Від китайського «мирного плану» до угорського
Пекін і Москва наказали Будапешту налаштувати Вашинґтон проти Києва та європейських столиць у цілому. Операція поки не дала результатів.
Угорський прем'єр-міністр Віктор Орбан нап'яв блакитну каску миротворця, вдаючи, що отримав від Дональда Трампа ліцензію на право вершити долі України та московії. Та насправді він затято гне кремлівську (чи китайсько-російську) лінію.
Про Орбана слід поговорити, бо його вже стало багато. Він набрав політичної ваги, і з одного боку — найдовіреніша особа кремлівського диктатора в Європі... з іншого — найвірніший європейський адепт Трампа.
Лише цього року він бачився і розмовляв із Трампом декілька разів поспіль, після чого — телефонував до кремля. А ще ж Орбан днями несподівано завітав до президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана, свого колеги по НАТО, який (як і Орбан) також любить інколи грати «за протилежну команду».
Про мету отієї човникової дипломатії прохопився сам Орбан, запропонувавши «різдвяне перемир'я», але чомусь без будь-яких гарантій безпеки для України та подальших контурів розвитку ситуації. Фактично, йдеться про примітивне замороження війни по лінії фронту, — це путінська ідея, перефарбована на угорський лад.
Орбан, по суті, намагається перепакувати кремлівський «мирний план» у нову обгортку, в якій її можна підсунути решті Європи. В основі логіки — путінський ботокс і традиційні російські «скрєпи головного мозку»: позбавити Україну військової та фінансової підтримки, а потім натягнути Києву на голову ультиматум капітуляції.
З його публічних заяв можна зрозуміти, що він прагне укласти вигідну для себе угоду щодо України. Власне, мова про оборудку, яку з радістю підтримають більшість видимих і залаштункових її учасників.
Саме тому команда Трампа не озвучує контурів майбутньої домовленості, і не генерує яких би то не було власних ініціатив. Натомість моніторить контроверсійні побажання зацікавлених гравців: від Києва до москви, від Брюсселя до Пекіна, і, як це не дивно — від Будапешта до Анкари.
Важливими є не раціональність чи справедливість пропозицій, а політична вага її носія. У цьому контексті човникова дипломатія угорського прем'єра виглядає як підміна понять: він збирає групу держав, здатних змінити колективну думку Брюсселя і, зрештою, — натиснути на Україну.
«Взаємовигідність», так би мовити, навпаки. Орбан блефує, і його ініціатива стане настільки вагомою в очах Трампа, наскільки слабкою буде позиція Старого світу, значна частина якого залишається на боці Києва, але здебільшого поводить пасивну політику.
Саме після «зважування« позицій прокремлівських, і прозахідних сил і наповнюватимуться конкретним змістом слова нового-старого американського президента про те, що «єдиний спосіб добитися угоди — не кидати Україну». Хочеться вірити, що Трамп затямив уроки першого президентства.
Нагадаємо, що тоді його адміністрація уклала договір із талібами про припинення вогню і політичне порозуміння офіційного уряду в Афґаністані з угрупованням «Талібану». Однак бойовики використали цей «мирний план» як сходинку для захоплення влади в країні.
Те ж саме може повторитися в разі «орбанізації» Трампа. Себто раптове припинення фінансування України не призведе до миру, а скоріше навпаки — стимулюватиме російську (а отже, і китайську) агресію.
Автор – Орест Сохар, військовий експерт і шеф-редактор "OBOZREVATEL"
