Українське суспільство роз'ятрене і роздратоване
Люди хочуть скандалу і він таки стається навіть з іскринки. Бо велика війна загострила не тільки відчуття справедливості, а й безкарності.
(До уваги читачів! Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).
Історія про Тараса Чорновола та Аліну Михайлову насправді не лише про речі, які крутяться навколо них самих. Звісно, у цих речах коріниться причина конфлікту, а не в якихось втручаннях невідомих масонів.
Суспільство роз'ятрене і роздратоване, люди хочуть скандалу і він таки стається навіть з іскринки. Це ще одна ситуація, яка показує зріз того, що наше суспільство досі звертає величезну увагу на внутрішні чвари.
Вони лишаються центром роздратування, а цілі політичні табори людей не сприймають одне одного категорично настільки, що порівняння з інших проросійськими діячами для них стає нормою. Звинувачення Чорновола на адресу Михайлової були спробою винести її за межі прийнятного в суспільстві.
Редукція іншої течії до Владіміра Путіна зараз стала універсальною категорією. Але насправді від цього гірше не Путіну, а нам.
"Дегуманізація ворога" і акула – це теж була цікава дискусія, бо там усі активно в підсумку дегуманізували одне одного; через редукцію до Путіна. Одні виявлялися прихильниками підходу «це Путінська фігня бо...», а інші розвертали її в інший бік.
«Той, хто не згодний зі мною – той і Путін, а той, хто мене обіллє брудом – той двічі Путін», – ось і вся політична риторика нашої сучасності. У загальному такі речі самі по собі це додаткова криза для самої екосистеми.
З першим – можливі і часто дуже навіть потрібні нормальні коаліції, взаємини і можливість самої угоди. З ким можливості угоди немає – то це з ворогом.
Ворог "за межами" доступного і прийнятного, з ним не те, що дітей хрестити – з ним і говорити зась. Проблема і в іншому: активна частина українського суспільства замішана на патріотичних дріжджах.
Критерій, хто більший патріот завідомо проблемний і породжуючий конфлікти: всі мають щодо патріотизму різні способи демаркації. На межах цієї демаркації стаються суперечки, які переростають у ворожість.
Далі вони самолегітимуються – кожен випад однієї сторони проти іншої породжує новий випад, цей новий випад стає підставою для відповіді. «Хто перший почав?», – найдурніше що можна вигадати в цьому становищі.
Ось цієї дегуманізації у нас не помічають – помічають іншу, ту яку вигідно помічати. Бо вигідно ж прирівняти діяча з іншого табору до Віктора Януковича!
Вигідно ж у ньому розгледіти Портнова чи Путіна, круто назвати опонента прихильником Коломойського... Чи стало погано від цього усім згаданим персонажам? – Ні.
Коли ми виносим опонента у пул ворогів, ми оголошуємо total krieg. Мені б дуже хотілося, щоб у підсумку такого total krieg лишився лише один табір, який і може вважатися правим за результатами бою, але цього не буде.
Війни закінчуються бо закінчуються ресурси, срачі тривають вічно бо ресурси для них в самій людській природі. А отже, total krieg не має кінцевої точки.