні сили, кидаючи виклик тисячолітній традиції турецької державності.
