Український Нью-Йорк живе дзвінкою вібрацією шиб

Дорожній знак з написом "Новгородське" мітить черговий кілометр монотонної рівнини. За ним розпочинаються яри та низини в яких в’яляться вікопомні індустріальні руїни; цехи металоконструкції фенольного та машинобудівного заводу скидаються на скелет велетенської сороконіжки.

Ефір розріджує кілька кварталів з лаконічними ампірними рюшами на сталінських будинках. Місцями стоять завмерлі споруди імперського періоду та парк, в якому білою кісткою височіють гіпсові скульптури.

Поселення засновано німецькими менонітами, яких з початком Холодно війни перекинули в Амурську область, як політично неблагонадійних елементів. Цей населений пункт слугує в’їзною брамою міста Торецьк.

Звідси відкриваються простори, в глибині яких видніються контури окупованої Горлівки. Лінію стримування підпирають позиції української армії; у протоптаних шанцях полів отаборилася 10-та ОГШБ.

Над Торецьком і прилеглим анклавом донбаської Америки здійняті синьо-жовті стяги. Тут нема вихолощених тротуарів, Мангеттену, чи Метрополітен опери – їх місце посідають шахтарські будинки барачного типу, рецесивні підприємства та мало помітний пам’ятник Горькому на центральній вулиці.

У напрямку непідконтрольних територій стеляться хмари вперед ногами, немов покійник. Під ними розпилені на брухт заводи та збанкрутілі шахти. Джгутовані іржавими пасками комбінати стоять по горло в німоті.

Режим суворої бухгалтерії слів тут спрямований на те, аби унеможливити витік правди на зовні. Вона не зручна як кут стола замість пухової подушки під головою.

Вулицями Горлівки курсують задушливі паралелепіпеди розхитаних тролейбусів; повз бетонні огорожі промислових об’єктів сновигають витвори химерного радянського автопрому. Околиці міста живуть дзвінкою вібрацією шиб.

Подихи артилерії звично бентежать чутливі мембрани скла. Майже половина помешкань багатоквартирних будинків має забиті листами ОСБ вікна – це означає що люди там не живуть.

На казенних колесах кочують містом групи працівників окупаційних військкоматів. Їх вирізняє  російський камуфляж і тека зі стосом паперових повісток.

Зовсім нещодавно Пушилін оголосив чергову хвилю "мобілізації". Кадровий голод – наріжна проблема загарбницьких формувань.

Місцеве населення звично ухиляється від "військової служби"; вони не хочуть воювати за жодну владу, приносити жертву в ім’я принципів та абстракцій. Їх позицію визначає жага шари та акорди булькання повного кишківника.

Відтак, частина цієї публіки відсиджується на теренах РФ, інша переховується на територіях "республік". Окупаційна влада відповідає їм штрафами – розмір суми сягає до 5000 московських рублів.

Рука обставин вигребла з населених пунктів загарбаних територій мужську частину населення. Вулицями тиняються діди, комісовані та ті, хто сплатив відкуп; більшість жінок тут самотні.

Відчуття радості статі вже давно недосяжний для них плід життя; вони мріють бути затребуваними чоловіками, але знелюднені прифронтові міста повінчали їх з сухою самотністю. Про цю тугу стогнуть сайти знайомств, фемінний алкоголізм і реплікований біль від романтики однієї ночі з підбуханим ополченцем в тельняшці.

Невдоволені окупантами – приречені на мовчання: органи МГБ унеможливлюють критику "влади". Акції протесту – це математичне рівняння з трьома невідомими, в якому кожен "Х" є невиправданим ризиком.

Врази легше підписатися у Telegram на сироватку правди – у мережі є кілька анонімів, які зливають у стрічку дрімучу сірість реалій. Вчора "Донецький абориген" написав про страйк на Алчевському меткомбінаті; до того здійснював екскурс у природу феодальних поборів, у “націоналізацію” майнових сегментів в дусі раннього більшовизму.

І вкотре відкривалася завіса втаємниченого процесу формування ДП (державних підприємств) "Ринки Донбасу", "Автовокзали Донбасу", "Ритуали", з метою “централізації грошових ресурсів”. Але без зайвої оптики видно, що за цими урочисто-бюрократичними формулюваннями стоїть механіка покріпачення.

Ноосфера окупованих територій рихтується контентом телеканалів. У провінційних студіях стіни й підлоги сповиті протертим до дір ковроліном.

Під прожекторами вилискують столи зі скляною поверхнею на яких повторювані кілечка слідів від чашок. За ними сидять ведучі з прямокутними обличчями, пафосною дикцією та труть про проблеми “республіки” з високочолими аналітиками.  

Вони "знають", що "Донецький абориген" це "проєкт СБУ", як і решта критиків окупаційної влади; вони розуміють що такі елементи деморалізують "республіку". Вони готують своїми розмовами новий ґрунт для сенсації під грифом «органы МГБ задержали очередных украинских диверсантов проводивших диверсионную деятельность на территории ДНР».

А повноту вражень безкритичних очей перед екраном доповнять оперативні кадри з підкинутими українськими паспортами, ноутбуками, гривнями, пістолетом та тротиловим брикетом… Хіба цього замало, аби впізнати у кожному невдоволеному окупаційною владою перехожому агента фашистської хунти?