​Вичавлюючи Москву по краплині

Українська влада не може собі дозволити і надалі споглядально-інертно ставитися до УПЦ (МП). Необхідним кроком на шляху демократичного зміцнення суверенітету України має стати нівеляція деструктивного впливу УПЦ (МП) на український соціум. У цьому контексті слушною видається практична реалізація низки заходів.

Революція гідності і згодом російська окупація частини українських територій виразно розмежували релігійне середовище України за критерієм ставлення до процесів національного державотворення.

Колабораціоністська зорієнтованість УПЦ (МП)

Уся дипломатія митрополита Онуфрія, як у статусі місцеблюстителя Київської кафедри, так і предстоятеля УПЦ (МП), лімітована єдино координатами "русского мира". Для нього "духовна єдність братніх українського і російського народів" — доконаний факт. Відповідно, збройне вторгнення російської держави на Донеччину і Луганщину церковний ієрарх схильний називати "братовбивчим протистоянням", "громадянським конфліктом", "розбратом та ворожнечею", "зіткненням інтересів Заходу та Сходу" тощо. Митрополит Онуфрій свідомий противник визначеного державним керівництвом України зовнішньополітичного курсу на євроінтеграцію. В інтерв'ю "Інтерфакс-Релігія" предстоятель УПЦ (МП) так пояснив неприйняття європейського вибору: "Наш кризис начался с вопросов о евроинтеграции… Поэтому те законы, которые сегодня предлагает нам новый, европейский мир, для нас неприемлемы. (виділено нами. —Авт.)". Невипадково цей архієрей є постійним членом Священного синоду Російської православної церкви і бажаним гостем у Москві, де неодноразово відзначений різними нагородами "за старанні труди" провідним ідеологом "русского мира" патріархом РПЦ Кірілом.

Показово, що своїми "діяннями" митрополит Онуфрій як очільник УПЦ (МП) підживлює сепаратистські настрої в Україні. Саме з його благословення відомий своєю антиукраїнською діяльністю "глава" так званого сойму підкарпатських русинів і водночас настоятель кафедрального собору УПЦ (МП) в Ужгороді протоієрей Димитрій Сидор у липні
2014 р. був нагороджений другим хрестом із прикрасами (виняткова нагорода за особливі заслуги). На тлі напруженої суспільно-політичної ситуації в Україні, він звернувся з сепаратистськими закликами до росіян освоювати Закарпаття: "Втручайтеся — тут кровні інтереси Росії". А далі зауважив: "Самим російським людям треба усвідомити: є східнослов'янська, загальноросійська цивілізація. Вона починається з нас, з Закарпаття, і тягнеться до Аляски"!

Проросійська позиція митрополита Онуфрія підтверджується й низкою інших фактів. Серед них — усунення від управління церковними справами наближених до покійного митрополита Володимира і проукраїнськи налаштованих осіб; тиск на єпископів власної церкви, які підписали "Меморандумом про єдину Україну та єдину Українську Помісну Православну Церкву"; гальмування продуктивного діалогу з православними церквами Київської традиції; категоричне неприйняття автокефалії Українського православ'я тощо.

У практичній площині чинне духовенство УПЦ (МП) досить активно долучене до підтримки й надання благословення екстремістам і терористам, сприяння діяльності бойовиків, участі у провокаційних акціях і навіть диверсіях, героїзації імперського минулого тощо. Зокрема, настоятель Свято-Нікольського монастиря священик Никон благословляв у Донецьку "поліцію "ДНР" на "ратні подвиги"; митрополит Іоанникій, член Священного синоду УПЦ (МП), брав участь у "церемонії інавгурації глави" самопроголошеної терористичної організації (ЛНР) Ігоря Плотницького; деякі священики УПЦ (МП) доходять до блюзнірства — відмовляються не лише сповідати та причащати українських воїнів, котрі воюють з окупантами, а й навіть ховати загиблих.

Священики й ієрархи УПЦ (МП) постійно беруть участь в огульному паплюженні чинної української влади, руйнуванні позитивного іміджу України в очах міжнародного співтовариства, розпалюванні міжконфесійної ворожнечі, застосуванні фізичного та психологічного тиску до представників інших віросповідань. Показовими є висловлювання вікарія Чернівецької єпархії УПЦ (МП) єпископа Банченського Лонгіна, адресовані українському державному керівництву: "Я ніколи не буду поминати на Божественній літургії цих проклятих керівників нашої країни, цих невіруючих, які не мають страху Божого, які сидять в кріслах і роздають накази про вбивства… Сатаністи! Слуги лукавого". На думку цього єпископа УПЦ (МП), "владі не потрібно нічого, крім кровопролиття", "і в цьому вони знаходять задоволення". До речі, це саме він публічно й постійно підбурював українців зривати мобілізацію і не захищати свою землю й сім'ї від російських агресорів.

Під надуманими приводами керівництво УПЦ (МП) уникає надання допомоги Збройним силам України в той час, як це на мільйони гривень роблять УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ та інші патріотично й відповідально налаштовані українські церкви. Натомість представники єпископату УПЦ (МП), такі як митрополит Миколаївський і Очаківський Питирим, забороняють своїм священикам відвідувати і підтримувати українських військових у зоні антитерористичної операції. Водночас в анексованому Криму місцева єпархія УПЦ (МП) повністю підпорядкувалася задоволенню суспільно-політичних вимог окупаційного режиму. За розпорядженням митрополита Лазаря вона брала активну участь у масових святкуваннях "Дня народної єдності" (російське національне свято) 4-го листопада 2014 р., освячувала російські винищувачі та "гуманітарні" вантажі для "ДНР" і "ЛНР". Кримська єпархія УПЦ (МП) активно "духовно опікає" Чорноморський флот Росії. Такі вчинки — це не що інше, як колабораціонізм з окупантами.

До речі, Московський патріархат і не приховує, що назва УПЦ є лише бутафорським прикриттям легального каналу церковної окупації України. Всі єпископи УПЦ (МП), а не лише Кримський, є штатними єпископами Російської православної церкви. Саме тому вони й проводять політику російського церковно-політичного істеблішменту щодо денаціоналізації та окупації України, зокрема підтримуючи заяви В.Путіна про те, що на кримській землі зосереджені духовні скрепи "багаторічного моноліту російської нації і централізованої Російської держави".

Наведені й десятки не згаданих тут фактів свідчать, що в українсько-російській війні УПЦ (МП) різнобічно підтримує агресора — від замовчування фактів вторгнення в Україну регулярних військ Росії та забезпечення державною владою РФ бойовиків військовою технікою і боєприпасами до безпосередньої участі у бандитських формуваннях, зриві військової мобілізації, проведенні антиукраїнської пропаганди і прямої співпраці з російськими окупантами.

Наступ на автокефалію Українського православ'я

У свою чергу РПЦ досить енергійно перешкоджає конституюванню Української помісної православної церкви.Адже власна незалежна православна церква — це серйозне підґрунтя для зміцнення політичного суверенітету України та консолідації української нації. Москва зацікавлена у протилежному: їй потрібна маріонеткова влада в Києві, перманентна дестабілізація внутрішньополітичної ситуації, територіальна фрагментація країни з контроверсійними амбіціями регіональних еліт, підконтрольних російській політичній верхівці. З метою утримати Україну у сфері власних інтересів Росія і розв'язала нинішню війну, в якій УПЦ (МП) виступає важливим інструментом ідеологічно-духовної інтервенції.

Коли в Україні постане окрема від Москви автокефальна церква на місці УПЦ (МП), то це призведе до відчутних матеріальних, фінансових і кадрових втрат самої РПЦ. Мало того, це спричинить ланцюгову реакцію — автокефалії забажає низка православних церков з пострадянського простору, що перебувають в організаційній та церковно-правовій залежності від РПЦ.

У результаті остання втратить свій статус найпотужнішої помісної православної церкви світу. Якщо ж об'єднаються православні церкви Київської традиції — УПЦ КП і УАПЦ — у помісну церкву, то РПЦ отримає дуже сильного конкурента, а Константинополь — надійного союзника. Однак найголовніше в тому, що буде завдано нищівного удару політиці Московського патріархату на міжнародній арені.

Простежується спроба дискредитувати в інформаційному просторі сам проект "Українська помісна православна церква". Відповідну пропагандистську кампанію УПЦ (МП) почала проводити відразу після того, як було анонсовано можливість об'єднання УПЦ КП і УАПЦ. Речники промосковської церкви у своїх коментарях, інтерв'ю, зверненнях намагалися запевнити громадськість, що така злука не матиме конструктивних наслідків, призведе до чергових сварок і поділів, а Константинопольський патріарх ні в якому разі не визнає новоутвореної структури через небезпеку поглиблення непорозумінь у повноті світового православ'я.

Водночас УПЦ (МП) вдалася до чергового раунду "загравань" з УАПЦ. Єпископату, священнослужителям і вірним останньої активно нав'язувалася (і далі нав'язується) думка про недоречність об'єднання з УПЦ КП з огляду на "підступні" наміри патріарха Філарета "розчинити" менш численного і слабшого союзника у структурі власної церкви. Натомість, нібито демонструючи крок назустріч, Священний синод УПЦ (МП) наприкінці червня 2015 р. створив комісію для поновлення діалогу з УАПЦ на чолі з проросійським митрополитом Кам'янець-Подільським і Городоцьким Феодором. Мета діяльності новосформованої комісії зрозуміла — зволікання, поширення неправдивої інформації про Київську патріархію тощо. Мусимо чітко розуміти, що церква, яка налаштована супроти автокефалії та ідеологічно суголосна з РПЦ, принципово неспроможна вболівати за українську національну справу.

Окрім безпосереднього впливу на церковну ситуацію в Україні, Москва використовує важелі тиску на Константинополь. Наприклад, 6 липня 2015 р. у Стамбулі очільник відділу зовнішніх церковних зносин РПЦ митрополит Іларіон переконував главу Вселенського патріархату в необхідності відсторонитися від підтримки об'єднавчого процесу між УПЦ КП і УАПЦ, бо інакше Московський патріархат бойкотуватиме проведення Всеправославного собору і подбає про істотне ускладнення відносин з турецькою владою тощо. На жаль, після цього активність Константинополя в Україні зменшилася.

Спільними діями РПЦ і УПЦ (МП), на жаль, вдалося досягти для себе бажаного тимчасового результату. У черговий раз переговори між УПЦ КП і УАПЦ було зірвано.

Актуальний порядок денний

Українські реалії підтверджують висновок американського політолога З.Бжезинського стосовно неможливості досягти реальної державної незалежності, якщо бодай 20% релігійної мережі (особливо православної церкви) в країні контролюється ззовні. У цьому розрізі ситуація вельми невтішна: станом на 2015 р. майже 50% осередків православної мережі України перебувають у юрисдикції Московського патріархату. По суті, релігійний чинник сьогодні виконує роль одного з істотних інструментів залежності Української держави від Російської Федерації. Найдієвіший спосіб цієї залежності позбутися — фундація власної Помісної православної церкви. Багато європейських країн пішли саме таким шляхом з єдиною метою — нівелювати вплив національних іноземних релігійних центрів на внутрішньополітичну ситуацію, залагодити міжцерковні непорозуміння, продуковані зовнішньою ідеологічно-духовною експансією.

Відповідь, чому Україна є таким винятком у православному світі, можна знайти у відповідних виступах президента В.Путіна: "…Традиционная конфессия Российской Федерации, и ядерный щит России — те составляющие, которые укрепляют российскую государственность, создают необходимые предпосылки для обеспечения внутренней и внешней безопасности страны...".

Саме тому, на нашу думку, українська влада не може собі дозволити і надалі споглядально-інертно ставитися до УПЦ (МП).

Необхідним кроком на шляху демократичного зміцнення суверенітету України має стати нівеляція деструктивного впливу УПЦ (МП) на український соціум. У цьому контексті слушною видається практична реалізація низки заходів.

1. Ухвалення парламентом законопроекту №1244 від 04.12.2014 р. про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назв організацій, керівні центри яких розташовані за межами України. У разі ухвалення такий нормативно-правовий акт зобов'яже УПЦ (МП) здійснити перереєстрацію та відобразити у своїй назві власну залежність від РПЦ, що покладе край введенню в оману мільйонів віруючих українців.

2. Ініціювання перед урядом країни питання про відмову підтвердити будь-які майнові права УПЦ (МП) на ключові національні святині — Свято-Успенську Києво-Печерську лавру, Свято-Успенську Почаївську лавру, Свято-Успенську Святогірську лавру. Неправомірно, що визначний культурний спадок української нації належить церкві, котра не дбає про розвиток національної державності й духовності, а тільки плюндрує їх.

3. Недопущення до участі в публічних урочистостях ієрархів УПЦ (МП), які мають проросійську позицію, дискредитують український народ і державну владу.

4. Залучення як органами центральної влади, так і місцевого самоврядування до підготовки та реалізації соціально значущих проектів і програм тільки тих православних інституцій, які показали здатність до суспільно-патріотичного виховання своїх вірян.

5. Заборона в'їзду на територію України одіозним діячам і функціонерам РПЦ, діяльність яких спрямована на підрив територіальної цілісності й суверенітету держави, поглиблення міжцерковних і міжконфесійних конфліктів та протистоянь, культивування у суспільній свідомості російських імперсько-шовіністичних ідеологем.

6. Люстрація чиновників, котрі своїми вчинками і діями гальмують процес конституювання Української помісної православної церкви. На жаль, навіть у вищих органах державної влади продовжують обіймати не другорядні посади люди, які заради власної вигоди не тільки активно підтримують УПЦ (МП), а й свідомо виправдовують діяльність церкви-колабораціоніста окупаційного російського режиму.

7. Проведення публічного обговорення підготовленого проекту Концепції державно-конфесійних відносин із подальшим його доопрацюванням і поданням у встановленому порядку на розгляд до Верховної Ради України.

8. Розробка і внесення системи комплексних змін до чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації, якими передбачити безумовні санкції проти діяльності релігійних організацій, що спрямована на порушення територіальної цілісності та суверенітету Української держави або розпалювання релігійної ворожнечі.

9. Запровадження в Україні системи конкордатів, тобто переведення відносин між інститутами державної влади та релігійними організаціями у двосторонні договори шляхом внесення Верховною Радою України відповідних змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Це розвиватиме прозорі партнерські засади співпраці між суб'єктами суспільного простору, змусить дотримуватися сторонами відповідних зобов'язань, спонукатиме релігійні організації працювати відповідально, на паритетних засадах і на благо всього українського народу.

10. Комплексне (дипломатичне, організаційне, інформаційно-медійне тощо) сприяння з боку держави об'єктивно назрілому конституюванню Української помісної православної церкви з центром у столиці України м. Києві, що вповні відповідає нормам і церковного, і міжнародного права.