Українець і громадянин України – не тотожні терміни
Поділ на категорії "друг-ворог", "свій-чужий" є не тільки політичною необхідністю, а й глибинною екзистенційною проблемою. Так було і буде.
Табір прихильників Оксена Лісового патологічно не може пояснювати. Натомість табір прихильників Олександра Смірнова патологічно не може розуміти (пояснюють вони добре).
Чи пов'язана проблема розуміння з проблемою пояснення можна перевірити лише практикою. Але є підозра, що пострадянським російськокультурним людям можна нічого не пояснювати.
Не тому що вони не можуть розуміти, а тому що вони хочуть розуміти тільки себе. Щоправда, у них навіть це не завжди виходить, хіба спеціально для Оксена Лісового.
Громадянином України крім українця може бути: ґаґауз, єврей, болгарин тощо. Не можна громадян України називати українцями, бо громадян України можна називати виключно громадянами України.
Не треба спрощувати, скорочувати, лінуватися вимовляти два слова: громадянин України! Потрібна користуватися двома словами допоки не буде вигадане об'єднуюче, наприклад, країнець...
Українцем не може бути мадяр, поляк, ґаґауз... Турок, який має паспорт Німеччини залишається турком, принаймні допоки він себе так ідентифікує.
Якщо ж, наприклад, Віталій Портников називає себе євреєм, то він – єврей, а не українець. Громадянин України – так, українець – ні.
У системі координат громадянства автор і Портников – свої. Але не тому, що у нас однакові паспорти, а тому що Портников у публічному просторі поводить себе як і автор: говорить українською, підтримує українську державність.
Не на їдиш розмовляє і не російською, а українською. Вдома або у публічному просторі між євреями він може говорити на їдиш і залишатися патріотом України.
Якщо ж громадянин України відчуває себе росіянином, то він може говорити з дітьми російською і бути патріотом України. Якщо умовного Портникова напружує українське, а любить він, як і автор, свободу, то ми – не свої, ми чужі.
Своїми ми можемо бути лише на європейській конференції, наприклад, із проблем емансипації кучерявих рудоволосих з чорними очима і загнутими нігтями на пальцях ніг, але уже як громадяни інших країн. Ще раз: якщо нас об'єднує в Україні тільки свобода, чи тільки Христос, то ми – чужі в системі координат українського громадянства.
І якщо ми не роз'їдемося по різних культурних просторах і юрисдикціях, то дуже скоро один одного почнемо вбивати у міжетнічній (не громадянській) війні. Так відбулося з поляками: і ми, і вони за свободу, але вони за свободу польською мовою, а ми українською; роз'їхалися, і все стало на свої місця.
У системі координат етнічного всі етнічні українці між собою свої, краще навіть сказати рідні. Але у системі світоглядних і політичних координат можуть бути чужими.
Хтось атеїст, хтось набожний; хтось лівий, в хтось правий, – терпимість між цими різницями забезпечується відчуттям рідного. Проте це відчуття може бути подолане якщо воно вступає у конфлікт з трансцендентним.
Отже, категорії своє і чуже були є і будуть, але чуже не може сприйматися у негативній конотації. Не треба боятися бути чужим, а чужих називати своїми, це маячня!
Своє і чуже може балансуватися і не обов'язково приводити до війни чи конфлікту. Навпаки, спроба скасування чужого може стати причиною ненависті та війни.
Причина мовного конфлікту полягає у спробі всунути чуже як своє з подальшим запиханням чужого у публічний простір. Для цього чуже називають руською мовою, українським варіантом російської мови тощо.
Для етнічних українців російська мова ніколи не була, не є і не буде своєю, вона завжди була чужою. І українці не хочуть її чути в публічному просторі, який вважають своїм.
Той факт, що у Києві понад триста років тому десяток українських священників розробили на базі македонсько-болгарського діалекту з додаванням українських слів слов'янської латини для окультурення та навернення до цивілізації московитів не робить цю мову для українців своєю. Це все одно що азбуку Морзе, чи мову програмування "Java" почати вважати рідною.
У тому, що якась частина етнічних українців вирішила колись відмовитись від етнічності й обрати нову, неетнічну, ідентичність із використанням мови "Java" не має проблем. Це не є перешкодою для самовключення себе до громадян України.
Щоби стати громадянином України не треба ставати українцем і розмовляти вдома з дітьми українською, як цього прагне Оксен Лісовий. Багато євреїв, носіїв юдейської латини під назвою їдиш, вигаданої для європейських євреїв на базі ґерманського діалекту, включили себе в українське громадянство через використання української мови.
В Україні також ніхто не примушує постсовєцьких людей, які колись були українцями відмовитись від мови "Java" написаної для московитів українцем Феофаном Прокоповичем. Мови на якій творили Саша Пушкін і Міша Булгаков.
Але не можна належати до неетнічної ідентичності й одночасно представляти себе українцем – представником етнічної ідентичності, розмовляючи при цьому на мові не просто чужій для українців (польській, мадярській), але штучній. Це все одно що мужику намагатися зайти до жіночої лазні на тій підставі, що відчув себе жінкою та імплантував собі штучні груди.
Отже, можна все, якщо хочеш, звичайно... І навернутися в українське громадянство і навіть розпочати шлях перетворення себе в етнічного українця, все тут дуже інклюзивно.
